Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 19)

Її наречений змінився до невнізнання.

Світла грива вже не нагадувала буйні бур'яни. Він поголив щетину, яка раніше вкривала щоки, але залишив борідку, що формою нагадувала якір. Важка дорожня шуба поступилася місцем темно-синьому піджаку з високим коміром. З-під рукавів визирали манжети бездоганно білої сорочки. У цьому одязі високе й худе Торнове тіло здавалося ще більш вугластим, але зараз він принаймні був схожий на джентльмена, а не на дику тварину. На ланцюжку годинника й на запонках танцювали відблиски свічок.

Однак його довгасте обличчя з гострими рисами аж ніяк не стало приязнішим. Опустивши повіки, він уперто дивився на свій гарбузовий суп. Здавалося, подумки він лічить ложки, які підносить до губ.

—    Торне, щось тебе не чути! — зауважила красуня Беренільда, беручи до рук кубок з вином. — А я собі сподівалася, що від легкого дотику жіночності ти станеш красномовнішим.

Піднявши погляд, він різко позирнув не на тітку, а на Офелію. З його очей, схожих на грозове небо, досі не зник вогник виклику. Два шрами — один на скроні, другий на брові — страшенно дисонували зараз із його виголеним обличчям.

Торн повільно обернувся до Беренільди.

—    Я вбив людину.

Він промовив ці слова між двома ложками супу — недбало, ніби щось банальне. З окулярів Офелії збіг колір. Розеліна поруч із нею похлинулася і мало не знепритомніла. Беренільда спокійним жестом поставила на мережану скатертину свій кубок з вином.

—    Де? Коли?

Офелія запитала б інше: «Кого? Чому?»

—    На летовищі до відправлення на Аніму, — рівним тоном відповів Торн. — Зловмисник підіслав мені якогось знедоленого. Після цього довелося вирушити трохи раніше.

—    Ти правильно вчинив.

Офелія закам’яніла на своєму стільці. Невже це кінець розмови?

«Отже, ти вбивця. Чудово, передай сіль...»

Беренільда помітила її реакцію.

—    Очевидно, ми здаємося вам страшними, — прошепотіла вона, плавним жестом прикривши рукавичку Офелії своєю вкритою татуюваннями рукою. — Бачу, ви не в курсі. Мій племінник, як завжди, не став обтяжувати себе поясненнями...

—    Якими ще поясненнями?! — обурилася Розеліна. — Ніколи ще не йшлося про те, щоб моя хрещениця взяла шлюб зі злочинцем!

Беренільда глянула на неї ясними, як прозора вода, очима.

—    Мадам, ідеться аж ніяк не про злочин. Ми повинні захищатися від суперників. Боюся, багато придворних аристократів дуже несхвально ставляться до союзу між нашими двома родинами. Посилення одних розхитує позиції других, — мило всміхнулася вона. — Найменше порушення рівноваги в розстановці сил дає поштовх інтригам і вбивствам.

Офелія була ошелешена. Це і є придворне життя? Вона у своїй наївності раніше уявляла собі королів і королев, які проводять дні у філософських бесідах та грі в карти.

Тітка Розеліна, здається, теж упала з небес на землю.

—    Світлі наші предки! Ви хочете сказати, що це тут звична річ? Ви отак просто спокійно вбиваєте одне одного?

—    Не так просто, як здається, — терпляче проказала Беренільда.

До їдальні тихо ввійшли чоловіки у фраках з білими манишками. Не промовивши ані слова, вони прибрали супові тарілки, поставили на стіл рибу й зникли, тричі вклонившись. Нікому за столом навіть на думку не спало представити їх Офелії. Невже всі ці люди, які жили в будинку, не належали до родини? Отже, це слуги? Позбавлені власної особистості невидимки?

—    Річ у тім, — правила далі Беренільда, спираючись підборіддям на сплетені пальці, — що наш спосіб життя дещо відрізняється від заведеного на Анімі. Існують родини, до яких наш Дух Фарук прихильний, а також ті, хто втратив його прихильність або ніколи її не мав.

—    Родини? — перепитала Офелія своїм тихим голосом.

—    Так, дівчинко моя. Наше генеалогічне древо має більше розгалужень, аніж ваше. Від самого створення ковчега воно розділилося на численні цілком окремі гілки, і якщо вони переплітаються між собою, це супроводжують великі застороги... або вбивства.

—    Як чудово! — прокоментувала тітка Розеліна, енергійно витираючи губи серветкою.

Офелія колупалася у своєму лососі, боязко знімаючи шкірку. Зазвичай вона не могла з’їсти ані шматочка риби, не вдавившись кісткою. Дівчина крадькома позирала на Торна — їй було незатишно сидіти прямо навпроти нього, однак він більше уваги приділяв своїй тарілці, аніж усім разом узятим людям, які зібралися за столом. Її наречений з такою похмурою міною жував рибу, що здавалося, ніби їсть він щось гидке. Тому ж і худющий... Торн мав такі довгі ноги, що Офелія мусила прибрати свої під стілець, щоб не зачепити його, хоч і сиділа по інший бік широкого стола.

Поправивши окуляри, вона потай спостерігала за бабусею, яка згорбилася за столом поруч із Торном, з апетитом жуючи рибу.

Що вона там сказала, зустрівши їх? «На допомогу Драконам прибула свіжа кров»...

—    Дракони... — раптом прошепотіла Офелія. — Це назва вашої родини?

Беренільда звела догори бездоганно вискублені брови й здивовано поглянула на Торна.

—    Ти їм узагалі нічого не пояснив? Що взагалі ти робив під час подорожі?

Вона похитала головою, чи то розпачливо, чи то глузливо війнувши своїми гарними кучерями, і кинула на Офелію іскристий погляд.

—    Так, люба моя дівчинко, це наше родове ім’я. Зараз при дворі мають вагу три клани, зокрема й наш. Як ви вже знаєте, ми тут не дуже любимо одне одного. Клан Драконів потужний і викликає страх, але він нечисленний. Ви хутко з усіма познайомитеся, дитино моя!

Спиною Офелії, від потилиці до пояса пробігла дрож. Вона подумала про відведену їй роль у цьому клані — і нараз її охопило лихе передчуття. «Нова кров»? Народити купу дітей — ось яку роль їй тут призначили.

Вона стала пильно роздивлятися Торна. Завважила його сухе неприязне обличчя, велетенське кістляве тіло, зверхній погляд очей, що уникав її погляду, жорстку манеру триматися. Від самої лише думки про ближче знайомство із цим чоловіком Офелія впустила виделку на килим. Вона хотіла нахилитися і підняти її, але вдягнений у фрак стариган одразу вигулькнув із затінку й подав їй нову.

—    Перепрошую, мадам, — знову озвалася тітка Розеліна. — Ви хочете сказати, що цей шлюб може піддати небезпеці життя моєї племінниці, бо комусь при дворі вдарить у голову якесь безумство?

—    Бідолашна моя подруго, — сказала Беренільда, продовжуючи незворушно різати рибу в себе на тарілці. — Гадаю, спроба залякати Торна — лише часточка довгої ланки подій.

Офелія закашлялася, прикриваючи рот серветкою, і мало не вдавилася риб’ячою кісткою.

—    Маячня! — обурилася тітка, кинувши на Офелію багатозначний погляд. — Це дівча навіть мухи не скривдить. Хто міг би з нею ворогувати?

Наречений роздратовано пустив очі під лоба. Офелія принишкла, згрібаючи кісточки на край тарілки. Вона лише здавалася неуважною, а насправді слухала, спостерігала й думала.

—    Мадам Розеліно, — відповіла Беренільда м’яким, ніби шовк, голосом. — Ви маєте зрозуміти, що союз з іншим ковчегом у Небограді вважають захопленням влади. Як вам розповісти про це, не шокувавши... — тихо промовила вона сама до себе, примруживши величезні вологі очі. — Жінки з вашого роду відомі плодючістю.

—    Плодючістю? — перепитала заскочена зненацька тітка.

Офелія поправила окуляри, що з’їхали на кінчик носа, коли вона схилилася над тарілкою.

Що ж, усе прояснилося.

Вона уважно вдивлялася в Торна, який сидів навпроти. Хоч як старанно він уникав її погляду, але його обличчя виказувало таку саму відразу, що і її. Від цього стало спокійніше. Офелія повільно випила склянку води, щоб відпустило стиснуте горло. Чи мала вона зараз, посеред сімейного застілля, повідомити, що не має жодного наміру ділити ложе із цим чоловіком? Очевидно, це справило б не дуже добре враження. Крім того, було ще дещо... Дівчина не могла достеменно визначити, що саме, але повіки Беренільди стрепенулися — здавалося, що, пояснюючи свої міркування, вона докладає зусиль, щоб дивитися в очі гостям. Торнова тітка вагалася? Замовчувала щось? Важко було визначити, але Офелія не мала сумніву: тут щось криється.

—    Ми геть нічого не знали про ваше становище, — зиічено пробурмотіла Розеліна. — Я повинна звернутися до своєї родини, мадам Беренільдо. Ваша розповідь може стати на заваді цим заручинам.

Беренільда поблажливо всміхнулася.

—    Мадам Розеліно, ви, мабуть, не знаєте, але ваші Настоятельки так не вважають. Приймаючи нашу пропозицію, вони були в курсі справи. Мені дуже прикро, якщо вони вам нічого не пояснили, але довелося діяти цілком таємно, щоб захистити вас. Для всіх нас безпечніше, коли про цей шлюб знає менше людей. Звісно, якщо ви маєте сумніви щодо моїх слів, то вільні написати родині листа, і Торн про нього подбає.

Обличчя хрещеної під тугим шиньйоном сполотніло. Вона так учепилася в столові прибори, що аж руки в неї затремтіли. Тицьнувши виделкою в тарілку, Розеліна, здається, навіть не помітила, що вже встигли прибрати лосося і поставити перед нею карамель.

—    Я не дозволю, щоб мою племінницю вбили через ваші оборудки!

Її голос зірвався на пронизливий, мало не істеричний крик. Офелію це так приголомшило, що вона забула про власну тривогу. Саме тієї миті вона усвідомила, якою самотньою і покинутою почувалася б тут без буркотливої старої тітки.

—    Немає причини хвилюватися, — збрехала вона, силкуючись говорити переконливо. — Якби Настоятельки вважали, що мені загрожує аж така небезпека, то не дали б згоди.