Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 10)
Якби дідусь стояв перед нею, вона б кинулася йому в обійми.
— Ваш дідусь знає, що дарувати.
Беренільда дочекалася, коли Офелія закінчить читати пошту, і підійшла, шурхотячи сукнею. Двома пальцями в каблучках вона стискала запрошення — щойно Офелія взяла його до рук, як химера у вигляді малесенького феєрверка вибухнула в неї перед носом.
НЕСПОДІВАНА ВЕЧІРКА!
СЬОГОДНІ ВВЕЧЕРІ, ОПІВНОЧІ,
ВОЛОДАР ФАРУК ЗБИРАЄ ВЕСЬ ДВІР
В ОПТИЧНОМУ ТЕАТРІ ВИДОВИЩ.
— Весь двір, — повторила Офелія. — Гадаєте, і я серед усіх?
— Прочитайте запрошення до кінця, — порадила Беренільда.
Окуляри Офелії в неї на носі поблідли, коли вона проглянула програму події:
БЛИСКУЧА ПАНТОМІМА КАЗКАРЯ
І ПРЕМ’ЄРНИЙ ВИСТУП ДРУГОЇ КАЗКАРКИ.
— Це жарт?
— Почнеться за годину, — наголосила Беренільда. — А я не встигаю причепуритися, бо щойно повернулася з Пірса-Набережної! Хоч би встигнути як слід вбратися.
ТЕАТР
Офелія удвадцяте перечитала перше речення з книжки «Казки про предмети та інші анімістські оповідання», а все одно не зрозуміла його. Заважали розмови й сміх довкола. Ліфт, що спускався з шостого на п’ятий поверх Вежі, був напхом напханий. Затиснута між кринолінами як ніколи суворих і мовчазних старих валькірій, що сиділи біля неї на банкетці, Офелія мов у лихоманці гортала дідусеву книжку. Обрати цю казку? Чи ліпше оцю? Повсякчас відволікали фаворитки, які підходили побажати їй успіху, зле приховуючи глузування. Беренільда мусила вдатися до способів дипломатії та лестощів, щоб відсторонити їх.
— Перуки недопудрені! — вилаялася тітка Розеліна. — Жодного разу й словом не озвалися, відтоді як ми приїхали, а тепер, коли треба дати нам спокій, ніяк не стулять пельки. Та скільки ж ти гортатимеш ті сторінки?! — обурилася вона, злегка ляснувши Офелію по пальцях. — Від того ж ніякого пуття. Вибери якусь одну казку й прочитай її до кінця кілька разів.
Офелія дослухалася поради — так і зробила. Навмання вичепила з книжки оповідання «Лялька», пробігла його від початку до кінця, не запам’ятавши жодного рядочка, потім іще раз. Офелія не відірвала очей від книжки, ні коли ґрати ліфта відчинились, випускаючи всіх у сліпучий від сонця двір, ні коли юрма придворних потягнула її за собою вздовж галереї Пірса-Набережної, ні коли розв’язався шнурок на черевичку й вона кілька разів ледве втрималася на ногах, ні коли піднімалася сходами із червоним килимом і золотими огороджувальними стовпчиками.
Офелія відліпилася від книжки тільки тоді, коли мажордом прокашлявся їй на вухо:
— Панно друга казкарко, вам сюди.
Офелія закліпала очима, засліплена яскравим світлом. Вона опинилась у вестибюлі театру, де білі плити, білі колони й білі статуї відбивали світло від вікон, наче від снігу. З келихом шампанського в одній руці, з блакитним пісковим годинником у другій, там зібрався весь небоградський бомонд. Жіноцтво вбралось у вузькі сукні з пастками, начепивши довгі намиста з перлів; на чоловіцтві були білі костюми, чорні метелики та солом’яні брилі з блакитною стрічкою. Навіть музичний супровід вирізнився з-поміж натовпу: за клавесином імпровізував співак-кастрат, награючи джазовий мотивчик. Офелія ще ніколи не почувалася так невпевнено у своїй бузковій сукенці, застебнутій аж до підборіддя, і старому незугарному шалику. До того ж волосся в неї стояло сторчма, бо вона забула причесатися.
— Сюди, панно друга казкарко, — терпляче повторив мажордом, кашляючи в кулак. (Він указував їй на чорний хід поза стійкою реєстрації.) — Звичайно панна друга казкарка мала б зайти у вхід для артистів, за театром.
— Володар Фарук там?
— Так, володар уже посів своє місце. Йому не терпиться послухати оповіді його нової казкарки. Даруйте, пані, — додав мажордом, коли тітка Розеліна на мигах показала, що бажає пройти за стійку разом з Офелією. — Стороннім тут перебувати не вільно.
— Тобто? — пирхнула тітка Розеліна. — Та облиште, це моя племінниця!
— Не в Театрі видовищ, пані. Тут ця панна — друга казкарка володаря Фарука. Вихід на сцену ретельно охороняють із міркувань безпеки.
— Та годі вам, я ж не ношу вибухівку під сукнею!
— Не хвилюйтеся, тітко, все буде добре, — пообіцяла Офелія, ні на секунду не вірячи жодному своєму слову. — Знайдіть місце ближче до сцени. Якщо я вас бачитиму, почуватимуся певніше.
— Тримай, — шепнула тітка Розеліна, сунувши їй у руку гребінець. — Як буде хвилинка, розчеши гарненько волосся.
— А ваша остання порада, пані? — спитала Офелія, повертаючись до Беренільди.
Уперше усмішка, що нею вродлива вдовиця обдарувала Офелію, не скидалася на той штучний осміх, що по-акторськи майстерно так часто надягала на обличчя Беренільда. Усмішка була трохи несміла й тремтіла на кінчиках уст. Так усміхається стурбована мати.
— Поводьтеся велично. — Беренільда поклала руку у велюровій рукавичці на Офеліїну щоку. — Я кажу вам це не для того, щоб ви розхвилювались. Кажу, бо вам це, як я помітила, адже не раз бачила на власні очі, частенько до снаги.
Велично Офелія геть не почувалася, коли непевним кроком попрямувала до чорного ходу. І геть змалилася, коли впоперек дороги перед нею виросла Куніґунда, наставивши на Офелію червоний ніготь.
— Так-так, голубонько... Оце й увесь ваш матеріал? — запитала вона, вказуючи на книжку. — Майте на увазі, що моя пропозиція досі чинна: ваші руки в обмін на мої химери. Погоджуйтеся, — горлицею протуркотіла вона, — і вже цього вечора я споруджу для вас такі грандіозні спецефекти, що ви почуватиметеся ще тою казкаркою.
— Мене таке не цікавить, — відмовилась Офелія.
Куніґунда сумно похитала головою. Золоті підвіски на її вуалі, як і годиться, задзеленчали.
— А ви вперта як ослиця. — Вона нахилилася до Офелії, торкаючись губами її вуха. — То хіба ви не чули, що кажуть? — тихесенько прошепотіла вона. — Начебто із цілковито невідомих обставин до вашого любого Арчибальда не прийшов один із його гостей. Варто вам переглянути дружні зв’язки, голубонько.
Вважаючи, що розмову вичерпано, Офелія гулькнула в чорний хід і зачаїлася в театральних кулісах. Вона зеленого уявлення не мала, на що натякала Куніґунда, і тоді її це турбувало найменше.
Серце в неї калатало, і, обмертвіла зі страху, Офелія присіла на перший-ліпший стілець. Відтак зауважила, що сидить поруч із літнім чоловіком — той уважно протирав ганчірочкою пластинку фарбованого скла. На повіках у нього було міражницьке тавро.
— Добривечір, — прошепотіла вона. — Мене звати Офелія. А ви пан Ерік, чинний казкар?
Тоді літній чоловік повагом повернувся на стільці, щоб бачити Офелію. Був він підтягнутий як на свій вік. Шевелюра й борода синюватого відтінку перепліталися в нього на грудях в одне-єдине пасмо, що трохи не торкалося землі. Він на мить підвів очі на голову Офелії, мабуть, неабияк здивувавшись, побачивши її розпатлану зачіску, тоді насупив брови, теж синюваті.
— Сподіваюся, ви розумієтеся на справі, панно друга казкарко, — сказав він, перекочуючи «р», немовби в роті в нього було повно камінців. — Бо я намагатимуся зробити так, щоб на запрошеннях наші імена більше ніколи не стояли поряд.
На цих словах він узяв коробку з пластинками однією рукою, чарівний ліхтар — другою і подався геть в інший закуток куліс.
Отак опинившись на самоті — компанію складав хіба що вертлявий шалик, — Офелія відчула, як тремтять у неї ноги й одне об одне б’ються коліна. Вона була не готова до виступу. Уже забула половину того оповідання про ляльку, але якщо прочитає його ще раз, то її напевне знудить. Пригадала, як їй було кепсько на платформі для гри в гусака, коли Фарук просто дивився на неї. Що ж воно буде, коли розчарувати його? Матиме Офелія право на другу спробу чи занапастить назавжди себе в разі своєї поразки?
Офелія провела тітчиним гребінцем по волоссю хіба що для того, щоб подіти кудись руки, але вже на першому ковтуні зламався один зубець.
— Випийте ось це.
Офелія глипнула на склянку, що зненацька випірнула в неї під носом. Поруч із нею стояв як завжди усміхнений Арчибальд.
— Нізащо, — промурмотіла Офелія, одразу відводячи від нього очі.
У горлі в неї пересохло, але Офелія запам’ятала головне: ніколи не приймати дарунків від незнайомців, бо якось почула від Беренільди довгий перелік отрут, уживаних при дворі. І хай скільки часу вона вже перебувала в посольстві, Арчибальда знала дуже мало.
— Присягаюся вам, що там просто вода, — мовив Арчибальд знадливим голосом. — Гляньте, я відіп’ю ковток.
Сказано — зроблено, хоч і поводився він як позер. Відтак Арчибальд знову простягнув Офелії склянку. Цього разу вона погодилась, але в обличчя йому все одно не дивилася.
— Що ви тут робите? — зворохоблено запитала вона. — Стороннім перебувати за кулісами не годиться.
Стілець, що на ньому за мить до того сидів старий казкар Ерік, Арчибальд розвернув та осідлав, недбало спершись ліктями на спинку.
— Недарма ж я посланець. Майже всюди я знаю входи-виходи. До того ж, як на мене, ви маєте право знати.
— Знати що?
Арчибальд зняв зі стіни дзеркало, витер із нього пил рукавом і драматично змахнув. Відтоді як Офелію розквартирували в Гінекеї, вона не дивилась у жодне дзеркало. Проте коли дзеркало їй простягнув Арчибальд, їй закортіло глянути й ніколи більше не відходити від нього.