Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 24)
— Заподіяти зло можна по-різному. Тепер я виявляю довіру дуже обмеженому колу людей, і поки що в ньому немає ні вас, ні Арчибальда.
Торн зиркнув на свої закривавлені ручиська й незграбно потер їх об сорочку, немов нарешті збагнув, який має вигляд.
— У мене багато ворогів, — спохмурнів він. — Я не хочу, щоб ви були серед них. Скажіть, що мені зробити. Ви ж для цього прийшли сюди, хіба ні? Ви щось хотіли мені запропонувати? Я слухаю вас.
Офелії хотілося, щоб ця розмова відбувалася деінде, а не на цьому незручному килимку, і щоб її співрозмовник був без порізів і синяків. Та відступати вона не бажала.
— Мені потрібна робота.
— Робота... — повторив Торн із притаманним йому акцентом, вирізняючи кожен склад цього слова. — Ви вже одну маєте.
— Роль другої казкарки не для мене. Цього вечора мій виступ був жахливий, ще й погано скінчився. Не думаю, що володар Фарук іще колись захоче мене слухати.
Якщо Торну й не припала до душі ця новина, він цього не показав.
— Він продовжуватиме протегувати вам. Для нього ви надто важливі. Зрештою, Фарук забуде про ваш невдалий виступ. Він завжди забуває.
Офелія й сама сподівалася на те, що так воно й буде. Від самої думки про свій провал у неї знову починалися судоми.
— Я вже думала про це. Я хотіла б мати кабінет для
— Згода, — мовив Торн, не дослухавши її.
Офелія скинула бровами, приголомшена, що її прохання так швидко задовольнили.
— Будьте подалі від Фарука, — провадив Торн. — Хай йому спало б на думку випробувати вас на Книзі — не погоджуйтеся на це. Книга — то моя справа. Що ще?
— Я найняла собі помічника, але поки що не в змозі йому платити. Я не дуже знаюся на грошових питаннях, та поки шукатиму таку можливість. Чи могли б ви сплачувати йому винагороду за послуги?
— Згода. Щось іще?
— Е-е-е, так, — прожебоніла Офелія, не очікуючи, що Торн на це теж швидко погодиться. — Боюся, що незабаром розучуся відрізняти химери від дійсності. Я хотіла б побачити зовнішній світ.
— Згода, — мов лезом, відтяв Торн. — Полярна ніч закінчилась, і температури піднімаються, скоро зможете подихати повітрям. Що ще?
— Відтоді, як я прибула сюди, мені доводиться постійно триматися за спідницю вашої тітки. Я хочу мати власну домівку, де завгодно й будь-яку.
— Згода. Що ще?
Офелія була певна, що Торн готовий зробити кілька поступок, але й на секунду не уявляла, що він без заперечень погодиться на всі прохання. Він був серйозно налаштований на примирення, і Офелія вирішила піти йому назустріч. Вона розв’язала шалик, протерла окуляри й відкинула з обличчя хащі коричневих кучерів — перестала ховатись.
— Я попрошу вас про останню послугу, найважливішу з усіх. Пообіцяйте, що будете чесні зі мною в майбутньому. Я вже змирилася з тим, що я для вас усього лиш пара рук, — сказала вона, мнучи рукавички. — Я візьму на себе цю роль, щойно наші стосунки чітко визначаться і кожен знайде своє місце. Я навіть готова навчити вас читати, коли після церемонії Дару ви успадкуєте анімізм. А ви навчите мене контролювати мої пазури. Такий буде наш єдиний подружній обов’язок. — проговорила Офелія, наголошуючи на кожному слові. — Оце й усе: щоб я знову вам вірила. не приховуйте нічого, що безпосередньо мене стосується.
Цього разу Торн нахнюплено витримав довгу паузу, раз у раз відвертаючись від вітру, що задував у розбиту шибку вікна, налітаючи то потоком, то вихором.
— Згода. — нарешті пробурчав він.
Вони довго обмірювали одне одного ніяковими поглядами. сидячи в різних кінцях килима. Офелія охоче зробила б символічний жест: простягнула б руку, приязно всміхнулася, але Торн закам’янів, нагадуючи брилу мармуру.
Позаяк розмова набула щирості, Офелія вирішила скористатися нагодою.
— У вас, либонь, виняткова пам’ять, якщо ви покладаєтеся на неї, щоб прочитати Книгу?
Торн скривився, почувши про Книгу.
— То ще м’яко кажучи.
— А на церемонії Дару, — уточнила Офелія, — я ж її успадкую на додачу до пазурів?
— Усе залежатиме від вашої сприйнятливості. Немає чітких закономірностей.
— А як щодо вашої сприйнятливості? Врешті-решт, ваша пам’ять не зробить із вас хорошого читця. І до того ж, — додала вона, пригадуючи угоду, — ви даєте собі лише три місяці на те, щоб опанувати мою родинну потугу. Мені ж на це знадобилися роки.
— Що ж, я не певен, що мені пощастить осягнути це вміння, — визнав Торн.
Офелія пильно подивилася на нього. Торн зі шкури пнеться, щоб задовольнити бажання Фарука, але схоже на те, що не надто переймається тим, як може скінчитися його заповзяття...
— А що, коли ви розчаруєте володаря Фарука, так багато йому пообіцявши? Чи надасть він вам шляхетський титул попри все, як гадаєте?
— Звісно, ні, — мовив Торн так само незворушно. — У такому разі ви позбудетеся обтяжливого подружжя.
Якщо це був саркастичний жарт, то Офелію він анітрохи не повеселив.
— Не варто легковажити із цим читанням. Решта, передусім Фарук, сприймає його вельми серйозно. Я отримала дивний лист... Ну, словом... Річ у тім, що Книга і таємниці, які вона приховує в собі, здається, когось непокоять. Можливо, ще більше, ніж ваші розжалувані, — підсумувала Офелія, указуючи на скалки скла на підлозі.
Торн зітхнув, і через поламані ребра почувся свист, немов із чайника.
— Досить уже про ту Книгу. І якщо це не надто велике прохання, — сказав він, беручи пригорщу паперів, — не привертайте до себе уваги Фарука. А тепер, з вашого дозволу, я б повернувся до сортування.
— Сьогодні я здибалася із шевальє. Він усе мені розповів.
Офелія ще ніколи не мала нагоди поговорити з Торном про втрату родини. З того, що їй було відомо, у дитинстві Торна цькували його зведені брати і дорослими вони вже не спілкувалися. Однак Офелія розгубилася, коли Торн умить шарпнувся всім тілом.
— При цьому були свідки? — запитав він.
— Ні. Правду кажучи, сумніваюся, чи він не божевільний, той шевальє.
Поки Офелія казала це, її осяйнуло. Хто, крім божевільного, надсилав би лист із погрозами й підписувався б фразою «БОГ НЕ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ БУЛИ ТУТ»?
— А ще я мала дуже цікаву розмову з бароном Мельхіором, — провадила Офелія. — Він сказав, що міражники побоюються шевальє не менше за нас. Він залишив мені повідомлення для вас.
— Яке повідомлення?
— Пан барон рекомендує вам обшукати домівку його двоюрідного брата, Арнольда, ні — Гарольда. Він сказав, що це могло б допомогти вашому перепису домашніх тварин, а може, ще в чомусь. Вам зрозуміло, що він мав на увазі?
— Зважу, — промурмотів Торн, гортаючи те, що залишилося від каталогу.
Офелія насупилась. Невже? Оце все? Як для того, хто поклав собі нічого не приховувати, Торн не надто старався. Заклякла від холоду, Офелія підвелася й обтрусила пил із халата. Вона геть виснажилася.
— Піду спати. Не забудьте про свої обіцянки.
— Не забуду. Я ніколи нічого не забуваю.
Торн знову прибрав фахового тону й зібраності, і це мало означати, що час на обговорення його приватного життя вичерпався. Офелії спало на гадку, що вже за два місяці вона пов’яже своє життя, всю решту своїх днів із цим персонажем.
«Якщо доживемо», — майнуло їй, коли вона пробігала очима перевернуте догори дриґом Інтендантство.
— Вам би спершу витерти кров і полагодити вікно, а потім уже приймати відвідувачів, — не втрималася Офелія, щоб не висловити Торну пораду. — Не створюйте людям зайвих приводів триматися від вас подалі.
Утупившись у каталог, Торн вийняв кишеньковий годинник, але не глянув на циферблат, а щільно затиснув годинник у кулаку.
— Ви хотіли б, щоб я був чесний із вами. Отож знайте, що ви для мене більше ніж пара рук. І мені байдуже, якщо хтось триматиметься від мене подалі, аби лише то були не ви. Повернете мені, коли додержу все, що пообіцяв, — пробурмотів він, простягаючи годинник Офелії, не завваживши збентеженого виразу її обличчя. — І якщо ще колись у майбутньому сумніватиметеся в мені, прочитайте годинника. Невдовзі зателефоную вам щодо кабінету, — недбало докинув він замість прощання.
Офелія пройшла крізь дзеркало й повернулась у ліжко в задушливому Гінекеї. Поглянувши на годинник Торна, що пульсував, мов механічне серце, зрозуміла: ще й цієї ночі вона навряд чи засне.
ДЗВІНОЧОК
Офеліє, це мама... Х-р-ш-ш-ш... Я отримала твого останнього листа... Х-р-ш-ш-ш... Багато люб’язностей і жодного слова по суті... Х-р-ш-ш-ш... Ти ніколи не вміла брехати... Х-р-ш-ш-ш... Я ж відчуваю, коли моя дитина щось від мене приховує... Х-р-ш-ш-ш... Отож ти не пускаєш родину у своє життя?.. Х-р-ш-ш-ш... Погано ти нас знаєш, доню... Х-р-ш-ш-ш... Ми прибудемо «Бореалем» четвертого липня о другій пополудні... Х-р-ш-ш-ш... Скасовувати вже пізно — ми залишимося до весілля... Х-р-ш-ш-ш... Твоєму нареченому я не йму віри, тому анімафоную... Х-р-ш-ш-ш... Подбай про житло на двадцять одну особу, твої брати й сестри поїдуть із нами... Х-р-ш-ш-ш... Офеліє, це мама... Х-р-ш-ш-ш... Я отримала твого останнього...
Офелія пальцем зупинила циліндр, що грав на повторі в мініатюрному фонографі, і поклала анімафон до кишені. Цей пристрій не можна ввімкнути механічно — ні вручну, ні ключем, ні мотузочкою. Тому тільки аніміст може дати анімафону хід. Позаяк Офелія ще не цілком осягнула свою потугу, тож, отримавши пакуночок від поштового кур’єра, мусила неабияк попрацювати, поки нарешті прослухала материне повідомлення.