Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 19)

— Не подумайте лишень, що я нітрохи не шкодую про це, — провадив Арчибальд, відправляючи в лузу ще одну кулю. — Ця справа зайшла далеко. Торн виявився ще більш непослідовний, ніж я. Він напав на мене перед свідками, бився і кулаками, і кігтями; відтоді в мене залишилися два пречудові шрами.

Офелії важко було уявити таку сцену. Торн нечасто виходив із рівноваги й ніколи й пальцем не ворухнув для тітки. Найприязніший жест, що його довелося бачити Офелії між ними, — це коли Торн за столом передавав Беренільді сільничку.

— Байстрюкові, ще й синові розжалуваної, не вільно нападати на високородну людину, — підсумував Арчибальд. — Навіть щоб помститися за честь родича. Я не позвався на нього, щоб не запроторювати його до в’язниці, але він отримав офіційне попередження від суду: коли ще раз підніме руку на аристократа, то дістане Ампутацію.

У відбитті на віконному склі Офелія побачила, як Арчибальд вимовив це останнє слово та різнув пальцями, мов ножицями. Ампутація. Це найвища кара, коли Дух родини забирає в нащадка потугу, якщо той зловжив нею. Цей вирок ніколи не виголошували на Анімі, але Офелія знала, що його вживано по інших ковчегах. Їй завжди казали, що людина підлягає Ампутації тільки тоді, коли наражає на небезпеку всю родину. Чому ж тоді тут, на Полюсі, так щедро карають за будь-який вчинок? Чи, коли живеш на другому кінці світу, віддалік від інших родин, втрачаєш геть усяке відчуття міри?

«Не знаю, що мене в цьому бентежить найбільше, — замислилась Офелія. — Що ніколи до цього не звикну чи що, навпаки, зрештою, змирюся із цим».

— Пане?

Офелія здригнулася, почувши над самісіньким вухом відчужений голос Філібера. Цей позбавлений життєвих сил чоловічок стояв у більярдній залі із журналом під пахвою, немовби завжди тут був.

Звиклий до раптової появи свого управителя, Арчибальд спокійно відкрив табакерку й вдихнув порошок у кожну ніздрю. Коли з рукава він дістав хусточку, Офелія помітила, що хусточка так само дірява, як піжама й капелюх.

— Ну що, Філібере? Як там лакей?

Замість відповіді управитель показав на двері. У зеленому світлі ламп з’явилися двоє жандармів. Обидва тримали скоцюрбленого чоловіка попід руки — він ледве стояв на ногах. Офелії здалося, що її серце каменем упало кудись униз. Відомий їй Ренар був що той вогник у каміні; а цей чоловік скидався на купу попелу. Вона довго шукала під закошлаченою бородою щось схоже на погляд, а коли знайшла, то більше не мала жодного сумніву. То був, звісно ж, Ренар.

— Треба було його спершу вимити, — скривився Арчибальд, притискаючи діряву хусточку до носа, — він дуже смердить. Мені совість не дозволить запропонувати дамі отаке опудало, приведіть іншого.

— Ми домовлялися саме про цього чоловіка, — сказала Офелія твердо. — Не відходьмо від цих пунктів, коли ваша ласка.

Збитий із пантелику, Арчибальд засунув руки в кишені піжами й потішено розглядав палець, що стирчав із дірки.

— Іноді мені складно вас зрозуміти, та якщо вже таке ваше бажання, то нехай. Однак ви погодитеся, що я не можу видати вам товар у такому стані — це питання честі посольства. Філібере, допильнуй, щоб цього чоловіка помили, поголили, вибрали йому вошей, причесали й вбрали як слід.

— Гаразд, пане.

— А тим часом, люба, ви — моя гостя! — сказав Арчибальд, адресуючи Офелії найпомпезнішу свою усмішку. — Чи грали ви вже в салонний крокет?

Офелія зрозуміла, що цю останню умову їй несила оскаржити й ще кілька годин доведеться кусати собі щоки. Офелія урочисто заприсяглася: щойно Ренар вибереться звідси, вона надішле материне пальто Арчибальду в особисту кімнату.

— Хвилинку, будь ласка, — попросила вона, коли жандарми саме готувалися вивести Ренара.

Офелія обережно підійшла до нього, але він і далі блукав по більярдній залі розгубленим поглядом. Спершу їй здалося, що Ренар її не впізнає, — врешті-решт, він бачив її в справжньому вигляді лише раз і тоді ще не знав, хто вона така, — але насамкінець усвідомила, що він її просто не бачить. Світло ламп, хай і притлумлене абажурами, сліпило Ренара, адже він просидів у цілковитій темряві. Ренар нічого не бачив, нічого не розумів, і ніхто не намагався пояснити, що з ним діється. Офелія ледве стримувала бажання крикнути, що вона — Мім, що йому нема чого боятися і що вона поверне йому вкрадену гідність.

— Добридень, Ренольде, — сказала вона натомість, свідома того, що всі погляди на ній. — Я наречена пана Торна, і віднині ви працюватимете на мене. Скоро я повідомлю вам усі подробиці.

Під закрутнями бороди, волосся і брів Ренарові повіки кілька разів кліпнули, немовби він намагався розгледіти людину, що говорить до нього в тумані. Латки обличчя, що проглядали поміж брудними космами, мов заціпеніли, і Офелія втямила, що він нарешті її впізнав. Вона очікувала вогника в очах, тямовитої усмішки чи полегшеного зітхання, але замість цього Ренар геть спохмурнів і відвернувся.

— Так, панно, — хрипко прошепотів він.

Збита з пантелику, Офелія засумнівалася, чи правильно вона вчинила, ухваливши таке рішення.

ЗАПИТАННЯ

Це було найобтяжливіше мовчання в житті Офелії. Попри те, що, спускаючись у ліфті, чутно було, як скреготів метал, порипували меблі, брязкали келихи для шампанського, розспівував фонограф і бухикав слуга. Два рази обмотавшись шаликом, Офелія з болем дивилася на Ренара. Витягнувши руки вздовж тіла майже по-військовому, він стояв між шведським столом і програвачем вінілових платівок, неначе й сам був за предмет ліфтових меблів. Помите й зачесане, його волосся трохи повернуло собі яскраві барви; борода зникла, відкривши міцну щелепу. Зелені очі нарешті призвичаїлися до світла й дивилися просто себе і в нікуди водночас. Хребет випростався, як металевий прут, а хай і схудле Ренарове тіло, що тонуло в службовій уніформі, все ж зберігало кремезність. Було щось незбагненне в переміні, що відбулася того дня. Офелія не розуміла, чому цей чоловік, що, зрештою, схожий на Ренара, поводиться з нею, мов чужий.

— Стоп! — раптом наказала тітка Розеліна.

Підкоряючись анімістській владі, ручні гальма ліфта опустилися на очах в ошелешеного слуги. Кабіна застигла під какофонію деревини, скла й металу.

— Не чіпайте його, — попередила тітка Розеліна слугу, що взявся за гальма. — Цей ліфт поїде тоді, коли я скажу.

Поглядаючи то на Ренара, то на Офелію, як на неслухняних дітлахів, тітка Розеліна заскрипіла кінськими зубами.

— А щоб вас муха вбрикнула, це ж годі витримати! Обоє рябоє! Невтямки мені, що там у вас сталось, але знаю одне. Коли ці двері відчиняться, — сказала тітка, показуючи на золочені ґрати ліфта, — ми всі маємо високо нести голову. Ти, дівчинко, щойно нажила собі жахливу репутацію. Розпусників крізь дзеркала не пропускають, ще й коштом усіх інших запрошень. Це тобі так не минеться. Беренільда гнівається на тебе, і цього разу я її розумію. Хай там як, я тебе підтримаю, — додала вона лагідніше, помітивши, як поблідли окуляри Офелії, — але принаймні, заради бога, доведи до кінця, що почала!

Ренар на мить утратив фаховий вираз обличчя, але незабаром знову став струнко.

— Якщо я обтяжую обох пані, хай вони не турбуються про мене. Я не хочу...

— Досить, — урвала його Офелія.

Почувши, як здавлено прозвучав її голос, вона збагнула, яких страждань завдає їй Ренарова поведінка в ставленні до неї.

— Лакею в мене робити нема чого. Натомість, — повела вона далі, бо Ренар саме розімкнув дебелі щелепи, щоб мовити якесь слово, — пропоную вам попрацювати моїм асистентом. Ви матимете житло, харчування й оплату в обмін на ваші погляди й поради.

Офелія слухала себе з відчуттям, що це відбувається не з нею. Вона сказала все, крім головного. Чому єдині слова, що мають сенс, не навертаються на язик? Чого варте її вміння звертатися щовечора до жовчної аристократичної публіки, якщо вона навіть не може щиро поговорити з другом.

— Мені дуже шкода, панно, — відповів Ренар. — Я всього лиш лакей. Я не маю ні поглядів, ні порад.

В Офелії було відчуття, наче кожне слово, що він вимовляв, падало їй у живіт, як розжарене вугілля. Іноді хотілося, щоб їй було так само просто показати свої почуття, як сестрам.

— Але ж бодай обдумайте мою пропозицію. Я не можу баритися, мушу квапитися до Оптичного театру, — сказала Офелія, зиркнувши на годинник у ліфті. — Складіть мені компанію для спроби, ми ще поговоримо після мого виступу.

— Гаразд, панно.

У цих двох ввічливих словах було стільки затятості, що Офелія зрозуміла: Ренар уже зробив вибір, він не хотів, щоб вона простягала йому руку. Офелія воліла б, щоб гальма не зрушили з місця, ліфт не піднімався далі, а ґрати не відчинилися. Якби на те її воля, вона зупинила б час, а потім повернула б його назад. Стала б дитиною, що не має обов’язків. Сховалася б за стійкою музею. Мала б за єдиних приятелів самі предмети. Насправді, мабуть, вона лиш на те й годиться.

— Ми не рано, — оголосила тітка Розеліна, уздрівши порожні сходи театру. — Беренільда, найпевніше, уже на своєму місці. Спробую й собі знайти вільне. А ти, — мовила вона, струшуючи пил із шалика Офелії, — зосередься на тому, що маєш робити. Завжди встигнеш понервувати опісля.

— Ходімо за мною, — сказала Офелія Ренару. — Я заходжу із чорного ходу.

Поки вони обходили театр, справжнісінький палац із білого мармуру, Офелія анітрохи не думала про сцену, що чекала її по інший бік стін. З кожним кроком вона шукала слова, що повернули б їй Ренара.