Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 9)
У будуарі задзеленчав телефон.
— Маю повідомлення для панни Офелії, — обізвався в слухавці жіночий голос, щойно Офелія її зняла.
— Е-е-е... це я.
— Ви панна Офелія?
— Так. З ким маю честь?
— Вас запросили на розмову з Інтендантством. Будь ласка, заждіть кілька секунд.
Офелія хотіла була відмовитися від запропонованої розмови, бо аніскілечки не бажала мати справу ні з чим, що стосується Інтендантства, але її увагу відвернув несподіваний ляскіт — наче горох розсипався. Вона перевернула на підлогу коробку з прищіпками для білизни й заходилася їх збирати, затиснувши телефонну слухавку між плечем і шиєю. Аж тут почула понурий голос:
— Алло?
Це був Торн. Офелія так рознервувалася, що навсправжки подумала, чи не повісити отак йому на зло слухавку.
— Алло? — повторив Торн.
— Маєте нову секретарку? — запитала Офелія, сидячи долі серед прищіпок для білизни.
— Ні. А чому ви питаєте про це?
Уже по тому, як кисло прозвучало запитання, Офелія ніби насправжки побачила, що Торн насуплює брови.
— Щойно телефоном зі мною говорила жінка.
— Це телефоністка, — пояснив Торн, ніби йшлося про якусь дуже буденну річ. — Вежа Фарука й Інтендантство не пов’язані одним телефонним комутатором, а ми не маємо автоматизованих систем.
Офелія геть нічого не второпала з його слів. На Анімі телефони якось дуже вправно давали одне одному раду.
— Що ви хотіли мені сказати?
— Здається, то радше вам є що мені сказати, — відказав понурий голос Торна. — Я не отримував від вас новин, відтоді як ви заселилися.
Коли Офелія взяла останню прищіпку для білизни, щоб покласти її в коробку, та рвучко ожила й вкусила дівчину за палець, перейнявшись її люттю. На мить Офелія замислилася, чи не розповісти про надрукований лист, відкрити Торну очі на небезпеку, на яку він і його кляте честолюбство наражали тепер Офелію. Але що б це змінило? Торн уже був свідомий можливих наслідків, а все одно не скасував заручин.
— Нема нічого того, про що вам слід було б знати.
— Ви й досі гніваєтеся на мене, — зауважив Торн рівним голосом. — А мені здавалося, що ми пішли на мирову. Ми дійшли згоди в тому, що і ви, і я стали на хибну путь.
Від роздратування Офелія заплющила очі. Поламана прищіпка гойдалась у неї на пальці, мов розлючений краб.
— Ні, Торне. Ви самі із собою погодились.
— Ви мусили б зважити...
— Послухайте мене уважно, — урвала його Офелія. — Я щиро співчувала вам, бо вважала, що Беренільда хотіла одружити нас проти вашої волі й що ми — її маріонетки. Тепер я знаю, що від початку маріонетка завжди була одна, і це була я. Те, що вам забажалося взяти зі мною шлюб через мій дар, — це я можу зрозуміти, я бачила, у якому світі ви виросли. Але те, що я дізналася про це з інших вуст, а не з ваших, — закінчила вона глухо, — цього я вам ніколи не прощу.
У телефонній слухавці раптом залягла гробова тиша. Хоча гнів Офелія й не виплеснула, але дух їй перехопило — хоч на щось та й придались оті вправляння у вимові. Вона зосередилася на квітчастих шпалерах будуару, силкуючись не зважати на прищіпку, що затято роздирала шов на рукавичці.
— Ви почули, що я вам щойно сказала, Торне, чи треба повторити?
— Не треба.
Звичайно від північного акценту голос Торна ставав таким твердим, що було складно розрізнити, коли він задоволений, а коли ні.
— Гаразд. Чи є вам що ще сказати, перш ніж я повішу слухавку?
В Офелії слів уже не було. Її рука так тремтіла, що вона ледве тримала біля вуха важку перламутрову слухавку.
— Про мене, вам слід було б прийти, — відповів Торн, хвильку поміркувавши. — Бажано самій.
— Прошу?
Якість звуку була поганенька, лінія дзижчала, і Офелія подумала була, що, може, не розчула.
— Запрошую вас на побачення. Офіційне побачення майбутнього подружжя. Ви мене чуєте?
— Так-так, чую, — пробелькотіла Офелія. — Але, зрештою, навіщо нам бачитись? Я ж щойно вам сказала...
— Ми просто не можемо дозволити собі ворогувати одне з одним, — різко відказав Торн. — Ви ускладнюєте мені життя тим, що тримаєте на мене зло. Ми мусимо неодмінно помиритися. Я не маю права заходити в Гінекей. Тож приходьте в Інтендантство, лайте мене, бийте, розбийте мені об голову таріль, якщо у вас руки сверблять, і забудьмо про це. У який завгодно день. Мені найзручніший четвер. Скажімо... (У слухавці стало чутно квапливе гортання сторінок.) Між одинадцятою тридцять і полуднем. То що, записую вас у свій розклад?
Хапаючи ротом повітря, Офелія так оскаженіло грюкнула слухавкою, немовби вдарила нею об Торнів череп.
— З цього дива не буде пива! — проголосила тітка Розеліна, побачивши, що Офелія повертається. — Простирадла кмітливіші за нас, вони чудово розуміють, що сонце несправжнє. Ото напевне вкриють нас мокрим рядном.
Чорна злість, що переповнювала Офелію після телефонної розмови з Торном, розвіялась одного вечора, коли слуга залишив у помешканні два листи й три пакунки. Офелія спершу побоювалася, що там чергові погрози смерті, але цього разу на поштовому штемпелі вона прочитала напис «АНІМА».
— Ну-ну, що ж там пишуть? — брала нетерплячка тітку Розеліну, поки Офелія незграбно розривала конверт першого листа.
— Мама обурена, але й утішена, — коментувала Офелія, читаючи лист. — Жаліється: через те, що від мене довго не було вістей, у неї сильно підвищувався тиск. Просить наступного разу надсилати фотографії, бо нічого не втямила з моїх описів. Здивована, що полярна зима в розпалі, а в нас стільки ж сонця, і питає, чи не помилилась я ковчегом. А, вона купила мені нове пальто, але схоже на те, що воно має такий само кепський характер, як і в кравчині... Мабуть, це здоровенний пакунок, отой, що ворушиться. Сподівається, що я справлю добре враження на нову родину.
— Вона мала б спочатку сподіватися, що родина майбутнього чоловіка справить добре враження на тебе, — процідила тітка Розеліна крізь довгі зуби. — А далі?
— Далі пише Аґата. Вона скоро народить іще одну дитину.
— Вже? Отакої, твоя сестриця часу не гає.
— Каже, що це їй не завадить приїхати на весілля. Вона пошила сукню, що пасуватиме їй до очей, і вбереться в неї із цієї нагоди. І вже перешила на той розмір, коли буде на шостому місяці вагітності. А ще подбала про гарненькі білі сукенки для наших сестричок.
— Це все?
— Ні. Бідкається, що я не передала їм список бажаних подарунків. Вона хотіла б замінити мені шалик на справжню шаль, але вагається щодо кольору.
— Пальта, сукні, шалі... — полічила тітка Розеліна, закочуючи очі. — Що далі?
— Далі пише тато. Йому цікаво, чи добрі в мене стосунки з нареченим і його родиною, нетерпляче жде зустрічі на весіллі і просить...
— Що він там просить? Я не розчула кінця речення.
Офелія його й не вимовила.
— Останнім пише Гектор. Він запитує, чому на Полюсі сонце сяє і вночі, чому я написала «Небоград», а не «Виноград» і чому нічого не розповідаю про Торна. Він надсилає мені дзиґу — сам її оживив, і вона тепер безперестанку крутиться. Мабуть, це менший пакунок, той, що гуде.
— Твій брат найрозумніший з усіх, — виснувала тітка Розеліна.
Тітка діждалася, поки Офелія відкриватиме другий конверт, і тихцем висякалась у хусточку. Що ж до Офелії, то вона сподівалася, що та не помітить, як сильно тремтить їй підборіддя.
— Це від дідуся, — сказала вона, мимоволі усміхнувшись. — Одне моє слово — і він сідає на перший дирижабль у бік Полюса.
Звісно, аж такого Офелія від нього не вимагала. Досить було й того, на яку небезпеку вона наражає тітку Розеліну, тож їй і на думку не спадало вплутувати ще одного родича. Однак від цих кількох слів їй неабияк полегшало.
— Останній пакунок від нього. Більше нічого не каже, щоб не зіпсувати сюрприз.
Офелія розірвала картонну коробку, де був пакунок. Там лежала ілюстрована книжка, досить грубенька. Від неї трохи тхнуло сирістю, а називалась вона так:
КАЗКИ ПРО ПРЕДМЕТИ ТА ІНШІ
АНІМІСТСЬКІ ОПОВІДАННЯ (ВІЛЬНИЙ
ПЕРЕКАЗ СТАРОСВІТСЬКИХ БАЙОК)
виведено на першій сторінці косим почерком. —