Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 15)

— Вибачте мені, пані, я просто застрягла, — мовила Офелія, відкидаючи пасма волосся, що вибилися з гульки. — Зі мною такого вже давно не траплялося.

У дванадцять років, коли Офелія вперше спробувала пройти крізь дзеркало, її затиснуло у двох місцях одночасно. Вибравшись звідти, вона геть утратила рівновагу й не могла узгодити правий бік із лівим. Вона забула, що за комиз на неї напав і чому серед глупої ночі вона утнула таку безглузду витівку. Натомість вона чудово запам’ятала довгі вичитування нотацій, що настали по тому. Через один нещасний випадок із дзеркалом вона почувалася ще більш незграбною і непокоїлася, коли б не стала геть вайлуватою.

Закостеніло, мов робот, Торн розвернувся до літніх аристократок.

— Прошу пробачити, — сказав він тоном, що нітрохи не скидався на вибачення. — Заповніть, будь ласка, бланки — я заберу їх у вас за п’ять хвилин.

Не питаючи думки дівчини, Торн узяв її за плече й потягнув у порожній передпокій, де між красивою дерев’яною підлогою і ліанами під стелею пурхали чудернацькі штучні птахи.

— Отож, — мовив Торн рівним бухгалтерським голосом. — Коли панна друга казкарка вшанує відвідинами всіх мешканців Полюса, чи погодиться вона приділити нарешті й мені дещицю свого часу?

Офелії здалося, що його волосся, так само ретельно зачесане назад, дедалі більше набуває сріблястого відтінку. Навіть очі втратили сталевий блиск. Невже це так на нього вплинула харчова криза?

— Ви допомогли мені вибратися. Гадаю, що можу приділити вам хвилинку.

— Не тут і не тепер, — відказав Торн, сторожко зиркаючи на двері передпокою. — Приходьте завтра в Інтендантство. Коли завгодно — я скасую всі зустрічі.

— Я поговорю з Беренільдою, — зітхнула Офелія. — Ми спробуємо...

— Мені не потрібні ні моя, ні ваша тітка, — різко відказав Торн. — Прийдете без них. Так більше не може тривати, я вимагаю, щоб ви помирилися зі мною.

Офелії аж ніяк не заімпонував цей наказовий тон. Якби Торн не носив на плечах такої страхітливої голови, вона не роздумуючи відмовила б.

— А що саме ви робите? — спитала вона, беручи в нього з рук бланки.

— Проводжу перепис усіх домашніх тварин.

Офелія трохи не пирснула, уявивши, як Торн лічить собак, але, здогадавшись, навіщо він це робить, нажахано вирячила очі.

— Ви ж не збираєтеся...

— Я розглядаю всі можливості, як запобігти голоду, — відповів він, глянувши на кишеньковий годинник. — Якби моя воля, я обрав би передусім найгладкіших міністрів, але займатися канібалізмом незаконно навіть на Полюсі.

Офелія скинула оком на трохи відчинені двері фоє і побачила, як літні аристократки безперестанку відривалися від бланків, щоб почухати й похвалити здоровецьких псів.

— Вони знають, навіщо ви берете їх на облік?

— Дізнаються, коли я закінчу з вами, — байдуже процідив Торн. Категоричність слів підкреслювала його акцент. — Мої п’ять хвилин збігають, то чи можна почути вашу відповідь? Ви прийдете зустрітися зі мною? Так чи ні?

Офелія поглянула на Торна чи то з відразою, чи то із жалем, немовби стояла перед вовкуватим розпорядником похорону.

— Не хотіла б я опинитися на вашому місці.

Торн був такий скупий на вияв почуттів, що Офелії спершу здалося, наче він закляк, очікуючи на відповідь. Коли ж вона помітила, як він невідступно, не кліпаючи й не дихаючи, придивляється до неї, то укмітила, що насправді він затамував подих.

— Згоден, воно не дуже затишне, — зрештою мовив він опісля дуже довгої мовчанки. — І це ще м’яко сказано. — Він перевірив старанно застебнутий глухий комір, пригладив рукою сумлінно зачесане волосся, підкрутив бездоганно заведений годинник, а тоді почухав горло. — З чого я висновую, що ваша відповідь — «ні». Можна?

Торн простягнув руку, щоб забрати бланки, таким звичним фаховим жестом, що Офелія чомусь відчула, ніби завинила перед ним. Однак мусила визнати, що Беренільда мала рацію: то, звісно ж, не через гнів, а через легкодухість вона уникала Торна протягом кількох останніх тижнів.

Віддаючи папери, Офелія подивилась Торну просто в очі.

— Ваша правда, ми не можемо все життя уникати одне одного. Треба разом дійти якоїсь згоди. Я прийду завтра в Інтендантство, до виступу. Сама прийду.

Необхідна була спостережливість, щоб помітити, як Торн на крихітку розслабив насуплені брови.

— Тоді до завтра, — озвався він.

ЗАБУТИЙ

Немов висотна повітряна течія, Офелія летіла над старим світом. Ця земля була недоторкана — така, якою мусила бути колись, перш ніж із доброго дива розлетілася на друзки. З неба Офелія споглядала міста, ліси, моря і села — вони були недосяжні. Скільки себе пам’ятає, стільки їй сниться цей сон, але цього разу він мав незвичний поворот. Хмари перетворилися на килим, і щойно Офелія ступила на нього, як зникли і старий світ, і моря, і міста, і села. Тепер вона опинилась у кімнаті. І в неабиякій: то була її дитяча кімната на Анімі. Офелія стояла перед настінним дзеркалом, і її відбиття було молодше й закутане в пеньюар, а волосся ще руділо й кучерявилося навколо обличчя. Що вона тут робить серед глупої ночі? Щось її розбудило, але що? Не сестра Аґата — та спала нагорі двоповерхового ліжка, — і не меблі, що раз у раз легенько тремтіли. Ні, то було щось інше. Дзеркало.

Офелія широко розплющила очі, а серце щосили калатало в грудях. Вона остовпіло спостерігала, як смугасте кошеня грається з її шаликом, а коли Офелія випросталася на стільці, воно чкурнуло з обіднього столу. Офелія закуняла за книжкою казок під час сніданку.

— Мені наснився чудний сон, — озвалася вона до тітки Розеліни, яка саме підійшла з кавником.

— Якщо ти побачила кота, то це був не сон. Кіт заскочив у вікно. Беренільда зачинилась у ванній і жде, щоб ми його прогнали. Вона не дуже любить тварин.

— Ні. Ну, тобто так, я бачила цього кота, але то був не сон. Мені здалося, наче... Не знаю... Наче я щось почула, — промимрила Офелія, потираючи очі під окулярами. Тепер сон втрачав чіткі яскраві обриси, бо Офелія прокинулася. Вона вже не пам’ятала, що ж її так сильно сколихнуло. — Мабуть, це через учорашній випадок із дзеркалом. Він навіяв мені спогади.

— Ага, про нього тільки й мови в тій нахабній рубриці, — зітхнула тітка Розеліна.

Вона поклала на стіл новий номер «Нібелунгів», на шпальтах якого одразу впав в око глузливий заголовок:

ЗА ІНОЗЕМКОЮ ВСЮДИ ТЯГНУТЬСЯ ЇЇ ХВОСТИ!

— Минулого тижня він розповідав про затор матраців у ліфті, — відказала Офелія, недбало гортаючи газету. — Припиню я, либонь, читати цей збиральник глупства, це не те, що можна вважати за інформацію.

Офелія спробувала зосередитися на листах і піскових годинниках, що купою згромадилися на таці, куди складали свіжу пошту. Непросто буде урвати вільну мить між двома запрошеннями так, щоб про це не дізналися Беренільда й тітка Розеліна.

— Ти бачила, у що вбралася? — запитала тітка, вказуючи на шви вздовж рукавів навиворіт. — По-моєму, не варто користуватися дзеркалами, коли як слід не відпочила, — провадила вона, наливаючи Офелії кави. — Ти знаєш, що можеш нажити собі травму? Я от теж не люблю ці годинники, то чом би нам не їздити ліфтом разом, га? І байдуже, якщо спізнишся на оті свої зустрічі.

Офелія похлинулася кавою, згорнула книжку, підклавши шалик замість закладки, і підвелася так рвучко, що аж стілець під нею перекинувся.

— Вибач, тітко, мушу йти. Беренільда хай собі спокійно приймає ванну, попередите її потім.

— Прошу? Та куди ж? Як же? — збита з пантелику, затнулася тітка Розеліна.

Нічого не відповівши їй, Офелія попрямувала до двох валькірій, що сиділи, як завжди, на тій самій банкетці у своїх чорних сукнях, схрестивши руки на грудях. Вони були так само закам’янілі, неговіркі й пильні до всього, як і першого дня.

— Арчибальде? — погукала Офелія, схилившись над літніми пані. — Арчибальде, якщо ви мене чуєте, то знайте, що за хвилину я стоятиму перед дверима вашого кабінету. Коли не бажаєте, щоб мене зупинили ваші жандарми, вийдіть до мене якомога швидше. Приходьте разом з управителем — я все поясню на місці. Дякую заздалегідь.

Обурені, що їх мають за телефонну станцію, валькірії ззирнулися, суворо насупивши брови.

— Що за муха тебе вкусила? — урвався терпець тітці Розеліні, що йшла назирці за Офелією до кімнати так само з кавником у руках.

Замість відповіді Офелія простягнула їй щойно розпечатану записку, де було похапцем нашкрябано кілька слів:

Р. ускочив у халепу. Ти йому дещо завинила, отож витягни його звідти. Від Ґ.

— Що це за Р.? Хто такий Ґ.?

— Мої друзі з Місяцесяйва, — мовила Офелія, поправивши на собі сукню.

Дотепер Офелія не ламала слова стосовно того, щоб ніколи ні з ким не говорити ні про Ренара, ні про Ґаель. їй завжди здавалося, що заподіє більше лиха, ніж добра, відкрито цікавлячись слугами іншої родини. Такі зв’язки тут, у високих колах, були заборонені. До того ж її репутації це зашкодить менше, ніж їхній. Однак щойно Офелія прочитала записку Ґаелі, як відчула, що в усьому тілі ніби загоряється вогонь. Офелія була вже не в змозі поміркувати холодним розумом про наслідки власних вчинків і слів. У Місяцесяйві ніхто так не допоміг їй, як Ренар. Більше не існувало запрошень, годинників, протоколів, хороших манер — важила лише нагальна потреба віддячити йому тим самим.

Застигши посеред коридору, тітка Розеліна то перебігала очима записку, поглядаючи на племінницю, то зиркала на двері ванної, де Беренільда наспівувала останню модну оперу.