Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 21)

Дитяча кімната.

Офелія із цікавості підійшла до розвішаних по стінах сепійних світлин у рамках. На кожній з них вона побачила чоловіка й жінку з немовлям.

—    Ви рання пташка.

Офелія озирнулася на Беренільду, яка всміхалася їй, стоячи у дверях. Вона була вже в новій сукні, просторій атласній, а волосся зв’язала чарівним вузлом на потилиці. У руках вона тримала п’яльця для вишивання.

—    Я шукала вас, люба моя дитино. Подумала: і куди це ви поділися?

—    Хто ці люди, мадам? Ваші родичі?

Беренільда всміхнулася, показавши рівні, мов перли, зуби. Вона підійшла до Офелії, щоб і собі поглянути на світлини. Зараз, коли вони стояли поруч, різниця в зрості стала ще помітнішою. Беренільда була не така висока, як її племінник, але все одно на голову вища за Офелію.

—    Звісно, ні! — промовила вона зі своїм чарівним акцентом і щиро розсміялася. — Це колишні власники будинку. Вони померли багато років тому.

Офелії здалося трохи дивним, що Беренільда успадкувала його, якщо не належала до їхньої родини. Вона знову подивилася на строгі портрети. Навколо їхніх очей, від повік до брів, лежали тіні. Макіяж? Якість фото не давала змоги сказати напевно.

—    А дитина?

Беренільда всміхнулася стриманіше, майже сумовито.

—    Поки житиме ця дитина, житиме й кімната. Хоч би скільки я змінювала шпалери, переставляла меблі, забивала дошками вікна, вона лишається вірною цьому вигляду, який ви бачите. Безумовно, так краще.

Нова ілюзія? Чи справді це аж така дивна ідея, як спершу здалося Офелії? Анімісти врешті-решт витягували всі барви зі своїх будинків. Вона хотіла запитати, що за сила могла створити такі ілюзії і що трапилося з немовлям зі світлини, але Беренільда їй не дала. Вона вказала на крісло й сама сіла в сусіднє. Рожева лампа заливала їх м’яким світлом.

—    Офеліє, ви любите вишивати?

—    Мадам, я надто незграбна для цього.

Беренільда поклала п’яльця на коліна, і її ніжні руки, вкриті татуюваннями, спокійним жестом встромили голку в тканину. Уся вона була така м’яка, незворушна, на відміну від свого різкого племінника.

—    Учора ви сказали, що не можна милуватися вами, сьогодні називаєте себе незграбною, — мелодійно проспівала вона. — Та ще й голос у вас тоненький і уривається на кожному слові! Урешті-решт може здатися, ніби ви хочете справити на мене погане враження, люба моя дитино. Ви або дуже скромна, або фальшива.

Попри тепло й елегантні шпалери Офелія почувалася незатишно в цій кімнаті. Здавалося, ніби вона незаконно вдерлася до якоїсь святині, і всі іграшки — від заводних мавп до м’яких маріонеток — кололи їй очі. Немає нічого більш моторошного за дитячу кімнату без дитини.

—    Ні, мадам, я справді дуже незграбна. У тринадцять років зі мною трапився дзеркальний випадок.

Голка Беренільди застигла в повітрі.

—    Дзеркальний випадок? Мушу визнати, що не розумію.

—    Я на багато годин застрягла у двох місцях одночасно, — пробурмотіла Офелія. — Відтоді моє тіло не дуже мене слухається. Я пройшла реабілітацію, але лікар попереджав, що залишаться ускладнення. Вивихи.

На гарне обличчя Беренільди лягла усмішка.

—    Ви така мила! Ви мені подобаєтеся.

Офелія, сидячи в заболочених чоботах, скуйовджена, почувалася селянкою перед цією розкішною світською пані. Сповненим ніжності жестом Беренільда поклала п’яльця на коліна й узяла вдягнені в рукавички руки Офелії у свої.

—    Уявляю, як неспокійно вам, люба моя дівчинко. Усе це таке нове для вас! Обов’язково діліться зі мною всіма своїми тривогами, як з рідною матір’ю.

Офелія не стала їй казати, що рідна мати, напевно, остання людина у світі, з якою вона поділилася б тривогами. Та й узагалі вона хотіла не вилити душу, а отримати конкретні відповіді на запитання. Беренільда майже одразу відпустила її руки й вибачилася:

—    Перепрошую. Іноді я забуваю, що ви чтиця.

Офелія не одразу зрозуміла, що тут не так.

—    Мадам, я нічого не можу прочитати, коли в рукавичках. І навіть якщо я їх зніму, ви можете спокійно брати мене за руки. Я читаю не живих істот, а лише предмети.

—    Надалі я знатиму.

—    Ваш племінник сказав мені, що працює в інтендантській службі, а в якій саме галузі?

Беренільда широко розплющила очі, величезні й сяйливі, мов коштовні камені, і на всю кімнату розсміялася, наче кришталь забринів.

—    Я бовкнула якусь дурницю? — здивувалася Офелія.

—    Та ні, це Торн у всьому винен, — промовила Беренільда, досі не відсміявшись. — У цьому він увесь: ощадливий у словах і в хороших манерах!

Вона витерла воланом на сукні краєчки очей і заговорила серйозно.

—    Варто вам знати, що він працює не в «інтендантській службі», як ви сказали. Він суперінтендант сеньйора Фарука й відає фінансами Небограда та всіх провінцій Полюса.

Окуляри в Офелії стали блакитними, і Беренільда лагідно кивнула.

—    Так, люба, ваш майбутній чоловік — головний скарбник королівства.

Офелії знадобився час, щоб осмислити цю новину. Важко було уявити цього простацького, похмурого дикуна чиновником-високопосадовцем. І чому таку непоказну із себе дівчину, як оце вона, мали намір видати за цього чоловіка? Тепер їй здалося, що цим шлюбом карають не її, Офелію, а Торна.

—    Мені важко уявити своє місце у вашому клані, — зізналася вона. — Чого ви очікуєте від мене, крім дітей?

—    Про що це ви? — здивувалася Беренільда.

Офелія сховалася за своєю незворушною, трохи наївною маскою, але для себе подумки відзначила цю дивну реакцію. Вона ж нічого такого не спитала, еге ж?

—    На Анімі я мала музей, — тихенько пояснила вона. — Може, тут від мене сподіваються такої ж роботи чи якоїсь подібної? Я б не хотіла жити у вашому затінку, ніяк не проявляючи себе.

Офелія зараз намагалася домовитися про можливість діяти самостійно. Беренільда замислено поглянула своїми гарними вологими очима на книжки з картинками в шафі.

—    Музей? Так, мабуть, це заняття було б цікаве. Тутешнє життя жінки часто вганяє її в нудьгу. Нам не доручають нічого відповідального, як у вас. Повернімося до цієї розмови, коли буде усталено ваше місце при дворі. Тут квапитися не можна, люба моя дівчинко...

Якщо Офелія і поспішала кудись, то аж ніяк не в лави цієї аристократії. Насправді вона знала про неї лише те, що прочитала в щоденнику («Ми проводимо цілі дні, граючи в карти й гуляючи садами»), і це анітрохи не вабило її.

—    А як усталити це місце при дворі? — трохи занепокоїлася вона. — Мені доведеться брати участь у світських заходах і віддавати шану вашому Духу родини?

Беренільда знову взялася за вишивання. У спокійній заводі її погляду промайнула тінь. Голка протикала полотно вже не такими граційними рухами. Офелія, сама не знаючи як, скривдила її.

—    Ви бачитимете сеньйора Фарука лише здалеку, дитино. Що ж до світських заходів, то так, але не зараз. Ми почекаємо вашого весілля наприкінці літа. Ваші Настоятельки просили неухильно дотримуватися традицій — зачекати рік від заручин до весілля, щоб ближче познайомитися з вами. Крім того, — додала Беренільда, трохи насупившись, — це дасть нам трохи часу, щоб підготувати вас до появи при дворі.

Офелії незручно було сидіти в кріслі, заваленому подушками, і вона підсунулася до краєчка й поглянула на свої заболочені чоботи, що визирали з-під нічної сорочки.

Її підозри справджувалися: Беренільда щось приховувала. Звівши голову, дівчина ковзнула поглядом у вікно. Сонце проймало ранковий туманець золотими стрілами своїх променів. Під деревами лягали тіні.

—    Отже, цей парк, ця кімната, — прошепотіла Офелія, — це оптичні ефекти?

Беренільда потягнула за голку, незворушна, мов річкове озеро.

—    Так, люба моя дитино, але це не моє творіння. Дракони не вміють плести ілюзії, це радше спеціалізація клану суперників.

«Однак Беренільда успадкувала від них цей маєток, — подумки завважила Офелія. — Може, вона з ними не так уже й погано ладнала?»

—    А яка здібність у вас, мадам?

—    Яке нескромне запитання! — трохи обурилася Беренільда, не відводячи очей від п’ялець. — Хіба в жінки запитують про вік? Мені здається, що розповідати вам про все це має радше ваш наречений...

Офелія зробила безпорадну міну, і Беренільда, розчулено зітхнувши, сказала:

—    Торн справді безнадійний! Я так розумію, що він лишив вас блукати в сутінках й анітрохи не подбав про те, щоб задовольнити вашу цікавість.

—    Ми обоє не дуже балакучі, — зауважила Офелія, ретельно добираючи слова. — Однак я з вашого дозволу хочу сказати: здається, я не припала до серця вашому племінникові.

Беренільда дістала з кишені сукні портсигар. За кілька секунд вона вже випустила з губ хмарку блакитного диму.

—    Торнове серце, — прошепотіла вона, розкотисто вимовляючи «р». — Міф? Безлюдний острів? Кулька засохлої плоті? Люба моя дитино, я ніколи не бачила його закоханим, якщо це втішить вас.

Офелія пригадала, з яким незвичним красномовством він говорив про свою тітку.

—    Вій луже шанує вас.