Кристель Дабо – Зимові заручини (страница 18)

—    Неймовірно, — повторювала вона, зітхаючи й показуючи свої довгі зуби. — Просто неймовірно...

Офелія прочистила ніс. Вона не квапилася висловлювати захват. З волосся та одягу рясно стікала вода, бо сніг, який запорошив її, тепер танув, лишаючи на кожному кроці калюжі.

Дівчина дивилася на траву під ногами, на сяйливі потічки води, на листя, що тріпотіло під леготом, на небо, яке жевріло в надвечір’ї. Вона не могла позбутися відчуття, ніби щось не так. Здавалося, сонце тут не на своєму місці. Газон був надто зелений. З рудих дерев не падало ані листочка. Тут не лунало ані пташиного співу, ані дзижчання комах. Офелія пригадала подорожні нотатки своєї прабабці Аделаїди: «Мадам посланниця люб’язно прийняла нас у своєму маєтку, де панує вічна літня ніч. Я вражена такою кількістю дивовиж. Місцеві мешканці дуже чемні та уважні, а їхні здібності неможливо навіть осягнути».

—    Не знімайте шуби, тітонько, — пробурмотіла Офелія. — Здається, цей парк несправжній.

—    Несправжній? — перепитала ошелешена Розеліна.

Торн напівобернувся. Офелія лише на мить побачила профіль його неголеного пошрамованого обличчя, але в тому погляді зблиснуло здивування.

За мереживом гілок стало видно велику філігранну будівлю. Вона постала перед ними вся одразу на тлі червоного призахідного полотна, коли алея перейшла з буйних нетрів парку в доглянутий симетричний сад. Це був невеликий маєток, оповитий плющем, укритий шиферним дахом і увінчаний флюгерами.

На спіральних сходах кам’яного ґанку, склавши руки на чорному фартуху, стояла стара жінка із шаллю на плечах. Здавалося, вона чекає там цілу вічність. Вбираючи очима гостей, які піднімалися сходами, жінка широко всміхнулася, і навколо вуст розбіглися глибокі зморшки.

—    Торне, хлопчику мій, яка я рада тебе бачити!

Попри виснаження, застуду й усі свої побоювання дівчина не змогла стримати подиву. Для неї Торн був будь-ким, але аж ніяк не «хлопчиком». Однак Офелія поморщилася, коли він безцеремонно відмахнувся від старенької з її лагідною метушнею.

—    Торне, Торне, хіба ти не поцілуєш свою бабусю? — засмутилася жінка.

—    Припиніть, — просичав той.

Він увірвався у вестибюль, лишивши всіх трьох жінок на порозі.

—    Безсердечний! — аж задихнулася Розеліна, яка, здається, геть забула про дипломатію.

Однак бабуся вже знайшла собі іншу жертву. Вона м’яла пальцями щоки Офелії, немовби прагнучи оцінити, наскільки пружне в неї обличчя, і мало не розтрощила їй окуляри.

—    Отже, на допомогу Драконам прибула свіжа кров, — промовила вона, мрійливо всміхаючись.

—    Перепрошую? — пробелькотіла Офелія.

Вона ані слова не зрозуміла із цього привітання.

—    Гарне личко, — зраділа стара. — Дуже невинне.

Офелія подумала, що зараз у неї радше дурнувате обличчя. Зів’ялі бабусині руки були вкриті дивними татуюваннями — такими самими, як на руках мисливців з ескізів Авґустуса.

—    Перепрошую, мадам, не хочу залити вас водою, — сказала Офелія, прибираючи назад своє мокре волосся.

—    Славні наші предки! Та ви дрижите від холоду, бідолашна моя дівчинко! Заходьте, заходьте мерщій, пані. Зараз подамо вечерю.

ДРАКОНИ

Занурившись у гарячу воду, Офелія потроху оживала. Зазвичай вона не любила користуватися чужими ваннами — читання цих осередочків інтимності могло збентежити, — однак цього разу просто насолоджувалася. Пальці на ногах, які від холоду аж задубіли, під водою поступово знову набували кольору людської плоті. Офелія сонним поглядом озирала емальований краєчок ванни, важку посудину для нагрівання води, гобелен, затканий кучерявими квітками лілей, красиві порцелянові вази на консолі. Усе в цьому приміщенні було справжнім витвором мистецтва.

—    Мені стало спокійніше на серці й водночас тривожніше, дівчинко моя!

Офелія обернула свої затуманені окуляри до тканинної ширми, за якою, немов у дитячому театрі тіней, вимахувала руками тітка Розеліна. Вона зібрала шпильками свій шиньйончик, обмотала шию перлами й припудрила ніс.

—    Спокійніше, — підхопила тінь хрещеної, — бо цей ковчег, як на мене, гостинніший, ніж віщували мої побоювання. Я ще ніколи в жодному домі не бачила такого порядку, а ця шановна бабуся, попри те що її акцент мені трохи не кладеться на вухо, просто чудова!

Розеліна обійшла ширму й схилилася над ванною Офелії. Біляве волосся, зібране в бездоганно охайну зачіску, дуже відгонило туалетною водою. Своє худорляве тіло вона запакувала в красиву темно-зелену сукню — подарунок бабусі, яким вона хотіла відшкодувати розбиту в будиночку сторожа машинку для шиття.

—    Однак мені тривожно, бо чоловік, з яким ти готуєшся одружитися, хамло, — прошепотіла хрещена.

Офелія прибрала з плечей важкі мокрі пасма й втупилася в коліна, що випиналися з піни, мов дві рожеві кульки. Вона одразу подумала, чи не розповісти про те, як Торн застерігав її.

—    Вилазь, — наказала Розеліна, клацнувши пальцями. — Не можна стільки сидіти у воді: вкриєшся зморшками, ніби чорносливина.

Коли Офелія підвелася зі своєї теплої купелі, протяг ударив у її тіло холодом, наче оперіщив батогом. Першим її порухом було натягнути рукавички для читання. Потім вона кинулася в обійми великого білого рушника, який тримала для неї хрещена, і сіла біля каміна, розтираючи на собі шкіру. Торнова бабуся дала їй багато суконь на вибір. Вони лежали на широкому ліжку під балдахіном, ніби розніжені жінки, і змагалися між собою в красі та елегантності. Хоч як Розеліна її відраджувала, Офелія взяла найскромніше вбрання — світло-сіру сукню в талію з високим, аж до горла, комірцем на ґудзиках. Почепивши на ніс окуляри, дівчина зробила скельця темнішими. Побачивши себе в дзеркалі такою строгою та охайною, із заплетеним і вкладеним на потилиці волоссям, Офелія відчула, що їй бракує звичної розхри-станості. Вона простягнула руку до шалика, і його триколірні вигини лягли на звичне місце, навколо шиї, а китиці потягнулися підлогою.

—    Бідолашна моя племінничко, ти позбавлена смаку, і це невиліковно, — роздратовано промовила Розеліна.

У двері постукали, і всередину шанобливо зазирнула дівчина в білому фартушку й чепчику.

—    Якщо пані будуть такі ласкаві, я проведу їх до столу: вечеря готова.

Офелія поглянула на це гарненьке личко, вкрите веснянками, і марно спробувала вгадати, хто вона Торнові. Сестра? Якщо так, вона була зовсім не схожа на нього.

—    Дякую, мадемуазель, — люб’язно й церемонно вклонилася їй Офелія.

Дівчина глянула на неї так здивовано, що Офелія вже подумала, чи не припустилася якоїсь помилки. Може, ввічливість вимагала назвати її «кузина», а не «мадемуазель»?

—    Гадаю, це служниця, — прошепотіла їй на вухо Розеліна, коли вони спускалися застеленими оксамитовим килимом сходами. — Я про таке вже чула, але вперше в житті бачу на власні очі.

Офелія не знала, що й подумати. У музеї вона прочитала ножиці однієї покоївки, але думала, що така робота зникла разом зі світом минулого. Дівчина провела їх до просторої їдальні. Тут було темніше, аніж у коридорі: брунатні панелі на стінах, висока, оздоблена кесонами стеля, картини в техніці к’яроскуро[2] і сонні вітражні вікна, крізь свинцеву сітку яких прозирала ніч із парку. Свічники, розставлені по всій довжині великого столу, ледь розсіювали цю напівтемряву. На срібні столові прибори падали золоті відблиски їхнього полум’я. Посеред усіх цих тіней на центральному місці в глибині вигадливо різьбленого крісла сиділа незнайомка й аж променилася світлом.

—    Люба моя дитино, — привітала вона Офелію голосом, у якому лунала спокуса. — Підійдіть і дайте помилуватися вами.

Офелія незграбно простягнула руку, яку вхопили тонкі пальці. Ця жінка вирізнялася такою вродою, що подих перехоплювало. З кожним порухом її гнучкого, розкішного тіла розлягався шурхіт сукні з блакитної тафти, оздобленої кремовими стрічками. Над корсажем здіймалася молочно-біла шия, а голову німбом огортало біляве волосся. Годі було визначити вік цього ніжного обличчя, по якому блукала легенька усмішка, і, раз побачивши його, ніхто не зміг би відвести погляду. Однак Офелії довелося зробити над собою зусилля і подивитися натомість на атласно-гладеньку руку, яку простягнула їй жінка. З-під вишитих напівпрозорих манжет прозирали переплетіння татуювань — таких самісіньких, як на руках у бабусі й на ескізах Авґустуса.

—    Боюся, мною навряд чи можна милуватися, — бовкнула Офелія.

Жінка всміхнулася ширше, і на її молочно-білій шкірі з’явилися ямочки.

—    Хоч там як, вам не бракує щирості. Це щось нове для нас, чи не так, мамо?

Розкотистий північний акцент, такий грубий у Тор-нових вустах, надавав цій жінці ще більшої чарівності, бо звучав чуттєво.

Бабуся, яка сиділа на два стільці далі, приязно всміхнулася і кивнула.

—    Дошо, я тобі саме це й казала. Ця юна дівчина — втілення простодушної невинності!

—    Я геть забула про свої обов’язки! — скрушно промовила молода жінка. — Навіть не представилася вам! Беренільда, Торнова тітка. Я люблю його, як сина, і не маю найменшого сумніву, що й вас полюблю, як рідну дочку. Можете говорити зі мною, як з матір’ю. Сідайте, мила дівчинко, і ви, мадам Розеліио.

І лише втупившись у тарілку супу, Офелія усвідомила, що навпроти неї Торн. Він так сховався в затишній напівтемряві, що вона не одразу його помітила.