Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 18)

Офелія поклала люльку на диван. Серце в неї тріпотіло.

— Роблю припущення, що ви попросили мене зробити огляд, — мовила вона, і голос у неї тремтів. — Ви хочете здобути інформацію про останнього користувача. Чи маю я обмежитися лише його особою?

Сидячи на краєчку більярдного стола, вдавивши лікті в стегна, Арчибальд допитливо чи то зачудовано спостерігав за Офелією.

— А ви геть не схожі на маленьку дівчинку, коли набираєте фахового тону. Так, можна зупинитися на цьому.

Силкуючись не викрити особистих переживань, Офелія застібнула рукавички на кистях. Оце читання її геть схарапудило.

— Ви можете говорити цілковито відверто в присутності пані Гільдеґарди, — запевнив Арчибальд, помітивши вагання Офелії. — Зрештою, її репутація в цій справі так само на кону, як і моя.

Матінка Гільдеґарда хропнула, і не можна було втямити, засміялася вона чи зітхнула.

— Справа досить делікатна, — мовила Офелія. — Хай ви і власник цієї люльки, але які є гарантії, що ви не скористаєтеся прочитаним і не зашкодите тому, хто курив із неї?

— Це не для того, щоб зашкодити йому, — пообіцяв Арчибальд незмінно спокійним тоном. — Ви знаєте, що я ніколи не брешу. Я вас слухаю. Чи є вам що повідомити мені?

— Як видно, цей пан був страшенно стривожений. У нього неспокійно на душі, і саме тому він попросив у вас прихистку тут, у Місяцесяйві. Він побоювався... ну... помсти.

— Просто диво, — промурмотів Арчибальд, примружившись, мов кіт. — Чи з’ясували ви, кого він боявся й чому?

— Мабуть, ліпше вам самому спитали його про це.

— Офеліє, якби це була дрібничка, я б вас не питав.

Офелія навіть зашарілася, почувши в цій розмові з уст Арчибальда своє ім’я. Дотепер для нього вона завжди була Торнова наречена. Поклав він нарешті сприймати її всерйоз чи робить спробу в такий спосіб зіграти на її почуттях? Хай там як, Офелія недовго роздумувала, що для неї більш важливе: допомогти Ренару вийти з тюрми чи боронити приватне життя злочинця.

— Він боявся... браконьєрів. Розжалуваних.

Матінка Гільдеґарда схвально присвиснула.

— А вона таки справді кебетна, ця манюнька чтиця.

— А ви це знали? — здивувалась Офелія.

— Я даю собі кропітку працю вивідати, кого запрошую на гостину, — солодкаво відказав Арчибальд, і далі сидячи на краю більярдного стола. — Я знав, що оцей ось брутально повівся з розжалуваними й що його вчинок був досить жорстокий, тому він недаремно боявся за своє життя.

— Навіщо ж тоді попросили мене прочитати?

— Щоб дізнатися відповідь на дуже просте запитання: що саме робив мій гість до того, коли залишив люльку на дивані?

Офелія насупила брови. Щоб відповісти на це запитання, треба було пригадати перше враження, коли вона лише почала це читання.

— Я відчула, що цей пан страшенно хвилювався весь той час, коли перебував у вас. Він багато курив, щоб заспокоїти нерви, але від тютюну було чимдалі менше користі. Оце його остання думка: тютюн йому вже не допомагає.

— І це все?

— І це все.

— А от і шкода.

— Чому?

Перш ніж відповісти Офелії, Арчибальд змовницьки ззирнувся з Матінкою Гільдеґардою.

— Бо ви щойно прочитали, либонь, останні миті голови військової поліції.

Офелія витріщила очі.

— Ваш зниклий гість! — раптом осяйнуло її. — Отож це був він?

— За старим сеньйором ніхто не сумуватиме, — гиготнула Матінка Гільдеґарда. — Саме через таких, як він, цей ковчег прогнив аж по льодовики в океані.

З притаманним їй акцентом звук «х» у слові «таких» звучав хрипкувато, ніби вона прочищала горло.

— Пані Гільдеґардо, — озвався Арчибальд, янгольськи всміхаючись, — я ж вас уже прохав тримати особисті зауваги при собі.

Офелія вже геть інакше подивилася на красиву порцелянову люльку, покинуту на зеленому оксамиті дивана.

— Цей гість... пан голова... його вбили?

— Ми не знаємо, — відповів Арчибальд, стенувши плечима. — Востаннє його бачив лакей два тижні тому, коли той сидів отут, на дивані, і курив люльку. За мить його вже не було. Зник без сліду! Може, він пішов із власної волі, бо йому щось спало на думку, але лакею, здається, нічого не відомо. Ви ж розумієте: якщо зловмисники змогли потрапити в мій дім і викрасти гостя під самим носом і на очах жандармів, то це серйозне зазіхання на честь моєї родини. А також на честь архітекторки, що мала зробити з посольства недоторканне місце, — докинув Арчибальд, таємничо підморгнувши Матінці Гільдеґарді. — Ми додумались облаштувати схожу залу поверх цієї, поки триватиме розслідування. Так усе ж таки буде менше розголосу й чуток, ніж якби ми заборонили сюди вхід. На щастя для нас, пан голова не має родичів, що розворушили б цю справу.

— Ще згадувано листи, — пробурмотіла Офелія замислено. — Пан голова одержав листи й не міг думати ні про що, крім них. Листи з погрозами.

На цих словах Офелія остовпіла. Чому цей чоловік міркував про «божий суд»? Можливо, автор цих листів — та сама особа, що вимагала від Офелії покинути Полюс? БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИБУЛИ ТУТ. Ні, вона, звісно, накручує себе. Покарати чоловіка за вбивство браконьєрів і перешкоджати жінці взяти шлюб — то аж ніяк не пов’язані речі.

— Він мені якось розповідав про ці листи, — підтвердив Арчибальд, — але вважав за краще не показувати. Гадаю, він соромився їх. Це підкріплює гіпотезу викрадення.

Матінка Гільдеґарда клацнула пальцями, і Офелію знов занудило, а місце тим часом потроху змінювалося.

Кольорові кулі зникли з більярдного столу й опинилися в лузах, кий акуратно лежав у валізці, а на дивані більше не було порцелянової люльки. Вони повернулися до першого залу.

— Слід було сім разів подумати, перш ніж давати притулок ницому офіцеру, Авґустине, — пробубоніла Матінка Гільдеґарда. — Якби ти мав бодай дещицю гордості, то пропонував би свою протекцію розжалуваним. Ті хлопи знають, що таке справжні голод і холод.

Офелія аплодувала б стоячи, якби не боялася нажити собі ворога в особі Арчибальда. Це підожде, поки вона не поверне Ренара.

— А ви теж не доброчинниця, — відрізав Арчибальд. — Не роздаєте їм цитруси й прянощі задарма.

Офелія знала, що насправді десь у Місяцесяйві є дуже незвичайна Роза Вітрів. Завдяки цьому пристрою можна перетнути тисячі кілометрів і потрапити з Полюса на ковчег, звідки родом Матінка Гільдеґарда, Терайдугу. У придворні комори вся екзотика прибувала звідти.

— Хіба в мене був вибір? — гоготнула Матінка Гільдеґарда. — Ключ від моєї Рози Вітрів — у твого управителя.

— Мій управитель, як ви кажете, пані, ввійшов до посольства за вашими рекомендаціями.

Матінка Гільдеґарда загадково посміхнулася.

— Дуже ймовірно, Авґустине, що якось цими днями моя родина зачинить прохід, а я тишком-нишком піду собі. Мені чимраз менше годиться полюсне повітря. Аж надто тут смердить пихою.

Отак мовивши, вона відімкнула двері й подалася геть, трохи накульгуючи.

— Чому вона називає вас Авґустином? — запитала Офелія.

Запхавши руки в піжамні кишені, Арчибальд задумливо споглядав рештки сигар в ошатній попільничці з підставкою.

— Так звали мого прадідуся. А я, напевно, — викапаний він. Думаю, що колись їм трапилася невеличка любовна авантура. Знаєте, пані Гільдеґарда ж має вельми поважний вік. Вона знає, що таке простір, як свої п’ять пучок, а от час — то інша річ. — Арчибальд глибоко зітхнув — аж біляве волосся, що впало було на обличчя, розлетілося навсібіч. — Не завадило б їй тримати язик за зубами, бо вона вміє наживати ворогів. Я-от можу дозволити собі побаламутити, а вона... Хто її оборонить, коли стане справді непереливки?

Арчибальд замовк, і в небесній блакиті його очей, немов хмара, промайнула тінь. Офелія ж запитувала себе, яким чином, у який спосіб цей чоловік може легко допекти до живого й зачарувати водночас.

— Чим ви дозолили Торну, що він вас так ненавидить?

Коли Арчибальд розвернувся до Офелії, його очі знову блищали, як сонце влітку, а циліндр сидів дещо пряміше.

— Він уособлює порядок, а я — безлад. Чи задовільнить вас така відповідь?

— Він, однак, звинувачував вас у тому, що ви зашкодили його тітці, — уточнила Офелія, пригадавши пам’ятливу розмову саме навпісля розправи над Драконами.

— Ага, оте?

Двома-трьома шпаркими рухами Арчибальд ухопився за більярдний кілочок і розставив три кулі на красивому столовому килимку.

— Ви вже трохи спізнали мене, Офеліє. Є в мене дух незгоди — досить комусь поставити мені заборону, як мені кортить її зламати.

— Як це пов’язано з Беренільдою? — не зрозуміла Офелія, тому вирішила уточнити.

— Це ж очевидно, їй-бо. Улюблениця Фарука, розкішна, небезпечна, вірна в коханні жінка... Вона — той самий заборонений плід! Я тоді був дуже молодий, не зміг противитися. Трохи наполіг на могутті прозорості, — зізнався він, безтурботно постукавши татуювання на лобі. — Беренільда так захопилася, що весь тиждень не з’являлась у Вежі. Фаруку це не сподобалося, і він на рік заборонив їй заходити у Вежу — як-то кажуть, що більше, то ліпше. Беренільда впала у відчай. Мовляв, її любий племінник переклав провину на неї...

Арчибальд ковзнув двома пальцями по більярдному кию, і біла куля підштовхнула червону в лузу. Звук зіткнення пролунав так кришталево чисто, що Офелія, як їй здалося, враз вийшла з гіпнотичного стану.