Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 17)

— Ну ж бо, — вигукнув Арчибальд розреготавшись, — облиште це!

— Чи не могли б ви пообіцяти мені, що не застосовуватимете до мене своїх чарів? Будь ласка, пане посланцю, так мені було б значно приємніше продовжувати розмову.

Запала довга мовчанка, і Офелія мала змогу досхочу роздивитися свої рукавички крізь краєчок окулярів.

«Я й гадки не мав, що ви мене так боїтеся».

Це речення Офелія почула не слухом — воно звучало зсередини. Вона забула, що Арчибальд міг накидати свої думки, і на мить відчула острах із приводу того, що його закляття проникне в неї й піде тим самим небажаним шляхом.

— Прошу вас, пане посланцю.

— Усупереч тому, що ви уявляєте, Торнова наречена, я не маю ані змоги, ані бажання красти жіночі серця. Вони піддаються не тому, що кохають мене, а тому, що почуваються самотньо.

Офеліїні очі примружилися під окулярами, дивлячись на рукавички. Цього разу промовив своїм справжнім голосом сам Арчибальд, але голос цей звучав незвично, себто серйозно.

— Не вірите мені? Моя родина отримала від Фарука безцінний дар прозорості. На вашу думку, незручно, коли бракує приватності, а я от ніколи не почуватимуся самотньо, поки живе хтось із мого клану. А всьому цьому бідолашному жіноцтву я пропоную одне — мить незаплямованої прозорості, коли я стираю кордони між «я» та «інший». Я не хочу давати вам обіцянку, бо ми якось обоє про неї пошкодуємо. Єднання душ... Скажіть, хіба не романтично?

Офелія сказала б, що це надзвичайно безсоромно, ба більше, ніж вона сподівалась. Їй була огидна думка, що Арчибальд у цей спосіб нав’язався тітці Розеліні. Арчибальд удавав, наче підносить жінок над їхньою самотністю, але слухав він тільки свій егоїзм. Хай навіть як чесався язик в Офелії, щоб це сказати, проте вона стрималася. Не годиться ображати тих, у кого гостюєш, і тут вона заради Ренара, і тільки заради нього. Тому вона підкорилася, коли Арчибальд розсунув її руки, щоб подивитися прямісінько в очі. Циліндр перехнябився, а сам він розплився в недбалій усмішці, що геть не пасувала розважливому голосу.

— Ви тут, щоб віддячити мені послугою. Може, варто нагадати? — Раптом він смикнув бровами, пробігся поглядом по порожній більярдній залі, а тоді повернувся до Офелії з вибачливим виразом обличчя. — Ага, здається, розумію. Думаєте, я привів вас сюди, щоб наставити роги Торну? Ні-ні, не сьогодні. Якщо тільки вас це заспокоїть, поки що я маю чим зайнятися. Насправді ми декого чекаємо.

Офелія так розгубилася, що аж забула про свій гнів.

— Кого?

— Мене.

У більярдній залі виросла страхітлива постать.

ЛЮЛЬКА

Офелія вже геть нічого не розуміла, коли впізнала Матінку Гільдеґарду. Та являла собою таку плутану мішанину із жиру та кісток, бігуді та сигар — вона курила дві заразом, — що годі було визначити з першого погляду, то був чоловік чи жінка. Її шкіра, хай якого кольору була від початку, тепер вкрилася старечими плямами. Як же тут бодай на хвильку уявити, що за цим мумієподібним виглядом ховається геніальна архітекторка, славнозвісна розробниця піскових годинників, жінка, що може змінювати простір так, неначе його зроблено з каучуку? Самі тільки чорні очиці своїм блиском виказували надзвичайний розум.

— Не люблю я рано вставати, — гортанно пробурчала Матінка Гільдеґарда з іноземним акцентом. — Я прийшла, бо ти особисто покликав мене, Авґустине.

— Арчибальд, пані. Арчибальд. Я просив, щоб ви прийшли самі.

Офелія щойно помітила невеличку на зріст жінку, що супроводжувала Матінку Гільдеґарду. Жінка була в уніформі механіка, на голові — кашкет, що мав підібрати темні кучері — марна праця — і приховати очі. Насправді такий погляд годі сховати й складно визначитись, який бік обличчя заворожує більше: сіро-блакитне око чи чорний монокль.

Ґаель.

Невже вона покинула підвали Місяцесяйва, щоб побачитися з Офелією? Що за божевілля! Від народження Ґаель була не більше робітницею, як Офелія — аристократкою: Ґаель — нігілістка, остання зі свого роду, чия могутність була здатна знищити потугу решти кланів Полюса. Тільки монокль Ґаелі давав їй змогу фільтрувати власне «недобре око», як вона сама його називала. Просто з’являючись між людьми, Ґаель неабияк ризикувала: якщо впізнають, її спіткає та сама доля, що й родину. Офелія подумки благала, щоб Ґаель не втягувала голову в плечі й не насувала дашок кашкета на очі — саме так її швидше помітять.

— Це моя онука, — проголосила Матінка Гільдеґарда. — Усе, що стосується мене, її стосується також.

Офелія вже не вперше ставала свідком, як ця стара пані бреше, щоб когось оборонити. Зі скептичної посмішки Арчибальда Офелія зрозуміла, що він уже до цього звик.

— Попри те що це ваша онука, це, однак, нічого не змінює: я не просив її приходити сюди. Та позаяк ви вже тут, панно механікине, — мовив він до Ґаелі, — чи не могли б ви перевірити вбиральню на першому поверсі? Мені повідомили, що злив води працює через раз.

— Так, сеньйоре, — буркнула Ґаель із тим самим акцентом, що й Матінка Гільдеґарда, немовби вони справді були родичками.

І не виймаючи рук із кишень, вона пішла, тулячись до стіни, і таки зиркнула нишком на Офелію. Дівчина зрозуміла цей погляд так само чітко, якби Ґаель прошепотіла їй слова на вухо: «Тепер твоя черга грати, щоб витягти Ренара з-за ґрат».

— Це та крихітка, що про неї ти мені розповідав телефоном? — запитала Матінка Гільдеґарда, впиваючись чорними оченятами в Офелію. — Та, що застрягає в дзеркалах?

Арчибальд по-свійськи поклав руку на темноволосу голову Офелії, немов то була його наречена, а не Topнова, й аніскілечки не зважав на роз’ярені ляпанці, що ними його частував шалик.

— Пані, дозвольте представити вам найліпшу чтицю Аніми. Відтоді як я дізнався, що вона має навідати нас, то подумав, що нарешті настав час уточнити наше... становище.

Арчибальд дуже ретельно добирав слова, від чого Офелія почувалася дедалі більш розгубленою.

— Маю надію, що це триватиме недовго, — сказала Матінка Гільдеґарда, струшуючи дві сигари одну за одною в попільничку на підставці. — Я до півночі просиділа над планами графа Бориса.

— Тільки не смикайтеся, — застеріг Арчибальд Офелію, щільніше обхоплюючи їй голову рукою.

Матінка Гільдеґарда завбачливо зачинила двері на ключ, зиркнувши в коридор сторожким оком, а тоді клацнула пальцями. Ні вітер не повіяв, ні блискавка не сяйнула, але в Офелії серце зайшло в п’яти, так ніби вона стрибнула в колодязь.

— Зробіть повільний вдих, — сказав їй Арчибальд, по-дружньому куйовдячи їй волосся. — Скоро минеться.

Офелія знову роззирнулася навколо. У більярдній залі висіли ті самі зелені штори й було те саме притлумлене світло, але з’явилися й нові подробиці. Кольорові кулі, за мить до того складені в лузи для більярду, тепер лежали на ігровому столі, неначе щойно була перервана партія. Також у цьому місці змінився запах. Він просякнув остиглим тютюном, і на те була причина: тут стояла по вінця наповнена недопалками попільничка. Однак коли Матінка Гільдеґарда за кілька секунд до того затушувала туди сигари, попільничка була чистісінька — Офелія могла заприсягтися щодо цього.

Дублікат. Вони перебували в просторі-двійнику тієї більярдної зали, і хай як бентежила їхня схожість, то були дві різні кімнати. Офелія знала, що Матінка Гільдеґарда може накласти одну кімнату на другу — до речі, одного разу Офелія ледве не потрапила в полон двійника бібліотеки, — але вона не знала, що архітекторка вміє переходити з одного місця в друге, просто клацнувши пальцями.

Арчибальд підштовхнув Офелію до дивана — там хтось залишив дуже вишукану порцелянову люльку.

— Ось і ваш віддарунок, Торнова наречена! Прочитайте для мене цю люльку. Заздалегідь відповідаючи на ваше запитання про власника: так, хай навіть я й позичив у гостя цю люльку, поки він був тут, та щасливим її власником тепер є я.

Прохання було таке неочікуване, що Офелія не знала, що й відповісти йому. Вона запитально подивилася на Матінку Гільдеґарду. Чорні очиці, сховані в заглибинах голови, обвішаної бігуді, і собі наскрізь прозирнули Офелію. Стара немов очікувала чогось надзвичайного, приготувавшись дивитися, — ну ж бо, перевіримо, на що здатне це дівчисько. Офелія відчула, що їй хочеться заслужити повагу цієї розумної жінки, цієї непокірної особистості, цієї іноземки, що реалізувалась у своєму фахові.

Офелія сіла на диван поряд із порцеляновою люлькою.

— Чи ви, бува, навмисне не торкалися її, відтоді як вона тут опинилася? Є щось, про що я мала б знати, перш ніж стати до читання?

— Ні, — відказав Арчибальд у відповідь на застережний жест Матінки Гільдеґарди. — Ми дамо вам пояснення потім. Я б волів, щоб ви були неупереджені.

Офелія оглянула люльку у світлі найближчої лампи: на люльці справді значився герб Місяцесяйва. Знявши рукавички чтиці, Офелія знову взялася за люльку. Тієї ж миті в ній завихрилася така буря, що довелося покласти річ на сукню, щоб опанувати себе.

«То не мої почуття, — ще й ще повторювала собі Офелія. — Це не я».

Позаяк Офелія давно не мала практики, то цієї миті припускалася помилок початківиці. Почекавши, коли вгамується тремтіння пальців, вона знов узялася за читання з того місця, де зупинилася. Тривога не минула, але цього разу Офелія споглядала її ніби збоку, буцім роздивляючись похмуру картину страждань. Тютюн більше не мав на Офелію ніякого впливу. Хай скільки вона його вдихала, день за днем (чи радше день перед днем, адже під час читання час іде у зворотному напрямку), він її анітрохи не заспокоював. Усе це через ті два прокляті листи! Вона вже місяць як перебувала в посольстві, але досі ж нічого не сталося. Слід курити безперестанку. Щойно вплив тютюну розсіюється, перед її очима знову постають синюваті тіла на поверхні озера. Очевидно, вона ні про що не шкодує. Вона лише виконала роботу: браконьєрам браконьєрська доля. Не встрявати ж їй у нескінченний судовий розгляд із цими людьми. Газета має рацію: оці розжалувані мов таргани. Скидається на те, що тепер вони тихцем прослизають усюди: у фортечні мури, у міста, у Місяцесяйво, напевно, й у двір! А ці недолугі листи — то ж щоразу від них. За кого вони себе мають, ці хлопаки? За божий суд? Суд — це вона, Офелія! Але все в неї йде на краще, відучора вона вже в посольстві й тепер може міцно спати. А маленька люлька не зашкодить.