Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 25)
— Ось, — сказала вона тітці Розеліні й Беренільді. — Що думаєте?
Офелія не знала, що саме — радість чи сполох — полонило її серце.
— Ага, четверте липня — це вже наступного тижня, — засмучено сказала тітка Розеліна. — Всі вони вже на борту «Бореаля». Цього разу ми не зможемо відтягнути їхній приїзд. А твоя матінка, дівчинко, не в тім’я бита.
— Гадаю, — масно всміхнулася Беренільда, — гіршої миті годі шукати.
Вона красномовно спинила погляд на вітрині, де художник-каліграфіст саме виводив пензлем «ЕКСПЕРТИЗА & ІДЕНТИФІКАЦІЯ». Це було б найпрекраснішим видовищем, якби по той бік вітрини не витріщалися бридкі мармизи. Ці химери з’явилися вночі, і дотепер жодна не розвіялась.
— Даруйте, пані.
Тітка Розеліна й валькірія мусили потіснитися, щоб дати дорогу двом робітникам, які переносили стіл. «Ні, не стіл, — шаснула думка в голові в Офелії. —
Минав третій тиждень відтоді, як Фарук зачинився на останньому поверсі Вежі й не подавав ознак життя. Якщо вірити газетам, то цього вже кілька десятків років не траплялося. На невизначений термін призупинили запис відвідувачів Пірса-Набережної — зазвичай цей список укладав старший камергер залежно від розкладу Фарука. Силу-силенну палацових салонів і садів умить захопила вся аристократія Небограда, зокрема те шляхетство, якого ніколи туди не запрошували. Усюди панувала напружена атмосфера, де кожен почувався королем, і жоден день не минав без офіційних суперечок. Міражники й Павутина завжди мали загострене відчуття спорідненості — тепер і ті, і ті без угаву сварилися, з’ясовуючи, чий клан більш старовинний. Торн скористався з такого сум’яття, щоб устаткувати кабінет Офелії в колишній гардеробній Пірса-Набережної — на видноті, щоб привабити якусь клієнтуру, але й не привертати зайвої уваги з боку Фарука.
Беренільда приклала вишиту носову хусточку до обличчя, затуляючись від запаху свіжої фарби.
— Збурити нашого володаря несосвітенною казкою про ляльку... Що ви взагалі собі думали? Через вас ми втратили чи не всю нашу протекцію.
Відтоді, як Офелія зчинила бучу в Оптичному театрі, Павутина відкликала особистих наглядачок. Арчибальд марно намагався не допустити цього, але його родина була непохитна: відтепер лиш одна валькірія мала наглядати винятково за Беренільдою та майбутньою дитиною.
Офелія змовчала про те, що для себе не бачила великої різниці. Валькірії не перешкоджали ні образам, ні погрозам. А до того ж як було лячно, коли ці бабці супроводжували їх, мов тіні, ніколи й словечка не кажучи.
Офелія ж воліла давати собі раду самотужки.
— Не журіться, пані, — натомість сказала вона. — Володар Фарук дуже вас цінує й завжди боронитиме.
— Що ви таке вигадуєте? Уже кілька тижнів він мене не торкається, заледве дивиться на мене. А коли я стану матір’ю, то взагалі не існуватиму для нього. Його ласка завжди була непевна, — гірко прошепотіла Беренільда, — я знала це від початку. Просто не думала, що це все отак закінчиться.
Офелія винувато глянула на опуклий живіт Беренільди — майбутня мати повсякчас оповивала його руками, немов дитина могла випорснути із цього прихистку.
— Що зроблено, те зроблено, — провадила Беренільда, випнувши підборіддя. — Для вашої родини Торн щось придумає. О, а ось і він!
І справді, задзеленчав вхідний дзвіночок — на поріг ступив Торн, зігнувши свою довжелезну поставу у дверному прогоні. У чорному однострої з еполетами, зачесавши волосся назад, Торн уже мав значно кращий вигляд, ніж востаннє, коли вони бачилися з Офелією, хай навіть шрами тут і там залишили темні доріжки на шкірі. Він блиснув поглядом на страховидні химери, що обплямили вітрину.
— Не чекайте, що гребтимете клієнтів лопатою, — мовив Торн замість привіту.
Тітка Розеліна розтулила була рота, щоб сказати щось, але Беренільда лагідно взяла її під руку й повела геть.
— Ходімо, хай мій племінник і ваша племінниця вільно поговорять.
Офелія дивилась, як вони зигзагами обходять робітників у ще не облаштованому кабінеті. Люб’язний жест, але вільніше Офелія не почувалася.
На позір Торн уособлював незворушність: суворий профіль, великий ніс стримить над людськими долями. Тримаючи руки за спиною, Торн, однак, без упину вистукував указівним пальцем по кулаку другої руки. Завваживши це, Офелія подумала: а чи не бентежиться Торн у її компанії так само, як і вона. Тепер між обома була домовленість, між ними все мало б з’ясуватися, але від останньої розмови в неї залишилося щось таке, чого вона до кінця не могла збагнути. І що більше наближалася дата шлюбу, то більше вона відчувала острах.
— Я отримала повідомлення від матері, — сказала Офелія без прелюдій. — Вона буде тут наступного тижня. А з нею — двадцятеро моїх родичів.
Досі тримаючи руки за спиною, нерухомо випроставшись і стоячи, як кам’яний стовп, Торн нічого не відповів, і на мить Офелія засумнівалася, чи почув він її.
— Двадцять одного... — нарешті пробурчав він. — Двадцять одного аніміста понад місяць треба буде десь селити, годувати й охороняти. А вдома цим людям нема що робити?
— Наша родина працює в галузі збереження спадщини. Улітку робота припиняється. А ви хіба ніколи не брали відпустки?
Торн так насупив брови й зморщив порізаного лоба, немов Офелія образила його.
— Ваші батьки намагатимуться забрати вас назад на Аніму, — за мить мовив він. — Я їм не подобаюсь, а ваша мати запальна. Хай яка велика буде спокуса, не подавайте їм жодної надії забрати вас із Полюса, перш ніж ми не поберемося. Було б добре, якби ви уникали певних тем у розмовах із родичами.
Офелія й собі насупилася.
— А з Настоятельками? — одерев’янілим голосом спитала вона. — Це ж за їхньої участі ви з тіткою домовилися про шлюб. Вони вже напевне знають істинні підстави.
— Ні, — на її подив, відповів Торн. — Вони нас ні про що не запитували. Правду кажучи, вони полегшено зітхнули, зрозумівши, що й без них усе відбудеться.
Офелія стисла маленький анімафон у кишені сукні. «Ми даємо тобі останній шанс», — сказала Настоятелька перед Офеліїним від’їздом. Хай під яким кутом вона розглядала тодішні обставини, але вони не надто скидалися на шанс.
— Я погана акторка. Мені самій складно знайти поважну підставу залишатися тут. Уже не кажучи про те, щоб переконати в цьому батьків...
— Ви пов’язані контрактом із Фаруком. У разі самоусунення і ваша, і моя родина наразяться на серйозні дипломатичні наслідки, — нагадав Офелії Торн.
— Та знаю я все це, — роздратовано відповіла йому на це Офелія.
Вона йому: «туга за домом», а він: «державна справа». Він помітив її роздратування, бо нарешті зволив опустити в її бік свій дорідний ніс.
— Либонь, вам було б приємніше почути, що вашою підставою залишитися хотів би бути я? Та в цьому я сумніваюсь.
— ...листа... Х-р-ш-ш-ш... Багато люб’язностей і жодного слова по суті... Х-р-ш-ш-ш... Ти ніколи не вміла брехати...
Офелія вихопила руку з кишені, щоб анімафон замовк. Пристрій увімкнувся через її хвилювання.
— Ні, — відказала вона напруженим голосом, — треба, щоб ви допомогли мені заспокоїти батьків, коли вони приїдуть. Я не прошу вас грати зразкового зятя, але просто всміхатися ви вмієте?
Офелія не розібрала, чи зрозумів Торн запитання, її голос перекрив дзвіночок вхідних дверей. Офелія собі не повірила, коли побачила, як поріг власною персоною переступає Лазар — обходисвіт, що мав міжродинну репутацію.
— Тук-тук, відчинено? — весело запитав він, трохи піднімаючи здоровенний циліндр. — Добридень, дорогенькі леді!
Окрім чудернацької вимови — Лазар проковтував усі «р» і перекручував кожну голосну, — мандрівник був примітний тим, що мав довге сріблясте волосся, безбороде лице, лисину, об’ємистий білий редингот і пару пустотливих очей, що мерехтіли з-під рожевого пенсне. Під виглядом старого фігляра ховався невтомний подорожанин і геніальний підприємець. Родом він був із міста-держави Вавилон — він вимовляв це як «Вавильон» — космополітичного й авангардного ковчега, про який Офелія чула з дитинства. Попри те що Лазар уперше з’явився на Полюсі, він, проте, був один із нечисленних мандрівників, яких скрізь при дворі зустрічали хлібом-сіллю.
— Я зайшов у справі! — вигукнув він, прикипівши цікавими очима до вишкірених химер на вітрині.
Офелія прибрала фахового вигляду. Ліпшого початку нової кар’єри годі було шукати. Лазар приїхав на Полюс усього на кілька тижнів, і вже всі аристократи встигли пересваритися, до кого саме він зайде в гості. А Лазар узяв і постукав у двері її кабінету — її, зневаженої всіма Офелії.
До того ж Лазар прийшов не сам. Вальтер, його механічний мажордом — новісінький, з вавилонської мануфактури, — поривчастими й закостенілими рухами йшов назирці за Лазарем.
— А ви казали мені не чекати клієнтів? — шепнула Офелія Торну.
Торн промовчав. Щойно продзеленчав дзвоник, інтендант знову відійшов на регламентовану відстань і набув вигляду поліцейського, так ніби вважав, що розмовляти з нареченою при людях нечемно.
— Добридень, пане Лазарю, — привітала його Офелія, ідучи назустріч.
Вона старалася не дивитися на Вальтера, не бажаючи здатися неґречною. Оце вперше вона зустріла цього механічного мажордома, про якого тільки й мови було в Небограді.