Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 22)
— Ось тут, — раптом мовив Фарук. — Я написав: «Щовечора друга казкарка розповідатиме мені історії».
В Офелії пересохло в горлі. Як може одна людина до такої міри нехтувати бажаннями другої? Коли вона обводила очима глядацькі ряди, то на думку спливло: «А може, цей панотець передав усім нащадкам не так дивну родинну потугу, як егоцентризм?»
Раптом Офелія почула власний голос, немовби її рот краще, ніж вона, знав, що треба робити:
— Жила-була на Анімі в маленької дівчинки лялька. Уміла рухатися: сама повертала голівку, сама піднімала ручки, сама ступала ніжками. Лялька дуже любила маленьку дівчинку, але одного дня більше не схотіла бути їй за іграшку. Лялька хотіла здійснити власну мрію. Вона хотіла стати акторкою.
— Мені не подобається ця історія, — урвав їй розповідь Фарук. — Розкажіть іншу.
Офелія глибоко вдихнула й правила своєї:
— Якось уночі лялька покинула кімнату маленької дівчинки. Лялька помандрувала світом, з ковчега на ковчег. Думала лише про те, як би здійснити свою мрію. Ходила вона, ходила — і спіткала ляльководів.
Звичайно Офелія робила паузи й збирала докупи кілька казок. Однак цього вечора вона говорила швидко, не тямлячи себе. Лють, втома й страх заволоділи її язиком, і вона вже сама не знала, кому — собі чи Фарукові — насправді розповідає цю казку.
— Ляльководи пообіцяли ляльці зробити з неї акторку. І щовечора вона виступала на підмостках їхнього театру. Усі хотіли її побачити. І все одно щовечора після вистави лялька не почувалася щасливою. Вона щораз частіше пригадувала маленьку дівчинку. Не розуміла, звідки в неї така спустошеність. Хіба вона не здійснила мрію? Хіба зрештою не стала акторкою?
— Досить.
Фарук урвав Офелію вдруге. Уся зала зворохобилась.
Офелія відчула, що на цьому треба було б зупинитися. Однак решта казки вихоплювалася з неї, наче зажила власним життям:
— І якось лялька з’ясувала правду. Бути акторкою — то була не її мрія. Від початку це була мрія маленької дівчинки. Отак лялька назавжди залишилася їй за іграшку.
Не встигла Офелія вимовити останнє слово казки, як її скрутило від такого сильного болю, що вона мусила вчепитися за край сцени, щоб не впасти з неї. Офелія відчула, як із носа на підборіддя в неї потекла кров — Фарукова потуга відбилася, як ударна хвиля. Поки він міняв карколомну позу, помалу розминаючи тіло, щоб підвестися, його обличчя втратило невиразність мармуру. Білі повіки піднялися, бліді очі збільшилися, а м’язи обличчя розтягнулись і напнулися одним-єдиним рухом.
Офелію хтось схопив за руку й потягнув назад. То з куліс вискочив старий Ерік і силою поволік її зі сцени.
— Прошу пана сідати, йому буде розказано нову історію про кривого мандрівця! — оголосив він таким гучним голосом, що кожне його «р» лунало, як розкат грому. — Вистава триває!
На сцені техніки вже похопились і повертали на місце обладнання для химерного проєктора. Наступаючи на розлютований шалик, Офелія востаннє з ар’єрсцени глянула на вибитий із рівноваги вираз обличчя Фарука, а тоді між ними, як завіса, впало біле полотно екрана.
— Ви геть не розумієте, — бурчав старий Ерік, — коли напевне треба замовкнути. Хочете напитати лиха собі на голову?
Офелія подумала була, що він скористався нагодою, щоб відвоювати собі перше місце на афіші. Коли ж побачила, що він переляканий не менше за неї, то подумала, що, певно, він оце щойно врятував їй життя.
— Мені забракло фантазії, — лопотіла вона, спльовуючи кров. — Я не думала, що ця історія вкине його в такий стан.
— Якщо я тепер відверну його увагу, може, він і забуде ваше зухвальство, — пробурчав старий Ерік, одягаючи акордеонові бретелі. — Треба, щоб він не встиг занотувати цю пригоду в записнику. А то буде непереливки всьому театру.
На цих словах він різко штовхнув Офелію в куліси. Щойно її поглинула темрява, як піднявся гіпнотичний голос казкаря, покриваючи собою свист публіки. Нічого не бачачи перед собою, наосліп, Офелія пішла тремтячим кроком, потроху усвідомлюючи масштаб того, що накоїла. Зустрівшись із твердими Ренаровими руками, вона вхопилася за них, мов за рятувальний буй.
— Здається, цього разу я справді накоїла дурниць.
— Ви ще хочете, щоб я повідомив свою думку й дав пораду, панно? Отака моя думка: вам терміново треба вислухати пораду. А ось і вона: завжди дослухайтеся до моєї думки.
І вже значно пізніше вночі Офелія нарешті згадала про Торна.
Скрутившись клубочком на ліжку, задихаючись від тропічної спеки, Офелія так стривожилась, що її анімізм, розгарячілий до краю, заполонив усі кімнатні меблі. Балдахін над ліжком надувся, як вітрило на човні, вішаки на ширмі дзвякали один об одного, окуляри гопцяли вздовж ліжка, як розлючений краб, лівий черевик стукав закаблуком об ковролін, а жалюзі деренчали на петлях, і від того химерне сонячне світло дрижало в шпарках.
Офелія довго намагалася заснути, щоб дати берега цьому розгардіяшу, але щойно заплющувала очі, знову бачила, як Фарук міниться на виду, немовби він відпечатався в неї на повіках. Їй знадобилося чотири хусточки, щоб спинити кров із носа, а тіло досі проймали болісні нервові здригання. Офелія не могла пояснити собі, як звичайна казка могла так сколихнути Духа родини. Коли Фарук сказав їй, що йому не подобається історія, вона подумала була, що він упізнає власних придворних у цих ляльководах і що ця правда йому неприємна. Тепер вона зрозуміла, як тяжко помилялась — у цій казці було щось інше. Фарукова потуга так знуртувалася, що весь театр довелося евакуювати. Фарук же замкнувся на останньому поверсі Вежі, і, як повідомив пам’ятець, краще було його не чіпати.
Офелію так само.
Поки не вийде новий наказ, Офелія стала персоною нон ґрата. Ренар пів ночі сидів на телефоні, нотуючи скасовані зустрічі. Що ж до Беренільди, вона сварила Офелію на всі заставки, називаючи її то нахабою, то дурепою.
— Якщо втратимо протекцію володаря, — повторювала вона, згинаючись навпіл з обома руками на животі, — ми приречені!
Через усі ці розмови Офелія ніяк не могла заспокоїти розшаленілі кімнатні речі. І лише дивлячись на велике дзеркало-псише, що сердито тіпалось у рамці, зненацька пригадала, що забула про зустріч із Торном.
Офелія вихопилася з ліжка й занурила руку у відбиття. На свій подив, не торкнулася пальт у шафі Інтендантства. Це означало, що Торн залишив дверцята шафи прочиненими й, попри пізню нічну годину, досі чекав на неї. Хвильку повагавшись, Офелія схопила окуляри, що по-краб’ячому шпацирували ліжком, накинула на себе халат і взула патинки.
Коли Офелія пройшла крізь кімнатне дзеркало в дзеркало в шафі, то від різниці температур їй перехопило дух. Це було те саме, що з літа потрапити в сувору зиму.
Інтендантство було за уособлення порядку: теки стояли бездоганно рівним рядком, шухлядки зачинялися на ключ, а на кожній поличці було наліплено номер. Тож Офелія зміркувала, що помилилася дзеркалом, аж тут у погойдуваному світлі лампи помітила, як сотні папірців витанцьовують по кімнаті, мов птахи в клітці.
Усередину буйним потоком залітав крижаний вітер; позаяк він був справжній, на відміну від дворового бризу, який Офелія вдихала весь день, то закручував папери в несамовиті білі вихори. Офелія вперлася ногами в підлогу, щоб не потовкти все це діловодство, і гадала, де ж подівся Торн і чому він відчинив вікно.
Лише підійшовши до віконця й почувши, як рипить скло під її черевиками, Офелія втямила, що вікно не відчинене — хтось його розбив. Ця несподіванка й тінню не скидалася на те, як Офелія остовпіла, коли серед паперової бурі нарешті побачила Торна.
Він наставляв на неї пістолет.
ОБІЦЯНКИ
Від побаченого Офелія просто очманіла, на переляк у неї забракло духу. Торна було не впізнати. Лобом, із ніздрів і рота незліченними ручаями текла кров. Забруднюючи волосся, склеюючи повіки, вона збігала зі стрімчастого горбка носа й малювала довгі пурпурові доріжки на білій сорочці.
— Ага, то ви, — мовив Торн, опускаючи дуло пістолета. — Слід було озватися, коли прибули, я вас уже не чекав.
Торн говорив серйозним і врівноваженим тоном, анітрохи не зважаючи на розбиту губу, немовби Інтендантство не спустошив ніякий апокаліпсис. Торн перекрутив у руці пістолета й подав руків’я Офелії.
— Візьміть. Тисніть гачок лиш у конечній потребі. Найпевніше вони не повернуться, але будьмо уважні.
Офелія й не глянула на зброю: її очі були прикуті до крові. Вона щосили намагалася не показувати свого переляку.
— Хто це все вчинив?
— Це запитання мене вже не надто цікавить, — флегматично відказав Торн. — Я їм добре віддячив. Коли б вони тільки нишпорили тут обережніше... Тепер треба чимало часу, щоб дати всьому лад.
Розуміючи, що Офелія не візьметься за пістолет, Торн засунув його за ремінь і на льоту спіймав аркуш паперу, що кружляв перед ним.
— «Грантова заявка на прикрашення фасадів помешкань», — розібрав він крізь зуби. — Це піде в купу для телефона.
Не ймучи собі кри. Офелія дивилася, як Торн широкими кроками проходить крізь адміністративну стихію й затискає формуляр тим, що колись мало правити за телефонний пристрій. Дівчина помітила подібні купи по всій кімнаті: під відром для сміття, піл попільничкою, під ніжками стільця — вони скидалися на дивакуваті гнізда, звиті так. щоб їх не розвіяло вітром. На кожному папірці була Торнова кров. Офелії було невтямки, як такий розважливий чоловік не подумав про те, щоб спочатку подбати про себе, повідомити охорону й полагодити вікно, а вже