Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 28)

З того, як наморщився широкий лоб Торн, Офелія зрозуміла: він щосили напружує мізки, а можливі перспективи його аж ніяк не тішать. Дещо мимоволі вона навіть зачудувалася такому вмінню незмінно холодним розумом давати раду будь-якій кризі.

— Чи не передували його зникненню якісь значні інциденти? Сварки? Погрози?

— Ідеться про пана Чехова, — реготнув Арчибальд. — Сварками й погрозами він заробляє собі на хліб! А втім, я саме збирався його видворяти — він без угаву кривдив пані Гільдеґарду, а ображати мою особисту архітекторку в мене вдома я нікому не дозволю.

— Ви обмовилися про листи, — нагадав Торн.

— Ох, так, ми знайшли їх у його особистих речах. Ждано!

— Хвилину ще жду, — сказав Торн, хоча було помітно, що йому вже нетерпеливиться.

— Ні, то я не до вас, а до сестри. Ждано, передай мені якийсь лист. Будь-який. Спасибі. — У слухавці Офелії почулося, як гортають папір. — «Пане Чехов, — читав Арчибальд, — ви не зважили на мої минулі попередження. Якщо ви й далі чинитимете опір і видаватимете свою жалюгідну газету, з мого боку буде вжито серйозних заходів». Віддруковано на машинці, підпису немає, але є кумедна фраза великими літерами одразу після: «БОГ БАЖАЄ, ЩОБ ВИ МОВЧАЛИ».

Торна це так вразило, що цього разу він одразу не знайшов, що відповісти, — навіть не завважив, що Офелія мало не впала з драбини. Лист. Чехов отримав такого самого листа, як вона. І він зник.

— Інтендантство має почати розслідування і заслухати свідків, — постановив Торн. — Я буду на місці за пів години. До того — офіційна заборона залишати посольство.

Ледве Торн поклав слухавку, як уже забринів дзвоник вхідних дверей. Офелія пообіцяла собі, що зніме його, щоб більше ніколи не чути.

— Зустрічі закінчено, — оголосив Торн безапеляційним тоном. — Моя присутність необхідна деінде.

— Я прийшов не по вас, пане інтенданте, а по панну чтицю, — відповів тихий ввічливий голосок. — Її бажає бачити клієнт.

Цього разу Офелія похапцем скотилася з драбини. На порозі кабінету стояв юний Фаруків пам’ятець.

— Наш володар чекає вас надворі, — мовив юнак і притримав їй двері, янгольськи всміхаючись. — Він хоче з вами поговорити.

КЛІЄНТ

Якби вітрину кількома шарами не вкривали химери, мабуть, Офелія помітила б, як змінилося все надворі. Гардероб, де їй облагодили кабінет, перебував у глибині палацової галереї Пірса-Набережної. Щоб дістатися до нього, треба було пройти майже кілометр килимом повз панорамні вікна, чайні столики й колонади. Тому Офелія розгубилася, побачивши перед своїми дверима всіх придворних. Натовп був такий щільний, а галерея — така вузька, що шляхетство обсіло антресолі з біноклями напоготові, щоб нічого не пропустити у виставі. Однак Офелію приголомшило не те, що їх так багато, а тиша. Жоден її виступ у ролі другої казкарки не привертав такої уваги.

— Яка захоплива родинна зустріч, — озвався Лазар і насунув на лоба білий циліндр, так ніби то був якийсь місцевий звичай. — Вальтере, додай цю сцену до моєї фототеки, будь ласка.

Механічний мажордом витягнув фотоапарат, спалахнула моргавка, заклубилася хмарка диму — і Вальтер зробив знімок своїх черевиків.

Офелія ж дослухалася до себе, переймаючись тим, чи не забилася вона, бува, головою, коли скотилася з драбини, бо в окулярах то тьмяніло, то прояснювалося. Знявши їх із носа, вона врешті зрозуміла, що збожеволіли не окуляри, а весь палац. Вона ніколи не бачила, щоб сонце на п’ятому поверсі сідало або щоб його затуляли хмари. Тепер же воно блимало за вітражами, мов погано вкручена лампочка. Освітлення зникало і з’являлось, і раз по раз можна було тільки здогадуватися, який насправді вигляд має місцевість. Ось блимнуло сонце, і Офелія побачила сіру стелю над собою замість зеленого купола й цегляну стіну там, де по той бік панорамних вікон мерехтіло море. Без макіяжу Пірс-Набережна був подібний до ангара.

Побачивши між двома сонячними виблисками Фарука, Офелія вмить збагнула, що це через нього розладналися химери. Скільки вона пам’ятає, цей велет завжди сутулився, позіхав знічев’я, але тепер він суворо, мов пам’ятник, випростався посеред галереї. Тепер його постава була така велична, врода — така нелюдська, білизна образу — така яскрава, а вираз обличчя — такий крижаний, що, здавалося, він сам-один утілював весь Полюс.

В Офелії мороз сипонув за спиною, коли прогримів його голос:

— Нарешті я вас знайшов.

Несподівано і, як здалося Офелії, без найменшого остраху, перед Фаруком постав Торн, закривши своєю тінню Офелію.

— Мене щойно поінформували про тривожні події в Місяцесяйві, — по-діловому доповів він. — Звітую.

Офелія отетеріло споглядала чорну спину його однострою. І звідки в Торна стільки відваги, щоб перетягувати Фарукову увагу на себе? Хвилі Фарукової енергетики були такі гнітючі, що вона-от ледве дихала.

— Хто ви? — повільно запитав Фарук.

— Ваш інтендант.

— Я не по те сюди прийшов.

— Минулої ночі зник пан Чехов, — незворушно, мов друкарська машинка, провадив Торн. — Можливо, тривога хибна, але нам доведеться почати розслідування.

— Я тут не по те.

— Якщо зникнення підтвердиться, я рекомендуватиму посилити охорону на всіх поверхах Небо...

Великий Торнів тулуб похитнувся вбік, неначе виведений із рівноваги прямим ударом в обличчя. Фарукова духовна хвиля вихопилася так рвучко, що Офелія також відчула, як у вухах у неї задзвеніло, мов там закалатали у дзвони. До неї ледве долинули оплески шляхетства на балконах і Беренільдин нажаханий вигук. Натомість вкрай чітко побачила, як у Торна з носа цівкою стікає кров.

— Я не по те прийшов, — повторив Фарук. — Я хочу поговорити з нею.

Якби всі м’язи в тілі не заціпило, Офелія зараз кинулася б до першого-ліпшого дзеркала, щоб утекти від Фарука. Вона очам своїм не вірила, дивлячись на Торна. Ось він нахиляється за золотим еполетом, що відірвався від однострою, дістає хусточку й затикає ніздрі, та ще й так спокійно, як би витирав носа під час нежитю.

— До мене дійшли чутки, що моя наречена пересічно показала себе на сцені. Тепер я шукаю їй інше заняття. Прошу вас приділити мені ще трохи вашого часу.

Цьому висловленню, безперечно, бракувало делікатності, але Офелії було б спокійніше, якби Фарук зглянувся на Торнове прохання. Натомість він повагом обійшов Торна й рушив прямісінько до Офелії. Навколо них запала така непроникна тиша, що дівчина почула, як хруснули в неї хребці, коли вона підвела очі на величне мармурове обличчя, а в найвіддаленіших глибинах її єства здійнялася полярна віхола.

— Як ви смієте? — вимовив він крізь зуби, звертаючись до неї. — З якого права ви пропонуєте свої руки до послуг когось, крім мене?

Офелія й рада була б сказати бодай щось на своє виправдання, але від могутніх хвиль Фарука її воля скам’яніла. Вона не годна була вже ні говорити, ні рухатися, ні думати. Її тіло й душа відтепер перетворилися на одну-єдину брилу криги.

— Ставите себе вище за мене? Зробили з мене іграшку для себе?

За своє життя Офелія вже встигла набратися страху. Вона ледь не вдавилася персиковою кісточкою, її вдарило струмом, коли вмикала лампу, їй затиснуло пальці під вікном-гільйотиною, а вже відтоді, як Офелія полишила Аніму й прибула на Полюс, то годі й перелічити всі страхи, чимраз гірші. Однак нічого з того, що вона досі пережила, не можна було порівнювати з оцим страхом, що охопив її тут і тепер. У Фаруковому погляді не видніло ні люті, ні зневаги — нічого, що могло б віддалено скидатися на емоцію. У глибині цього погляду була пустеля. Офелія зіщулилася від цієї нескінченної просторіні. За один удар серця вона збагнула прірву, що розділяла їхні виміри: безсмертний, обдарований вічним життям, і людина, приречена зникнути. «Ти — лише маленька скороминуща річ, — шелеснув голос звідкись ізсередини. — А Фарук здатен зробити так, що ти минеш іще скоріше». Досить цьому Духові родини насупити брови — і Офеліїн дух трісне, мов крижина.

Фарук засунув руку в глибінь величезної шуби й дістав звідти Книгу.

— Замірюєтеся мати власний кабінет? Чудово, буду вам за першого клієнта.

— Це не передбачено нашою угодою.

Офелія ледве почула затятий голос Торна. Сама вона була цілковито скута Фаруковою кригою, і все, крім його очей, здавалося їй далеким і недійсним.

— Візьміть цю Книгу.

— Вона не готова, — уперто наголосив Торн. — Я не готовий. Перегляньте записник.

— Не думаю, що було б розумно так чинити, володарю, — втрутилася Беренільда, силкуючись опанувати тремтіння в голосі. — Ця люба дівчинка не може бути вам за чтицю. Незабаром читцем стане ось він, мій племінник.

— До того ж кабінет племінниці ще не працює, — як завжди прагматично, підпряглася до розмови тітка Розеліна.

Фарук і вухом не повів у бік ні тієї, ні тієї. Офелія воліла б поглянути на них, щоб заспокоїти усмішкою, сказати їм, що все буде добре, що це всього лише випробування, і якщо вона не зможе його витримати, то доведеться просто перепросити, як годиться фахівчині.

Але вона не була певна, що витримає його.

Фарук її страхав. Ще б пак! Мала сміливість прилюдно йому перечити. Отже, тепер мусить прилюдно заплатити за свою зухвалість.

— Чи згодні ви взяти в роботу мою Книгу? — запитав він, впинаючись у неї поглядом. — Так чи ні? Так чи ні?

— Ні.

Офелії стало соромно від того, яким голосом вона проказала це слово.