Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 30)
Офелія знову глянула на годинник, і її серце забилося швидше, ніж секундна стрілка. В останній готель, де вони зупинялися, Торн надіслав телеграму такого змісту: двадцятеро й один член її родини приземлилися протягом дня, відтак їм запропонували пересісти на потяг до Опалових Пісків. Якщо їхній потяг не спізнився, то вони вже мають бути на місці.
— Ще не передумала відкривати душу матері? — запитала тітка Розеліна, так ніби прочитала думки Офелії.
— Я не збираюсь їй брехати, але й не розумію, навіщо заглиблюватись у подробиці.
Тітка Розеліна ковзнула довгими худими пальцями по зім’ятій сторінці. Праска — й та не впоралася б ліпше за терплячу й ретельну роботу анімістки.
— Ми їм нічого не писали про ті
В Офелії тілом пробігли дрижаки.
— Я йому когось нагадую. Він шукає щось у мені, так, як він шукав би щось у Книзі.
Щоразу, коли вона пригадувала розмову з Фаруком, її охоплювали суперечливі думки. З одного боку, їй хотілося триматися якнайдалі від Книги, між сторінок якої Фарук навпомацки шукав якоїсь правди. І то вочевидь диктував їй інстинкт виживання, адже відчувала, що наближатися до неї означало наражати себе на смертельну небезпеку. З іншого ж боку, хай яка була та правда, що її шукав Фарук, їй було прикро, що вона позбавляє себе найбільш захопливого, можливо, у всій її кар’єрі читання.
— Якби ж то йшлося тільки про цю історію з Книгою, — пробурчала тітка Розеліна. — А то вже шляхту викрадають з-під носа в жандармів! Мабуть, Місяцесяйво — найгидкіше місце на всьому Полюсі, але ж воно й найбільш захищене. Бігме, не до душі мені, що коїться на цьому ковчегу.
Офелію притьмом страшно зацікавили поблиски вуглинок за склом. Навіть якщо між зникненням головного редактора «Нібелунгів» і таємничими листами, що були знайдені в його речах, і встановили формальний зв’язок, Офелія нікому не наважилася б сказати, що отримала схоже попередження. Хоча відтоді минуло три місяці і її не викрали, вона часто про нього згадувала.
— Мама, тато й усі, хто з ними, повертатимуться додому через місяць, — сказала вона. — Я не хочу, щоб вони божеволіли зі страху, поки перебуватимуть тут. Якщо все складеться нормально, вони не побачать ні двору, ні володаря Фарука. Що менше людей будуть задіяні в цій історії, то ліпше.
— А від мене? Від мене ти теж ховатимешся, коли мене вже не буде поряд?
Офелія вражено глянула на сухий тітчин профіль, схилений над пошкодженою сторінкою «Журналу дам і мод».
— Тітко... Я не хотіла...
— Ні, це я, — белькотіла тітка Розеліна, — це я прошу, пробач мені. За місяць ти вже будеш заміжньою, і моя місія наглядачки добіжить кінця. Після всього, що я пережила тут разом із тобою... Ех, нуднувато буде мені в реставраційній майстерні.
Офелія завжди вважала, що тітка Розеліна така ж непохитна, як будівельна балка. А побачивши її отакою розчуленою, відчула, як до горла підкотився клубок. Дівчина й рада була б знайти добрі слова тут і тепер, щоб якомога скоріше законопатити цю тріщину й повернути тітці Розеліні всю її твердість, але не знала, як її розрадити. З Офелією завжди таке коїлося: що більше вміщує серце, то більш порожньою стає голова.
Тітка Розеліна коротко всміхнулася, сяйнувши кінськими зубами.
— Яка іронія долі! Хіба ні? Ти прагнеш повернутися жити на Аніму, а я мало не шкодую, що не зможу тут залишитися.
Мить була зворушлива, і Офелія мало не сказала, що теж не хоче, щоб тітка їхала, проте вчасно схаменулася. Коли й було щось, чого Офелія нікому не побажала б, тим паче тітці, то це жити в одних стінах із нею.
Коли тітка Розеліна нарешті підвела очі від журналу, її стурбований погляд полинув у глиб вагона-будуару.
— А хто за нею глядітиме?
Офелія і собі подивилася на Беренільду — та виніжувалася серед подушок, а збоку від неї, мов грізна гувернантка, сиділа валькірія. У глибокій задумі Беренільда пестила округлий живіт. Коли Торн поклав відрядити Офелію на інший кінець Полюса, Беренільда взялася за організацію від’їзду. Вона обрала місце прибуття, керувала приготуваннями до подорожі й забронювала цілий готель, щоб розмістити там Офеліїну родину, що прибула на весілля. Однак відколи вони покинули двір, Беренільда поринула в якусь дивну тугу. Що далі вони від’їздили від домівки, то бентежніше ставало в неї на серці. Можливо, вона сумувала через розлуку з Фаруком.
— Племінник поринув у роботу, чоловік помер, а коханець просто нестерпний, — підсумувала тітка Розеліна. — Пообіцяй, що відбиратимеш у неї цигарки й склянки з вином, коли мене не буде поруч.
Офелія кивнула. Вона вже давненько помітила, що тітка Розеліна й Беренільда зблизились, а тепер тільки переконалася в цьому: попри їхню відмінність, між двома вдовами виникла справжня дружба.
— Піду трохи порухаюся, — мовила Офелія підводячись.
— Не відходь далеко, уже скоро приїдемо.
Приватні вагони сумлінно охороняли. Офелія мусила показати квиток чотирьом прискіпливим контролерам, перш ніж її пропустили в задню частину потяга. Тут узагалі не було ніякого освітлення, на відміну від першого класу: там досить найменшій лампочці бодай на секунду погаснути, як її вмить міняли. У вагонах другого й третього класів смерділо потом і тютюном, і їхали в них робітники й селяни, що поверталися додому після роботи.
Ці упосліджені люди належали до тієї категорії населення, яка не мала родоводу від Духа родини, а отже, не мала й жодної родинної відзнаки. Вони так разюче відрізнялися від придворних, що годі було уявити, що вони мешкають на тому самому ковчегу. У Небограді через високий ступінь спорідненості всі були схожі одне на одного своєю блідою шкірою. Тут же на лавках сиділи жінки й чоловіки зі шкірою, яка була палітрою кольорів від платинового до кавового, від рожевого до мідного. А очі в них були від великих світлих до маленьких чорних. На обличчях видно було сліди вугілля, штукатурки або мастила, що свідчило про те, яка в них робота, — шахтарі, будівельники чи заводські робітники. І вся ця трудова маса нуртувала, теревенила, співала. У людей був такий сильний акцент і розмовляли вони такою своєрідною говіркою, що Офелія їх ледве розуміла.
Довелося їй добре попрацювати ліктями, щоб через весь вагон дійти до останнього містка в задній частині потяга, де вона нарешті побачила кремезну поставу Ренара. Він стояв, спершись ліктями на поручень, вітер шпортався у відлогах його форми й куйовдив волосся.
— Панна застудиться! — вигукнув Ренар, перекрикуючи вітер, коли побачив Офелію, яка вчепилася за поруччя, примостившись біля нього.
— Мені потрібна ваша порада.
— Даруйте, з якого приводу?
Офелія відповіла не одразу. Між велетенськими стінами укріплень вона споглядала парад рейок — здавалося, вони невпинно розмотуються під колесами потяга. Уже смеркалося, та ще жевріло світло. Проте воно було не схоже на тропічну химеру на Пірсі-Набережній та в Гінекеї. Тут уже не панував день, і сутінки от-от мали обернутися на ніч.
— У мене душа не на місці, — тихо мовила Офелія.
— Що з вами, панно? — занепокоєно запитав Ренар.
— Мені дуже тривожно на душі, — голосніше повторила Офелія. — Я не сприймаю свого нового життя. Але про це не повинні дізнатися мої батьки, сестри та брат, бо я не хочу їх засмутити. А як побачу матір, батька, брата й сестер... Боюся, що не зможу втриматися від сліз.
— Ковбаско!
Офелія скинула брови, а тоді зрозуміла, що то Ренар не до неї звертається. Між великим і вказівним пальцями він затиснув маленьку смугасту кульку, що намагалася вискочити з його дорожнього кашкета. Ковбаскою звалося маленьке кошеня. Воно так звикло прослизати в їхню квартирку в Гінекеї, що, попри наполягання Беренільди, Ренару несила було позбутися маляти.
Ренар поклав Ковбаску собі в кучму рудого волосся й натягнув кашкета на голову.
— За нею не встежиш, може і з вагона випасти. Знаєш, хлопче, і в мене всередині все кипить, — оголосив Ренар, нахиляючись до Офелії. — Я ніколи не виходив назовні довше, ніж на один тур піскового годинника, і вперше оце їду кудись так далеко від Небограда. Таке відчуття, наче й не дихаю, як раніше. — Він вдихнув на повні груди духмяне повітря — незвичну суміш запахів розжарених рейок і талого снігу, а тоді насупив руді брови. — Я... я знову сказав вам «хлопче»?
— Мені подобається, — запевнила Офелія.
— Я плутаюся через Міма, панно, я так звик...
Свисток локомотива заглушив Ренарів голос, і їх огорнув шумний вітровій тунелю.
— Поговоріть із батьками щиросердно! — верескнув Ренар, щоб перекричати гул потяга. — Світську комедію і секретики залиште для двору! Якщо вам щось муляє, скажіть їм про це!
Офелія так поринула у свої роздуми, що незчулася, як при черговому похитуванні вагона на рейках утратила рівновагу. Вага її тіла різко перенеслася на поруччя місточка, де стояла, і, якби Ренар наосліп не підхопив її, вона напевне вилетіла б із вагона.
— Ох! — захвилювалася вона. — Потяг, здається, спускається вниз.