Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 23)
Офелія зав'язала шалик. щоб підібрати волосся, бо вітер роздмухував його навсібіч, а тоді зиркнула у віконце. Спершу вона побачила, як паморочливо спускається до землі стіна й губиться в долішній мряці. Якщо скло розбили ззовні, то це знамениті акробати. На секунду їй шаснула гадка, чи то не шевальє знов узявся за старе, але не не скидалося на ного почерк.
Коли ж Офелія повернулась до шафи, через яку прийшла, то зрозуміла, чому шафа була відчинена: з неї так само осатаніло повикидали речі. Офелія підняла пальто, що лежало долі, і запхнула його у віконну раму. Вітер припинив гуляти кімнатою, і папери, мов осіннє листя, мляво впали на підлогу.
Цокочучи зубами, Офелія на повну відкрила кран чавунної батареї і викрутила гніт газових ламп на всю потужність полум’я, щоб було якомога більше світла й тепла. Як може бути так холодно на початку червня?
Торн не суперечив їй ані словом, ні поглядом. Зігнувши ноги, як величезний павук, він так само сидів на килимку й порався: збирав, проглядав і розкладав на купки свої папери. Металеві очі, наполовину затулені темними струпами, зосереджено мерехтіли на понівеченому обличчі. Коли він відкинув волосся назад, вони застигли, мов червоні шипи.
— Торне, — боязко прошепотіла Офелія. — Не хотіла б вас засмучувати, але ви... ну, цей... ви маєте не дуже добрий вигляд.
— Поріз на лобі, тріщина на носі, розтягнуто кілька м’язів, поламано два корінні зуби, — перелічив Торн, не підіймаючи голови від сортування. — Не беріть кров близько до серця, то моя.
— У вас є аптечка?
— Була. Остання шухлядка робочого стола.
Сівши навшпиньки під столом, Офелія знайшла лакований дерев’яний ящичок і ненароком висипала весь його вміст додолу. На її превеликий подив, там були лише гральні кості: десятки, сотні маленьких кубиків. Найдивакуватіша й геть безглузда колекція, що її Офелії доводилося коли-небудь бачити.
Шухлядку з аптечкою Офелія зрештою знайшла за робочим кріслом — від аптечки ширився млосний запах. Флакони, що були там, побилися. Сподіваючись знайти бодай щось непошкоджене, Офелія обережно попорпалася в уламках, але не знайшла жодної неушкодженої пляшечки, і не було в аптечці ні бинтів, ні бандажа, ні компресів, ні лейкопластирів.
— Вам треба до лікаря, — виснувала Офелія.
— Ні, — заперечив Торн, — я мушу поскладати документи. Інтендантство відчиняється о восьмій, ні хвилиною пізніше.
Із шаликом на плечах, що в’яло посіпувався, Офелія присіла на килим навколішки перед павукоподібною постаттю Торна й подала йому оберемок підібраних дорогою аркушів.
— Як скажете. А тепер розказуйте, що сталося?
Торн відповів, оглядаючи факсиміле у світлі лампи:
— Двоє осіб у масках удерлися в Інтендантство, видряпавшись на зовнішній мур. Вони поставили мені кілька запитань, на які я, звісно ж, не став відповідати, потім стали шукати тут того, чого не витребували в мене. Мої байстрюцькі пазури, мабуть, не такі гострі, як у батькових родичів, але вкупі з пістолетом досить переконливі — ці два пани спіймали облизня й повтікали через вікно. — На доказ своїх слів, виголошених, як у протоколі, Торн помацав у кишені сорочки й дістав звідти чорний оксамитовий мішечок. — Ніс і мізинець, — оголосив він, струшуючи мішечок. — Відсьогодні мої нападники матимуть прикметні риси, що полегшить майбутній розшук.
— Чого їм було треба? — запитала Офелія, намагаючись не дивитися на мішечок. — Що вони шукали?
— Конфіденційну інформацію. Так сталося, що я відповідаю за чутливу справу за участю важливих осіб.
Офелії забило подих: їй навернувся спогад про лист із погрозами.
— Через Книгу володаря Фарука?
— Що? — пробурчав Торн. — Це жодним чином не пов’язано з нападом. Останнім часом я працюю над реабілітацією розжалуваних.
Офелія одразу пригадала всі ті газетні статті, що налаштовували мешканців Місяцесяйва проти розжалуваних, і Торнову непевну позицію щодо них.
— Реабілітацією? Беренільда казала, що злочини цих кланів надто тяжкі, тому їх ніколи не помилують.
— Це не зовсім так.
Довге тіло Торна майже не ворушилося, зігнуте в позі лотоса, а його худорляві руки й долоні метушилися сюди-туди, порядкуючи між безладом. Торн розпрямляв, складав і вирівнював одну до одної бухгалтерську документацію; він робив це так ретельно, що з нових складених купок не стирчав жоден папірець. Подивившись зблизька, Офелія розібрала, що кожна з купок відтворювала наземні й доземні лінії квадратів на килимі, і на позір все це було в досконалій симетрії. Офелії спала на думку незбагненна колекція гральних костей і флаконів, які вона знайшла під столом, і дівчина не на жарт замислилася, чи, бува, не схибив трохи Торн.
— Розжалувані — неперевершені мисливці, єдині, хто спроможний дати раду фауні цього ковчега й оборонити мешканців. Якби ви побували в інших містах Полюса, то побачили б, як їх шанують немічні. Ось через це — і тільки через це — їх тут так побоюються.
Офелія ще сильніше стисла руками ноги й занурилася підборіддям у шалик. Холод, що раптом заполонив її, був гірший за той, що панував в Інтендантстві. У неї виникло відчуття, що її наречений — лічильна машина.
— Тоді як же переконати двір дати їм іще один шанс?
— За допомогою закону, — відповів Торн, беручись за ще одну купу документів. — Конституція передбачає можливість послабити остаточну заборону на тимчасову в разі, якщо таке послаблення в суспільних інтересах. Я доповім про це на наступних Станових зборах першого серпня. Тека справи містить вагомі аргументи й надійно схована в сейфі. Відтак Інтендантство представлятиме інтереси розжалуваних і надаватиме їм офіційний захист, попри всю пошану до шантажистів, — закінчив Торн по-діловому красномовно.
Офелії раптом майнула думка про порцелянову люльку, яку вона
— Що таке Станові збори? — натомість запитала Офелія. — Ніколи не чула про них.
— Їх проводять лише раз на п’ятнадцять років. Фарук головує в Раді міністрів і заслуховує скарги трьох станів: аристократів, розжалуваних і немічних.
— А чого це саме ви представляєте інтереси розжалуваних? Ви ж усе-таки вбили одного з них.
Офелія насупила брови. Ще було свіже в її пам’яті, як за вечерею Торн оголосив цю новину, сьорбаючи суп, та ще й із таким виглядом, неначе сказав щось буденне.
— Самооборона, — відказав Торн, і оком не змигнувши. — Якщо розжалуваний стає на службу до аристократа, щоб той не плямив руки, — хай начувається. Принаймні розжалувані не мають права входу у двір, зокрема під час Станових зборів. Вони повинні обрати представника. Обравши мене, вони вчинили розумно.
В Офелії холола кров у жилах від того, як він із нею розмовляв: зарившись у папери, жодного разу не глянувши на неї. У брудній сорочці, з невиразними інтонаціями й механічними жестами, Торн скидався на іржавий автомат, приречений на вічний рух.
Після мовчанки Торн, утім, позирнув на кишеньковий годинник, теж забризканий кров’ю.
— Ви закінчили із запитаннями? Гаразд. Тоді моя черга.
Торн відклав годинника, обплів коліна руками й нарешті перестав совати ними. Тепер вони були геть позбавлені життя. Усе його тіло, напіввигнуте, напівзігнуте, застигло, наче хтось натиснув кнопку «стоп». А заляпане кров’ю, посиніле обличчя нічого не виражало, хіба що було набурмосене.
Цей спокій був удаваний. Офелія вся зіщулилася, коли Торн нарешті підвів голову. Його погляд уп’явся в неї, як лезо бритви.
— Що ви сьогодні робили в Арчибальда?
Безсторонні інтонації Торна набули полив’яного відтінку. Особистий поворот розмови заскочив Офелію зненацька. Вона не могла збагнути, як Торн дізнався про її зустріч з Арчибальдом, не виходячи зі свого кабінету.
— То надто довго пояснювати.
— Ми з вами домовилися про зустріч, — підозріло повільно наголосив Торн. — Чому Арчибальд, а не я? Чим він кращий за мене?
— Не в тім річ, — пробелькотіла Офелія. — Стався форс-мажор.
— Як же нарешті відбути покарання, що ви мені його призначили?
Тепер його очі були схожі на метал, розпечений до білого жару. Скоцюрбившись, Офелія оповила шалик навколо шиї, примушуючи себе не зводити погляду з Торна. Він її лякав, але вона не хотіла цього показувати.
— Я ненавмисне так вчинила. Правду кажучи, я забула про вас.
Почувши цю відповідь, Торн так гостро глянув на Офелію, що вона ще більше зіщулилася, а він, навпаки, випростався і так скинув бровами, що над ними аж тріснула кірка засохлої крові.
— Ви мене не любите.
Офелія відчула, як по ній пройшов електричний дрож. Вона добре знала цей ефект — його породжував дракон, що ось-ось випустить пазури. Інстинктивно вона потягнулася, щоб затулити собі лице, але від цього жесту Торн змінився в лиці. Суворий вираз поступився розпачу.
— Отак сильно ви мене боїтеся?
— Мої нерви сьогодні наразилися на жорстку перевірку, — виправдовувалась Офелія. — Ви б краще глянули на себе в дзеркало, перш ніж брати таке в голову. Ви б самі себе зляка...
— Я ніколи не заподію вам зла.
Торн перепинив її так поривчасто, що Офелія здригнулася. Уперше за тривалий час вона повірила в його щирість.