Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 13)
— Бодай ще раз ви урвете їй слово...
Більше Фаруку нічого говорити не довелося. Від зніченої тиші, що облягла театральну залу, вухам стало аж трохи боляче. А оббризкані молоком навіть не насмілились утертися.
Украй повільно голова Фарука відвернулася від глядачів. Решта ж тіла не ворухнулася й на міліметр, аж поки не вигнулася під дуже ризикованим кутом. Тільки Дух родини міг зібгатися до такої міри, не боячись поламати кості. Коли його голова цілковито повернулася до сцени, то, як завжди, ніякого виразу на обличчі не було. Однак від одного цього погляду Офелія почувалася, наче її прибила блискавиця.
— Що сталося з лялькою?
Це запитання заскочило Офелію зненацька, тож вона навіть забула решту історії. Усі відчуття, залишені за кулісами, знов опанували дівчину в незбагненній суміші подиву, страху й схвилювання. Не менше переляканий шалик ледь не задушив її, туго обвившись навколо шиї.
— Пане, я розповім вам кінець наступного разу.
Вії Фарука слабко ворухнулись. Офелія не знала, що це означає: його роздратувала її відповідь чи він над чимось розмірковує, але протягом тривалої мовчанки, що залягла після її відповіді, Офелія могла лише слухати калатання власного серця. Якщо матиме цей
— Ваша історія, — нарешті озвався Фарук, чітко вимовляючи кожен склад, — навряд чи так сильно мені подобається.
— Але ж вам хочеться знати кінець. Вам цікаво, чи й далі лялька залишатиметься в руках ляльководів?
Офелія сподівалася, що не дуже явно чути, як тремтить її голос. Вона майже шкірою відчувала колючу ворожість публіки, але цього разу ніхто не наважився крикнути: «Гучніше!»
Тіло Фарука спокійно розігнулося і нарешті повернуло собі звичний нахил голови. Сам він підійшов до сцени такими млявими кроками, що здавалося, наче й час застиг, поки Фарук ішов. Що ближче він підходив, то більше в Офелії розколювалася голова від болю. Він зупинився саме вчасно — біль нестерпними судомами розтікся всім її тілом.
— Ні, я не хочу знати кінець. Мені не сподобалась історія. Проте ваш голос, — додав він замисленим тоном, — мені сподобався.
Судячи з того, як театральною залою прошелестів-прокотився шепіт, Офелія розважила, що це, мабуть, похвала.
— Призначаю вас другою казкаркою, — проголосив Фарук.
— Я вже й так друга казкарка.
— Га? То й чудово, уникнемо зайвої писанини.
Офелія міцно вчепилася руками в книжку з оповіданнями. Їй було так зле від близькості Фарука, що кортіло благати його говорити трохи швидше й відійти від неї подалі. Фарук розігнув руку — значення цього недбалого поруху Офелія зрозуміла, побачивши, як юний пам’ятець одним плигом підхопився з місця й подав володарю записник. Фарук умочив перо в чорнильницю — її виструнчений пам’ятець тримав, зіп’явшись навшпиньки, — і насилу-силу став писати.
— Завтра ви мені розповісте іншу історію, панно друга казкарко.
І Офелія, і шалик нараз аж підстрибнули, коли залою прокотилася буря оплесків. Люди, що хвилину тому репетували «Гучніше!», тепер підвелися з крісел, щоб крикнути «Браво!» й послати повітряні цілунки.
Газові лампи спроквола згаснули, і Офелія не бачила ні того, як Фарук поволі згортає записник, ні того, як Беренільда йде їй назустріч, граційно колихаючи сукнею, ні як тітка Розеліна вимахує їй розгорнутою парасолькою.
Вона дивилась лише на Торна, який у дебелому чорному однострої сидів у глибині зали, у надійному сховку від чужих очей. Він не аплодував.
КАЗКИ
Зміни наринули в Офеліїне життя крізь отвір у поштовому ящику. «Панні другій казкарці» раптом стали надсилати піскові годинники найрізноманітніших кольорів. Костюмований бал химер, чаювання на висячих садах, квиток на балкон оперного театру, літературний салон у термальних водах — кришка ящика знай торохтіла.
Офелія глибоко захоплювалася Матінкою Гільдеґардою, але ці годинники-запрошення її виробництва дівчині не припали до душі.
Годинники являли собою транспортний засіб, виготовлений, утім, не без штуки: щоб запустити обертальний механізм, досить тільки зняти шпильку. Далі тебе переносить на визначене місце прибуття — і так, поки не пересиплеться весь пісок. Кількість піску й діаметр горлечка були пропорційні сановитості гостя, а запросини могли тривати як кілька хвилин, так і кілька днів.
Либонь, Офелія призвичаїлася б до цього, якби не блакитні годинники. Позаяк такі теж надсилали, їй іноді страшенно кортіло зняти шпильку. Якщо й існував різновид годинників, якими вона пообіцяла собі ніколи не користуватися, то це саме блакитні. У дворі їх було по всіх усюдах: на тацях у слуг, поряд із десертами до шампанського, у торговельних автоматах. Скільки разів Офелія спостерігала, як аристократи зникають на кілька хвилин, а потім з’являються на місці знову в стані надзвичайної ейфорії! Коли вона запитувала, куди ведуть ці годинники, їй відповідали: «Тю, так у рай же ж!», а ця відповідь її анітрохи не задовольняла.
— Я більше не відповідатиму на запросини, — якось уранці сказала вона собі, розбираючи пошту в ліжку. — Усі ці свята мене втомлюють, а я мушу готувати казки.
Ще Офелія не розгорнула дідусеву книжку, як Беренільда загорнула її в дівчини під носом і примусила звестися на ноги.
— Раджу вам, навпаки, вшанувати своєю увагою всі запросини.
— Навіщо? Я там почуваюся ні в сих ні в тих. Про мене, якщо я комусь і зобов’язана, то це володареві Фаруку.
— Згодна з дівчам, — докинула тітка Розеліна. — Кожен годинник розрахований тільки на одного пасажира, а більше ніхто їх тут не отримує. І як, скажіть-но, супроводжувати її в цих подорожах?
— Знаю, — зітхнула Беренільда. — Річ у тім, що Офелія прибула на Полюс у межах дипломатичного союзу. Відхиливши запрошення цих панів і паній, вона страшенно їх покривдить, а за кожну кривду доводиться рано чи пізно платити. Проте не переймайтеся, — заспокоїла вона Офелію своїм оксамитовим голосом, — тепер це модно, але невдовзі мине. І допоки нашому володарю подобатимуться ваші історії, ніхто не насмілиться завдати вам шкоди.
Офелія мусила визнати, що, попри всі сподівання, у Фаруковій особі вона знайшла поблажливого слухача. Щовечора вона гадала, що це останній раз і що він знічев’я помітить, що вона не має ніякого хисту. І щовечора неждано-негадано він замовляв їй нові казки на завтра. Його мармурове обличчя ніколи не виявляло найменших почуттів: ні осміхнеться, коли історія начебто кумедна, ні бровою не моргне, коли історія нібито сумна. А коли Офелія згортала книжку, даючи взнаки, що оповідь закінчено, Фарук не відпускав жодного коментаря, не ставив жодного запитання. Просто, перш ніж піти, потягувався всім своїм здоровенним тілом і неквапним голосом оголошував:
— Завтра ввечері розкажете мені ще якусь історію, панно друга казкарко.
Відтак, мов із добре змащеного пристрою, зривалися оплески із зали — та й по всьому.
— Не знаю, чи справді володареві Фаруку подобається мене слухати, — зізналась Офелія тітці. — Точніше, не знаю, чи він узагалі мене слухає.
— Хтозна, чи він тебе слухає, — відповіла тітка, — та принаймні можна сказати напевне, що він на тебе дивиться.
Саме це й муляло Офелії. Вона добре відчувала, що Фарук пасе її очима, щойно вона ступає на сцену. Це нітрохи не скидалося ні на той жадібний погляд, що ним він ревно огортав Беренільду, ні на той важкий, пойнятий нудьгою, адресований решті людей. Ні, коли він дивився на Офелію, він наче дивився в щось і в ніщо водночас, немовби намагаючись розтяти її на дві частини й побачити когось іншого всередині. Як би їй кортіло, щоб він нарешті зметикував, який безлад діється в його родині! Хіба ж то не марна праця, якщо він її не слухає? Якось Офелія розповіла ту саму історію два рази поспіль, сподіваючись, що він якось відреагує, але він нічого не помітив.
Єдина історія, що справила на нього враження, — казка про ляльку, але більше він її слухати не бажав. «Що саме Фарукові від мене треба?» — щоночі питала себе Офелія, пестячи скручений клубком біля її подушки шалик.
Можливо, то її вигадки, але здається, тепер він шукає в ній те, що раніше шукав у Книзі. Насправді він більше ніколи не згадував про Книгу в присутності Офелії, немовби покинув і думати про неї.
Та оцього Офелія не могла сказати про себе.
За місяць по тому, як отримала той дивний лист із погрозами, Офелія й далі ніяк не могла збагнути, чому ж хтось так побоюється, що Торн прочитає ту Книгу. Артеміда теж мала таку Книгу, і, як відомо Офелії, нікого ще не вбили за спробу її розшифрувати. Що було в Книзі Фарука таке виняткове й тривожне? Чи містить вона десь посеред химерної абетки чиюсь страшну таємницю? Чи знає про це сам Фарук, хай і не може пригадати, що саме?
— Варто якось запропонувати йому свої послуги, — зміркувала Офелія, стукаючи пальцями об ліжко, мов об фортепіано. — Бодай раз...
Як чтиця вона аж трусилася з фахової цікавості, а як наречена аж мліла — так їй хотілося помститися Торну.
— Я друга казкарка, — зрештою оголосила вона шаликові. — Зосереджуся на роботі й намагатимуся вижити. На почин це теж добре.
На жаль, пан Чехов, головний редактор «Нібелунгів», ніколи не проминав нагоди приділити Офелії особливе місце в крикливих заголовках газети. Той травневий ранок не став винятком: