Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 31)
— Та ні, він іде вгору, — сказав Ренар. — Пагорб достобіса крутий, тримайтеся міцно. Ковбаско, ти мені всю голову подряпаєш!
Офелія обіруч ухопилася за бильця. Здавалося, що цьому підйому в темряві не буде кінця. Та нарешті залізний шлях повернувся в наземну площину, і тунель розкрився в потоці світла.
— Ба, — видихнув Ренар.
Офелії ж забракло слів. Навколо них уже не було укріплень. Тепер потяг їхав на верхівці неосяжної фортифікації. Мури геть! Світ став лише морем і горами на заході, лісом і небом на сході — зустрілися всі безміри. Офелія відкинула закучерявлене пасмо волосся, кінець якого забився під окуляри. Та вона все одно намагалася роздивитись усе довкола. Їй хотілося запам’ятати кожнісіньку подробицю цього несподіваного пейзажу: льодовики, сліпуча білизна яких відбивалась у дзеркалі води, політ білої сови попід бурунами хмар, баштовий годинник серед барвистих будиночків, насичений смолистий запах ялинок і смачний солоний запах моря. Біля підніжжя валу Офелія навіть помітила його величезні ступні, занурені в торфовище — велетенське болото, що ополіскувало ліси.
— Народився на найгарнішому ковчегу у світі, — гордо всміхнувшись, мовив Ренар, — а сам не тут.
Офелія широко розплющувала очі, щоб усмак насититися пейзажем. Від розуміння того, що всі ці безкраї простори складалися з мозаїки крихітних елементів — краплі, голки, соку, іскри, гілки, — у неї паморочилось у голові. Оце такий він, Полюс, поза стінами й химерами? Співіснування нескінченно малого й безмежно великого?
— Ренольде, я хотіла спитати вашої думки про ще одну річ.
— Так, панно?
— Чи вірите ви в Бога?
Ренар насупив кущасті брови.
— Куди, — гукнув він, хапаючи козирок, щоб вітром не знесло кашкета разом із кошеням. — Бог, як ви кажете, — то щось зі старих переказів. Як і більшість людей, я вірю передусім у Духів родини.
Це було очевидно. Коли на чолі ковчега — безсмертний, то його й маєш за божество. Міфи старого світу своє віджили. Хто ж тоді цей БОГ, згаданий в анонімних листах, як не Фарук? Інший Дух родини?
Офелія так заглибилась у думки, що не завважила, як потяг уповільнився й під’їхав до вокзалу. Тому геть розгубилася, коли на пероні серед хмари пару побачила матір. Та стояла руки в боки в найліпшій своїй недільній сукні й скидалася на цукерницю.
— Так я і знала! Не носиш пальто, яке я тобі подарувала!
РОДИНА
Мати Офелії була жінка справна. Повні щоки, друге підборіддя. На голові в неї, мов великий гриб, викрашався чималий шиньйон кольору «полуничний блонд». Вона полюбляла неймовірні капелюхи й вбиралася в червоні широкі, мов парасолі, сукні, так ніби намагалася якнайбільше розпросторитися. Коли мати притиснула Офелію до себе, дівчині здалося, що її цілком поглинула суміш плоті й тканин.
— А схудла як! Тебе тут не годують? І що з твоїм обличчям? Звідки в тебе ці подряпини на щоці? Яка ж ти невдячна донька! Я приїхала до тебе з іншого кінця світу, а ти мене навіть не зустріла в аеропорту? Дві години я чекаю на тебе на цьому крижаному пероні, виглядаю, чи не покаже нарешті носа моя дочка! І як, скажи, тобі не докоряти, коли мої нерви вже не витримують?
— Добридень, мамо, — видихнула Офелія решту повітря з грудей.
Не встигла вона облишити материні обійми, як пішла далі по руках. Батько сором’язливо прошепотів, що так, вона справді дуже схудла. Її брат Гектор поцікавився, чому на Полюсі немає снігу й чому сонце досі не сіло. Бабуся Антуанетта оглянула брудні Офеліїні рукавички, несхвально зсунувши брови, а бабуся Сидонія заусміхалася й подарувала їй нову пару. Маленькі сестри защебетали до неї, учепившись у її шалик. Дядьки й тітки по черзі повторювали, що двір зовсім не змінився, а їхня племінниця не перетворилася на казкову принцесу. Закутані по вуха в шуби двоюрідні брати й сестри здалеку привітали Офелію силуваними усмішками — їм, напевно, марилося провести канікули на тропічному ковчегу.
— Добридень, дочко! — жваво вигукнула пані середніх літ. — Рада познайомитися з тобою, і мені нетерпеливиться почути розповідь про твої пригоди! Наші любі матері, Настоятельки, на жаль, не змогли особисто вирушити в цю довгу подорож, тому замість них тут я. Я доповідачка Родиністерства. Ти вже, мабуть, чула про мене.
О, так, Офелія знала про неї. На Анімі доповідачку не надто полюбляли. На кожній вулиці, у кожній крамниці і в кожній дверній шпарині вона мала свої очі й вуха, а потім переповідала Настоятелькам усе, що стало їй відомо.
Що ж до Офелії, то всіх вона вітала навспак: потискала руки жінкам, цілувала в щоку чоловіків, одним відповідала на запитання, що їх ставили інші, і переплутала всі імена. Від зустрічі з родиною після всього пережитого в неї виникло відчуття, ніби вона повернулась у минуле.
— Люба сестричко, я так за тобою скучила! — скрикнула Аґата, обіймаючи Офелію так сильно, що її полуничного кольору волосся забилось Офелії в ніс. — І дня не минає, щоб я не сумувала за тобою. І чому я не біля тебе, тут, на Полюсі?
— О, справді?
— Розкішні сукні, безугавні бали, салонні прийоми — я народжена для такого життя! Якби ж то не було так холодно...
В Офелії майнула думка: а що б сказала Аґата, коли б приїхала на Полюс узимку.
— Ну ж бо, люба, — м’яко заперечив Шарль, намагаючись приспати дитину, що вовтузилася в нього на руках. — Ти ж щаслива, що в тебе є я і малий Том, хіба ні?
— Тобі не зрозуміти, тобі досить того, що є. Робітник на мереживній фабриці — ото вже амбіції!
— Заступник директора, люба. Не хочеш почукикати Тома? Він проситься до тебе.
— У мене
— А де хрещений? — стривожилась Офелія. — Він не приїхав з вами?
— Ой лишенько, у мене стільки різних запитань до тебе! — вигукнула Аґата, не слухаючи сестру. — Як ти гадаєш, чи годиться ця сукня для танців? Я, звісно ж, привезла й інші, але за останні тижні дуже погладшала. Чи скоро ми побачимо аристократів? Оце ми тут у дворі?
— Ні, люба дитино. Ви тут на курорті.
Це нарешті озвалася Беренільда, велично розкочуючи «р», поки спускалася східцями вагона. Попри вагітність, вона все ще здавалася невеличкою. На відміну від її важкого багажу, що містився на візку.
— Познайомитися з вами для мене честь, — проворкотіла Беренільда, звертаючись до батьків Офелії та осяявши своє обличчя сліпучою усмішкою. — Я Topнова тітка.
— Я ще не бачила тут вашого племінника, а вас також бачу вперше, — відказала мати Офелії.
Здавалося, що на тлі білого вбрання Беренільди її червоне лице стало ще червонішим.
— Дух нашої родини потребує Торнових послуг у столиці, пані Софіє. Ваш зять невдовзі виявить вам шану. А поки що, коли ваша ласка, дозвольте мені побути вам за його представницю.
— Яка ви вродлива й вишукана! — зойкнула Аґата.
Уся її увага була тепер зосереджена не на сестрі, а на Беренільді.
— Про мене, ви теж чарівна, дитино, — відповіла Беренільда, провівши по Аґатиній щоці пальцем. — У вас прохолодна шкіра. Вам холодно?
— Мов у морозивниці, пані.
— Уже пізно, — мовила Беренільда, глянувши на вокзальний годинник. — У всіх багаж із собою? Чудово, я простежу, щоб його перенесли разом із моїм. Прошу, шановні друзі, їдьмо в наш готель! Там нам буде зручніше спілкуватися.
— Наша маленька Офелія і сподіватися не могла знайти на Полюсі ліпшу опікунку, ніж ви, — похвалила доповідачка Беренільду медовим голосом. — А чи робить вона сама честь обом нашим родинам?
— Ще б пак! — гонористо відповіла тітка Розеліна замість Беренільди.
Офелія засумнівалася в її словах. Відколи вона прибула на Полюс, між нею і Беренільдою стільки всього сталося, що дівчина вже й не знала тепер, якої думки та про неї. Окрім того, в її очах і досі залишалася та незбагненна туга, що охопила її після хапливого від’їзду з двору. Хіба не Офелія до цього спричинилася?
Поки її родичі поспішали назирці за Беренільдою, перекрикуючи одне одного в загальній веселій метушні, Офелія дивилась, як усі вони віддаляються, ідучи пероном, і її не полишало відчуття, ніби світ розділився навпіл. А де ж її місце?
— Бозна-що вони верзуть. Як на мене, ти таки справді змінилася.
Серце в Офелії закалатало, і вона пошукала очима того, хто вимовив ці слова. Він опинився в неї за спиною на пероні, трохи відстав від решти. Їй упало в око, що його білі вуса ворушив вітер. Вона рвучко кинулася до нього й похиленою головою увіткнулася у велике черево двоюрідного дідуся.
— Тьху ти! Ледь додолу не завалила мене, дівчинко.
— На якусь мить я злякалася, що ви не приїхали. Дуже рада вас бачити.
Сказати таке — це майже нічого не сказати. Від самого запаху старого паперу, що ним був просякнутий архівістський светр, від самого голосу, що сердито й лагідно лунав старою говіркою, Офелія відчула, що в неї на очах забриніли сльози. Мусила глибоко вдихнути, притулившись до великого черева, щоб не зарюмсати, як маленька дівчинка. Він мав рацію: вона геть змінилась. Офелія відчула, як широка долоня в рукавичці пестить їй закудлане волосся.
— Отже, Полюс, — прошепотів дідусь. — Він і є такий жаский, як мені здається?
Офелія хвилину повагалась, а тоді пригадала пораду Ренара.
— Так, — прокректала вона, жалібно всміхаючись. — Жаский.
Офелія неохоче вивільнилася, повернувши на місце перехняблені окуляри, і насупилась, побачивши в дідусевих очах якусь бентегу.