Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 12)
Не поправляючи циліндра, Арчибальд підвівся, а тоді нахилив голову до Офелії — і в роті забіліли ряди зубів.
— Ви не можете дорівнятися до нього, — наголосив він пошепки. — Будьте не такою, як він.
Офелія дивилась, як Арчибальд навпомацки віддаляється від неї, простягнувши руки — мов дивний капелюх, що загубив тіло.
ЛЯЛЬКА
«Не такою, як він», — повторювала Офелія, погладжуючи рядок, написаний дідусевим почерком на першій сторінці книжки.
А тепер завдяки Куніґунді вона ще й мала ослячі вуха. Коли наприкінці чергового оповідання прогриміли овації, Офелія відчула, як у неї стискаються нутрощі. Скільки там іще пластиночок покаже старий Ерік? Немов відповідаючи на її запитання, за куліси прошмигнув мажордом.
— Панні виходити за десять хвилин. Хай панна приготується.
Офелія розпачливо роззирнулася довкола в пошуках чогось, що допомогло б їй щось вигадати. На сусідньому столику були тільки свічка, порожня склянка й газетні сторінки, що в них старий Ерік, либонь, загортав пластинки. Офелія гарячково розправила одну сторінку. То був номер «Нібелунгів» кількатижневої давності.
Стережіться тарганів!
Вони всюди. Вони прослизають у наші домівки, у наше життя, у самісінький олтар влади. Вони — це втілення занепаду. Хто в нас інтендант?
Неправонароджений дворянин. А його тітка? Родом із лиховісного клану на межі зникнення. І ось тепер вони представляють у дворі, у святая святих, неосвічену анімістку! Не дивіться на її простацький вигляд — ви й незчуєтесь, як ця інтриганка стане копирсатись у ваших справах ковзкими рученятами. Любі читачі! Іноземці — достоту як таргани. Пустіть бодай одного до себе в оселю — і незабаром ними аж кишітиме. І на додачу, немовби бракувало цього шкідницького забігу, нечестивці бажають відсьогодні повернутися до наших лав! Невже ці вироджені клани забули, яких помилок припустилися їхні батьки? Заради всього святого, гуртуймося і не пускаймо цих тарганів до нашого славного Небограда!
Стаття містила ілюстрацію — гравюру на Торна. Художник намалював карикатурно худі ноги, довгий ніс і вишкірене обличчя.
Нагадаємо, що мати пана інтенданта, на сьогодні розжалувана, ще вчора була поміж найзапекліших заколотниць, — стояв підпис. — Яка мати, такий син?
Офелія порвала газету. Дівчина була так обурена, що геть забула про свій острах. Занепад, неправонароджені, іноземці, шкідники, вироджені — яке право має цей редактор газети так презирливо висловлюватися про людей? Офелії нічого не було відомо про розжалуваних, вона ніколи не стикалася з ними, але пам’ятала слова Беренільди про те, як улаштований цей світ: «Одні родини мають ласку в нашого Духа Фарука, другі її збулися, а треті ніколи її й не мали». Офелія на власні очі побачила, як легко втратити й заслужити ту ласку.
Фарукові кортить послухати анімістську історію? Отож-бо послухає.
— Панно друга казкарко? Гхм-гхм. Панно друга казкарко? — гукав мажордом.
Офелія раптом зауважила, як підлога та стілець, на якому вона сиділа, здригаються від глядацьких оплесків. Старий Ерік закінчив виступ.
— Уже я? Йду.
Тримаючи дідусеву книжку під пахвою, Офелія пройшла крізь шпарку чорних куліс і зіштовхнулася зі старим Еріком, з акордеоном і чарівним ліхтарем навпереваги. Довгим синім пасмом, де перепліталися волосся з бородою, дзюрив піт.
— Тепер ваша черга, — сказав він викличним тоном, розкочуючи кожну «р».
Коли Офелія піднімалася на підмостки сцени, страх геть минув. Натомість з’явилося щось геть нове: дівчина нічогісінько не відчувала, немов забула про переживання за кулісами. Проектувальне обладнання прибрали, і тепер, коли там уже не висіло біле полотно, Офелія вшир і вдовж побачила глядацькі ряди, що простерлися від партеру до балконів. Чи був там і автор листа з погрозами?
Вихід Офелії супроводжував збентежений гомін, що прокотився залою. Річ певна: її ослячі вуха спричинилися до того. На знак вітання пролунав лиш один оплеск — Офелія знала, хоч і не бачила, що то плескає в долоні тітка Розеліна, попри зніяковіле кахикання серед глядачів. Ніхто інший не ризикнув би висловити найменший прояв прихильності, бо цього не зробив Фарук.
«Усі вони вдають, нібито він тягне за мотузочки, — шаснула думка в голові в Офелії. — А насправді ж він — їхня маріонетка».
Офелія підійшла до самого краю сцени, мружачись за скельцями окулярів. Як вона й передбачала, Фарук сидів у першому ряду. А втім,
«Не такою, як він».
Стоячи навколішки на підмостках, Офелія подмухала на кілька свічок, щоб погасити їх, і під занепокоєне мурмотіння залу плюхнулася на краєчок сцени, звісивши ноги, немов із гойдалки. Її єдиний глядач — це Фарук, отож вона воліла сісти якомога ближче до нього.
— Добривечір, — мовила Офелія так гучно, як на те спромігся її голосок.
Почекала традиційного дзвінка, що оголошує початок вистави, — такий чула перед виступом старого Еріка. Та позаяк його не пролунало, Офелія вирішила давати собі раду самотужки: стукала підбором об дерев’яну сцену, поки Фарук трохи не підняв повіку.
— Добривечір, — повторила вона, обіруч тримаючи книжку. — Оце ось у мене збірка анімістських оповідань, що я саме отримала поштою. Я встигла прочитати тільки одне, тому мій виступ буде короткий, а виконання, мабуть, не надто близьке до оригіналу. Заздалегідь прошу вибачити мені.
Офелія цілковито зосередилася на першому ряді, на колінах Беренільди, на сонному обличчі й на трохи розплющеній повіці — єдиній іскорці, що свідчила про присутність погляду. Фарук був надто далеко чи надто глибоко спав, щоб Офелія могла відчути його духовну присутність — доведеться напружувати голосові зв’язки.
— Жила собі маленька дівчинка, і мала вона ляльку, — вигукнула Офелія. — То була звичайнісінька собі лялька, таких на Анімі повно: кліпала очима, піднімала руки й хитала головою тоді, коли бажала її хазяйка.
На задніх рядах, де була найгустіша пітьма, одна глядачка крикнула: «Гучніше!»
— Згодом, як і багато іграшок на Анімі, лялька виробила власний характер. Заплющувала очі, якщо хотіла спокійненько полежати. Махала руками, коли бруднила сукню. Хитала головою «ні», щоб не погодитися. Навіть стала крокувати складаними ніжками.
«Гучніше!» — верескнув хтось інший із залу.
— Та настав час, коли ляльці набридло бути лялькою. Їй стало незатишно на рідній поличці. Уже не хотіла вона бути іграшкою для маленької дівчинки. Лялька мала мрію. Власну мрію. Вона мріяла стати акторкою.
«Гучніше!» — сміливіше заволали кілька голосів одночасно, бо Фарук мовчав.
— Якось уночі лялька пішла собі зі своєї полички, кімнати й домівки. Подалася сама у світ на складаних ніжках і думала тільки про те, як утілити свою мрію. Довго вона йшла чи недовго, а зустріла лялька на дорозі гурт ляльково дів.
Тепер у залі лунало стільки зойків «Гучніше!», що Офелія сама себе ледве чула. І на додачу до цього гармидеру ще й тітка Розеліна встала посередині центральних рядів і затято зааплодувала.
Офелія поклала не дати збити себе з пантелику. Вона ще не виголосила головного слова тій іскорці під повікою.
— Ляльководи вже уявляли, яку виставу зіграє така лялька і який зиск вони з того матимуть. Вони наговорили ляльці лестощів. Сказали, що вона природжена акторка й що допоможуть їй втілити мрію. А лялька повірила була їм, а сама й не дотумкала, що ніколи ще нею так не верховодили.
Офелія висоталася й замовкла. Нечасто вимовляла стільки слів заразом, а тут іще й ці «Гучніше!» бухкають усією залою, забиваючи її голос.
Склубившись на тілі Фарука, фаворитки репетували хором з усіма. Беренільда вже не могла, хоч як того прагнула, приховати сум’яття за усмішкою. Помітивши, що повіка Фарука, мов фіранка, впала й запнула іскорку погляду, Офелія зрозуміла, що битву програно.
«Гучніше! Гучніше! Гучніше!»
Відтак сталися дві несподівані речі. Спочатку, немов діамантовий дощ, одна за одною посипалися фаворитки з першого ряду. Потім залою полетіла склянка й забризкала молоком заціпенілі обличчя на задніх рядах. Усе відбулося так швидко, що Офелія не одразу укмітила, що трапилося.
Фарук зіп’явся на ноги й з усієї висоти свого зросту возвеличувався над глядачами. Зі сцени Офелія бачила тільки його неосяжну ошатну шубу, а біле хутро годі було відрізнити від його білявого волосся. Офелія нізащо не подумала б, що Фарук може так прудко рухатись. Зачувши розкати грому, що правили Фаруку за голос, Офелія зраділа — не хотіла б вона опинитися на місці публіки: