Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 26)
Окрім чорної лівреї, він не мав нічого людського. Далебі, він уподібнився до рухомих манекенів, на яких навчаються малюнку: металева голова не мала обличчя, а на кожному суглобі кінцівок було видно гвинтики. Подейкували — зокрема, Ренар подейкував про те, ніби подейкували, — що Вальтер умів носити валізи, подавати чай і грати в шахи, що вже було за неабияке досягнення, хай він ніколи й не вигравав.
— Ви міс Офелія, чтиця з Аніми? — запитав Лазар, оглядаючи її поверх свого рожевого пенсне.
— Так, пане.
— Чудово! — зрадів він, передаючи Вальтеру циліндр і тростину. — Я був на Анімі двічі, там так мальовничо. Ваші цегляні будиночки мають норов... Ба в прямому сенсі — справжній норов, до того ж не завжди хороший. Якось одні двері затисли мені пальці, бо я забув витер ги черевики об килимок. Отже, ви приїхали з іншого кінця світу й облаштувалися тут? Я вельми шаную людей, що відкриваються культурам інших родин!
Поки старий Лазар гарячково тряс їй руку, Офелія не стала казати, що на Полюсі вона приземлилася не з допитливості. Вона ще більше затужила б за домом, якби й далі говорила з ним про Аніму в цьому тоні.
— Ви мов та неймовірна архітекторка, я багато про неї чув, як приїхав, — захоплено провадив він, вимовивши «неймовірна» як «неймовіїна». — Небоград — це чистісінький шедевр, я в захваті від кожного поверху! Міс Гільдеґарда, чи не так? Справжня терайдійка, уявляєте? Маю надію зустрітися з нею теж, але її не впіймати! Я багато-пребагато подорожував, але ніколи не бував на Терайдузі. Цей ковчег складно визначити, кажуть, що його затиснуло в бганці космосу. Однак терайдійці по всьому світу проклали собі стежки навпростець! Знаєте про міжродинні Рози Вітрів? — запромінився він, немов ішлося про найбільші дива, що колись винайшла людина. — На кожному ковчегу є по одній такій, і всі ведуть на Терайдугу. Так-так, на кожному ковчегу, панночко, навіть у вас на Анімі! Якби терайдійці погодилися зробити Рози Вітрів доступними для громадськості, то сталася б транспортна революція. Дирижаблі геть! Та дарма — то дуже-дуже таємнича родина, і не хочуть, щоб їх турбували. Терайдійці охоче займаються імпортом та експортом, але обережно! За найменшого заворушення вони згортають справи й закривають Рози Вітрів. Ви вже куштували терайдійські мандарини? Вони найсмачніші!
— Чим можу бути вам корисна? — якомога ввічливіше урвала його Офелія.
Лазар без угаву торохтів і не випускав її руки — Офелії аж пальці заболіли.
— Ви? — здивувався Лазар. — Та нічим, я більше вас не затримуватиму. По правді, я шукав пана інтенданта, і мені сказали, що його можна знайти тут.
Офелія побачила, як Лазар, вивільнивши її руку, пішов брати в зашморг Торнову.
— Шановний пане, от ми й зустрілися! Ви так само невловимий, як і міс Гільдеґарда. Я сподівався побачитися з вами тоді, коли прибув, я...
— Інтендантство не купуватиме ваших автоматів.
Торн скрушно урвав Лазаря, не торкнувшись руки, простягнутої до нього. Геть не образившись, старий вояжер, навпаки, ніби потішився із цієї відмови.
— А ви достеменно такий, яким вас малюють, пане інтенданте. Приділіть мені бодай хвилинку вашого дорогоцінного часу. Не зупиняйтеся на комерційних міркуваннях — спробуйте уздріти, що насправді являє собою Вальтер, — проголосив Лазар, театрально махнувши рукою на манекена в лівреї. — Це не іграшка для дорослих. Він результат одомашнення машини людиною, не більш і не менш! Вальтер візьме на себе чорну роботу й виконуватиме її дуже акуратно. Вальтере! — покликав Лазар, широко розкриваючи рота на всі три склади. — Вітання!
Механічний мажордом закостеніло нахилився на дев’яносто градусів і впустив Лазаревого капелюха й тростину, мабуть, не міг виконувати більше однієї вказівки за раз.
— Трясця! — вилаявся Лазар, дістаючи з редингота здоровенний ключ. — Я забув його завести.
— Інтендантство не купуватиме ваших автоматів, — повторив Торн.
Офелія здригнулася, почувши, як знову задзеленчав дзвоник вхідних дверей. Переможно вимахуючи шкіряним нотатником, у проміжку дверей з’явився Ренар.
— Ще чотири, панно!
Попри те що Ренар уже не був лакеєм, він усе одно носив медово-жовту ліврею придворного слуги, щоб ліпше розчинятися на тлі декору. Золоті нараменники, руда грива — на відміну від тьмяного Торна, Ренар був пишнобарвний. Офелія й собі немов променилася кольорами від самого погляду на свого помічника. Завдяки йому вона хоч якось дихала в ті три довгі тижні вигнання із товариства.
— Я нарив вам чотирьох нових потенційних клієнтів, панно. Їхні працівники — то мої приятелі, словом, це нам на руку ковінька, — шелеснув він їй, пробігаючи великим пальцем по сторінках нотатника. — Це торговці картинами, ломбарди й банкіри. Скрізь тиняються оті химери, і вони вже не годні відрізнити оригінал від підробки. Ваші ручки скажуть їм усе, що їм треба знати, — ви станете за королеву демістифікацій!
— Інакше кажучи, ворог громадськості номер один, — зауважив Торн понурим голосом.
Дарма, що Ренар був кремезний, мов та шафа, але від Торнового погляду вигнувся назад усім тілом. Ренарову впевненість мовби зимовим вітром здуло й швиргонуло на землю.
— Прошу... прошу пана мені пробачити, — залопотів Ренар, умить опускаючи очі. — Я, звісно ж, не намірявся поставити панну його наречену в складне становище. Я намагався...
— Не слухайте його, Ренольде, — хапливо втрутилася Офелія. — Як на мене, це прекрасна думка. І до того ж, — докинула вона, вказуючи красномовним жестом на вітрину, обплямовану химерами, — як бачите, наді мною немає німба святої.
— Даруйте, пане служнику, — встряв старий Лазар, приязно всміхаючись. — Яка ваша особиста думка про одомашнення людини людиною?
Поки Ренар нерішучим поглядом обводив механічного мажордома, що його мав намір продемонструвати йому Лазар, кілька разів зателенькав дзвоник на дверях, і Ренар вийшов сухим із води. На порозі вовтузився барон Мельхіор, силкуючись якомога елегантніше проштовхнути ошатне вгодоване тіло у дверний отвір. Весь убраний у райдужні кольори, барон уподібнювався до монгольф’єра на ногах. Його намащені довгі вуса піднялися в усмішці, щойно барон побачив Торна.
— Пане інтенданте, я саме думав, де оце ви!
— Тут, — відповів Торн, засвідчуючи очевидне.
— Пані, — привітався барон Мельхіор, знімаючи капелюха перед кожною, і вкрай обережно, щоб не забабрати білі черевики, перейшов через будівельний гармидер до кабінету. — Овва, пане Лазарю, і ви тут? Радий бачити вас знову. Пане інтенданте, пробі, щось немає «Нібелунгів»!
— Візьміть собі з підлоги, — запропонував Торн, указуючи підборіддям на шари газет, що ними вкрили паркет на час робіт.
— Я маю на увазі сьогоднішній номер. Він не вийшов. Мій двоюрідний брат Чехов головує в «Нібелунгах» понад тридцять років, а ніколи такого не бувало.
— Чого ви хочете від мене?
— Нічого, — щиро зізнався барон Мельхіор. — Та як на те мій другий двоюрідний брат — ось він — надіслав у сьогоднішній випуск невелике оголошення саме для вас. Позаяк «Нібелунги» не вийшли, брат зачитає вам його вголос.
Барон Мельхіор був такий огрядний, що Офелія не помітила ще одного міражника, що зайшов назирці за ним. Цього супутника, втім, складно було не помітити: з голови до п’ят він виблискував прикрасами. На повіках мав кастове татуювання, на всіх пальцях — персні, а на кожній косиці білявої бороди — перли. Навіть вишукана срібна тростина була оздоблена коштовними каменями чи, ймовірніше, химерами коштовних каменів. На виду, облямованому золотими сережками у вухах, блукав вираз обуреної доброчесності. Як мало не у всіх міражників, у наперсній кишені в нього красувався блакитний пісковий годинник.
Офелія впізнала в бароновому супутникові найпершого міражника, якого зустріла була, коли втекла з Беренільдиного маєтку й потрапила до Місяцесяйва Тоді вона подумала, що він король.
— Я вимагаю реституції!
Міражник заговорив так голосно, що Офеліїні окуляри підскочили в неї на переніссі, так само як і вона сама. Безбоязному Торну ноги не підломились, і ручиська за спиною він не розплів.
— Заспокойтеся, брате Гарольде, — втихомирював його барон Мельхіор. — Ми в цивілізованому товаристві й тихо-мирно все залагодимо.
Офелія повернула дужки окулярів на вуха. Отже, це і є граф Гарольд, опікун шевальє? Не схоже було на те, щоб він налаштувався слухати братові поради, бо ще голосніше правив своєї, молотячи тростиною об підлогу й розкочуючи кожне «р» так, що аж земля дрижала:
— Я пр-р-роти того, щоб якийсь байстр-р-рюк подавав скар-р-ргу на чоловіка мого р-р-роду і моєї р-р-репутації!
— Скаргу подав не я, а Інтендантство, — поправив його Торн по-величному спокійно. — За «незадеклароване вирощування значної кількості домашніх тварин і самовільне проведення дослідів на них», — процитував він напам’ять. — На ваших собаках неодноразово проводили маніпуляції в стані гіпнозу. Така діяльність суворо заборонена законом.
— Повер-р-рніть мені собак! І повер-р-рніть мені племінника!
— Я не брав особистої участі в його арешті, — розважливо відповів Торн. — Ви зможете провідати його в поліційному відділку.
Офелія вибалушила очі. Шевальє заарештували? У тітки Розеліни вихопилось «Іті твою поза хатою!», а Беренільда присіла на стілець, завалений пакетами зі штукатуркою, стишуючи здивоване «Ох!».