Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 20)
Вона загубила нитку роздумів, помітивши на лаві шевальє в тіні пальми, поряд із входом для артистів. Шевальє саме грався з більбоке[4], і попри все своє старання, піймати кульку ніяк не міг. Біля його ніг, висолопивши язика з пащі, лежали велетенські пси. Вони потерпали від кліматичної химери, що не годилася для їхньої породи.
— Я вас чекав, — проголосив шевальє, уздрівши Офелію.
В устах такого дітвака ці три слова дорівнювали погрозі розправи.
— Я не можу з вами поговорити, — відказала Офелія, рішуче крокуючи до чорного ходу. — Ви мене затримаєте.
Дорогу їй заступило двоє псів. Вони підійшли тихо, не виявляючи найменших ознак агресії, проте кожен був завбільшки з бика. Навіть Ренар, який не знав шевальє так, як знала його Офелія, стривожено завагався.
Шевальє знов надягнув на ніс товсті круглі окуляри. Вони в усьому скидалися на ті, що їх розбила Беренільда, відкинувши шевальє в коридорі.
— Маю до вас одне малесеньке запитаннячко, панно Офеліє. Дайте мені відповідь — і ви спокійно підете собі працювати. — Він підкинув кульку більбоке й вкотре промахнувся. — Чи не скажете ви мені, яка суттєва різниця є між вами і мною?
Офелія вже знала, що ця розмова не віщує нічого доброго. Її шалик, що дотепер куняв на плечах, засовався.
— Ні? — розчаровано мовив шевальє. — А то ж проста загадка. Різниця між нами в тому, — вкрай серйозно провадив він, — що пані Беренільда вас дуже любить. І це я вам не роблю комплімент. У серці пані Беренільди дуже мало місця, розумієте? Вона просто вас дуже любить, та й годі. А пані Беренільда і я — то геть інша річ. Нас об’єднує більш сильний зв’язок, ніж любов і ненависть.
Ці слова апелювали до таких абсолютних понять, що їх дивно було чути з уст маленького хлопчика.
— Шевальє я став тільки для неї, для неї однієї. Я любив її більше, ніж маму. Я осипав її подарунками. Я навіть визволив її від родини.
Офелія відчула, що похолола з жаху. Оце вперше шевальє відверто зізнався про свою причетність до вбивства Драконів.
— Отже, це все-таки ви, — прошепотіла вона.
Якась частина її єства відмовлялася вірити, що ця дитина скоїла такі злочини.
— Вони були препаскудні, — заперечив шевальє, стенувши плечима. — Вони всі ненавиділи її, бо вона мала більш вишукані манери, ніж вони. Вони не хотіли, щоб вона лишилася жива після того полювання. Я
Офелія пам’ятала це, так. Він підлаштував, щоб усі жандарми Місяцесяйва кинулися за нею навздогін, а тітку Розеліну ввів у майже смертельний гіпноз. Навіть якби Беренільда й хотіла, то за тих обставин не змогла б брати участь у полюванні.
— Там були діти, — прошепотіла Офелія. — Діти вашого віку.
Якось у «Нібелунгах» їй трапилася фотографія із жахливо понівеченими трупами мисливців, що наполовину проглядали з-під снігу. Офелія впізнала одного з трійнят Фреї. Їй і досі снилися кошмари про це.
— Усі вони мисливці, — відказав шевальє, струснувши білявими кучерями. — Мисливці ризикують життям щоразу, коли стикаються зі Звірами. Якби вони були ласкавіші до пані Беренільди, я б не втручався. Я мусив її захи...
— Ви й не уявляєте, якого болю їй завдали, — згаряча урвала його Офелія. — І скільки болю завдаєте далі.
Приголомшений шевальє насупив тонкі брови, а його хаскі вищирилися, оголивши страшні ікла.
Усвідомлюючи свою необачність, Офелія хотіла запропонувати Ренару разом давати драла, але раптом зауважила, що його вже нема. Вона втямити не могла, що він пішов отак, нічого не сказавши.
— Як ви насмілюєтеся казати мені, що я завдаю болю пані Беренільді? — прошепотів шевальє. — Або ж ви не знаєте, що означає завдати болю. Хочете, покажу вам, як це, панно?
Він вимовив останнє речення надзвичайно повільно, тоді як його очі, збільшені в склі окулярів, пронизали Офелію до глибини душі. З нудотливим відчуттям, що таке вже з нею траплялося, Офелія згадала, що треба припинити дивитися дітваку в очі. Зненацька блиснуло переконання, що в минулому її вже так заганяли в кут, попри те що вона й не має про це жодного спогаду.
Сонце згаснуло, екзотичні оздоби зникли, й Офелія відчула, як провалюється в найчорнішу й найкрижанішу ніч.
— Панно друга казкарко, на вас усі чекають! — весело вигукнув якийсь голос.
Шевальє підхопився на ноги, пси нашорошили вуха, і химера, що в неї поринала Офелія, розлетілася на друзки. Офелію це оглушило — немовби останньої миті її підхопили, не давши впасти в колодязь.
На її превеликий подив, прикметною ходою їм назустріч поспішав барон Мельхіор. Його редингот, пасуючи опасистим пропорціям тіла, був пошитий із химерою молочного шляху. Летючі зорі проминали навіть його шапокляк, лишаючи за собою світляні доріжки. Недарма він був за міністра елеганцій. Біляві ж вуса ніби ставили два знаки оклику на круглому обличчі.
— Добридень, дядьку Мельхіоре, — ввічливо, як зразкова дитина, привітався шевальє.
— Любий племінничку, вам тут не вільно вигулювати собак. До того ж ви бачили, котра година? — сказав барон Мельхіор, показуючи на вуличний годинник посеред сусіднього хідника. — Вам уже час швиденько вертати до дядька Гарольда й вкладатися спати.
Від усмішки баронові вуса піднялися, мов палички чарівника.
— Пробачте мені, дядьку Мельхіоре, ваша правда. До зустрічі, панно Офеліє, — сказав шевальє. — Скоро побачимося.
Він промурмотів цю обіцянку, помахавши рукою і посміхнувшись кутиком рота, а Офелії здалося, наче живіт налився оливом.
Коли шевальє із собаками віддалилися, поглинуті променистими тінями від пальм, барон Мельхіор зітхнув із полегшенням.
— Цей малий щоразу більше відбігає рук. Добре, що ваш лакей мене покликав.
Побачивши, що Ренар стоїть за бароном струнко й незворушно, як належить слузі, Офелія відчула, що її палить сором. На якусь мить вона подумала, що Ренар її покинув.
— Мій племінник завдає всім нам багато клопоту, — бідкався барон Мельхіор, погладжуючи вуса.
— І що ви робите, щоб змінити це?
За звичайних обставин Офелія нізащо не наважилася б звернутися до міражника з таким запитанням. Вона мала б бути вдячна йому, але нерви й далі слали їй захисні імпульси по всьому тілу. Також вона пам’ятала, що барон Мельхіор — брат Куніґунди, а Куніґунда достеменно їй не друг.
Анітрохи не образившись, барон Мельхіор сторожко перебіг очима околиці театру, немов побоювався, що шевальє може спробувати вдруге поспитати щастя.
— Чудове запитання. Станіслав спустив одного із собак на мою маленьку племінницю, бо вона мала необережність сказати щось проти нашої шановної Беренільди. Чотирнадцять років, панно друга казкарко, а це дівчатко ніколи не ходитиме нормально. Уся ця кров, жорстокість... — мовив він, скривившись з огиди. — Через одне-єдине слово.
— Станіслав, — замислено повторила Офелія. — Я не знала, як насправді звати шевальє. Вам відомо, що вбивця Драконів — він?
Вона була майже впевнена, що барон Мельхіор обуриться чи зніяковіє, тому здивувалася, побачивши, як він киває. Він іще раз скинув оком через плече, пересвідчуючись, що їх не підслуховують, а тоді прошепотів:
— Я підозрював. І всі ми. Бачте, дуже мало міражників уміють прикладати свою потугу на тварин. Станіслав втратив батьків за дещо... виняткових обставин. Його взяв під опіку мій двоюрідний брат Гарольд, його дядько, але маю підозру, що останній передав йому мерзенні й небезпечні знання. Гарольд не злочинець, — миттю уточнив барон Мельхіор. — Він ніколи не напутив би Станіслава так безрозсудно чинити. Проте можливо, навіть імовірно, що він ненавмисне спричинив те, що сталось. Вельми прикро, що ім’я міражників згадують у зв’язку із цією сумною пригодою.
— Ви так сильно його боїтеся? — виклично запитала Офелія.
Барон Мельхіор невпинно обертався то ліворуч, то праворуч, як величезна дзиґа, щоразу перевіряючи, чи нема кого поряд. Судячи з його вгодованого тіла, Офелія припустила, що він не дотримується харчових обмежень — тих, що наклало Інтендантство відтоді, коли стало відомо про нестачу м’яса. Як і багато міністрів, барон чимало часу проводив у залі Вищої родинної ради на першому поверсі Вежі. Подейкували, що там панує вічний бенкет, де п’ють і їдять із будь-якого приводу.
— Це трішечки складніше, ніж ви кажете. Міражник ніколи не викриє привселюдно іншого міражника. Натомість, — докинув барон Мельхіор, ледь помітно посміхнувшись, — міражник може трохи підштовхнути долю.
— Долю?
— Також відому як «пан Торн». Як мені стало відомо, пан інтендант почав перепис домашніх звірів. На його місці я б понишпорив у Гарольдових краях. Звісно ж, я вам нічого не казав, ви мене зрозуміли?
— Я... Добре, — відповіла Офелія, не певна, що вона все зрозуміла. — Мені вже справді треба йти.
— Стривайте. Ще одну хвилинку!
Барон Мельхіор підійшов до неї і заворушив у неї перед носом опецькуватими пальцями в перснях, неначе хотів накласти закляття. Дещо збентежена, Офелія запитала себе, яка муха його вкусила, а згодом помітила, що він виводить зародки химер на тканині її сукні. Оманливі обриси набували чіткості, барв, рухів — і невдовзі по всьому її тілу пурхали двовимірні метелики, неначе ожилі візерунки. Оце вперше вона стала свідком того, як народжується химера. Славу великого кравця барон здобув таки не дурно.