Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 33)

Шалик нетерпляче тицьнув руку Офелії: хазяйка на якусь хвилину про нього забула.

— Гадаєте, що мої батьки... Що бібліотекарі...

Офелія не ладна була вимовити це. Останніми місяцями вона щосили чіплялася за цінності, що їй прищепили: щирість, чесність і любов до сумлінно виконаної роботи. Якщо в родині були цензори, то вона це сприйме як зраду.

— Ой, знаєш, ті твої батьки — вони, як решта, — зітхнув дідусь. — їм досить підлатати те, що просять підлатати, класифікувати те, що просять класифікувати, і квит. Ні, дочко, бери вище. Усі книжки, які передають у бібліотеку, спершу має схвалити комітет. А хто головує в комітеті? Настоятельки. Тепер розумієш, чому я голову собі сушу?

— Так, усі книги... — мляво мовила Офелія. — А чи Настоятельки не робили вам іще попередження або якихось рекомендацій не давали щодо Книги? Тієї, що з великої літери.

— Книги з приватної колекції Артеміди? — уточнив дідусь. — Та ні, нічого такого не було. Річ у тім, що годі її розшифрувати чи тим паче прочитати.

— І Артеміді це теж не під силу? — не відступала Офелія. — Вона колись просила вас дослідити цю Книгу?

— Ніколи. Ні мене, ні, наскільки я знаю, когось іншого. Артеміда завжди надавала більше ваги безкрайому всесвіту зірок, ніж моєму маленькому світу паперу. А до чого всі ці запитання?

Офелія розтулила була рота, але одразу схаменулася. Вона не змогла б пояснити чому — так це було примарно, — але на якусь секунду їй здалося, що в закриття її музею, Книги Фарука, затоплення архівів, бібліотечних каверз і недавніх зникнень аристократів існує той самий спільний знаменник.

«Сміх, та й годі, — враз угамувала вона себе й потерла очі під окулярами. — Настоятельки не мають стосунку до вбивств у кулуарах Полюса, а Фарукові потрібний мій музей на Анімі, як торішній сніг».

Офелія бачила, як готель, тим часом як вони наближалися, дедалі більшав у своїх обрисах. Довга галерея поєднувала його, що був споруджений на скелястому узгір’ї, з термальним павільйоном. Власне, ансамбль скидався радше на завод, а не на місце відпочинку: товсті цегляні стіни й високі димоходи, що випльовували клуби диму. Офелія побоювалася, що курорт Опалові Піски — це лише бліда копія п’ятого поверху двору. Тепер вона розуміла, що порівнювати їх не доводилося. Тут, та ще й серед рідних людей, вона має отримати справжню полегкість.

— На Полюсі відбуваються дивні речі, — насамкінець відповіла вона дідусеві, — і думки в мене плутаються. Мабуть, треба буде мені скористатися із цих канікул на березі моря, щоб прояснилося в голові.

ЧТИЦЯ

ДАТА

Торн у купальнику! — хором закричали троє голосів. Офелія заковтнула окропу, видихнула його через ніс, а тоді крізь краплинки, що застеляли їй очі, стала проглядати завислу в повітрі пару й лазневі мозаїки.

Звісно ж, ніякого Торна, а тим паче Торна в купальнику, там не було.

Офелія протерла окуляри й обернулася до трьох сестричок у шапочках для плавання, які борсалися у воді. Зустрівшись із нею поглядами, вони враз пирснули від утіхи.

— Ой, а я мало не закуняла від теплого пару, — зізналася вона Леонорі, яка вже вилізла з води й, причалапавши до Офелії, обійняла її за талію.

— І коли ж ми вже нарешті побачимо нашого шурина? Він досі не потрапив нам на очі!

Розчулена й збентежена водночас, Офелія заправила Леонорі руду прядку, що вибилася з-під шапочки. Здається, лиш учора Офелія вчила малу оживляти іграшки, хоч і робила вона це доволі невміло. Вони із сестрою мали чималу різницю у віці, проте Леонора була височенька, і видавалося, що вона невдовзі стане вищою за неї, як, власне, і решта сестер. Офелія іноді питала себе, чому ж це її одній в родині дісталися такий малий зріст, кротячий зір і неслухняне волосся. Може, матінка-природа мала на неї якусь образу?

— Ти навіть уявити собі не можеш, як жахливо багато працює Торн.

— Отож такий жахливий у тебе неґречний, — суворим тоном резюмувала Домісіль, підійшовши до них.

— Маму дедалі більше дратують його вибрики. Він справді не хоче нас бачити? — Наголошуючи на сказаному, Беатріса сердито випустила бульбашки під водою.

Маленькі Офеліїні сестри були схожі, немов трійнята, але кожна мала чітко виражену особистість. Леонора, найменша, була кінестетикиня: любила пробувати речі на дотик і прикладала вухо, слухаючи, як працює їхній механізм. Беатріса виражала всі почуття в первісній формі: сміхом, плачем, стогоном, прокляттями, але годі було діждатися від неї закінченої фрази. А Домісіль, найстаршу з усіх трьох, було обдаровано потужним материнським інстинктом.

— Не в тім річ, — відповіла Офелія. — Він просто... Е-е-е... Завалений роботою.

Торн уже два тижні не відповідав на телеграми Беренільди, і анімісти починали сприймати цю тишу як брак поваги. Чи він хоча б слухав Офелію, коли вона просила його справити ліпше враження на її родину? До весілля залишалося всього п’ять днів...

— Здається, ти не розумієш, — сказала Домісіль, хмурячи брови. — Скоро буде вже місяць, як ми тут. Разом плавати, гуляти по скелях, збирати ягоди тощо, тощо дуже класно, але ти нам ніколи нічого не розповідаєш!

— Та нема чого розповідати, — пробелькотіла Офелія.

Вона вже сама була не рада, що розповіла дідусеві про шантажі, погрози, пазури, брехні, інтриги, химери, зникнення і вбивства, що чигали на неї в Небограді. Офелії довелося примусити дідуся пообіцяти їй, що з родичами він триматиме язика за зубами. Поки що дідусь мовчки все проклинав, але його лють передавалась усім предметам навколо.

Один з Офеліїних двоюрідних братів упав, зачепившись за готельне поруччя.

— Ну, Торн хоча б із тобою ввічливий? — напосідала Домісіль. — Він добре про тебе дбає?

— А ви вже обіймалися? — і собі запитала Леонора. — Ви народите нам багато-багато племінників?

А Беатріса шумно, по-професорськи прочистила горло, вимагаючи відповідей на запитання. Офелія пошукала підтримки з боку тітки Розеліни — та плавала брасом у басейні й лише кивнула.

— Твої сестри загалом мають рацію. Бажаючи бути тобі за хорошу дуенью, я стала поганою хрещеною. Пан Торн — цілковита протилежність Аґатиного чоловіка. Гадаю... Як би це... Начувайся наслідків.

Офелія ладна була провалитись у термальну воду. Дата весілля наближалася, і тітки засипали її порадами щодо шлюбного життя. Офелія боялася скандалу, тому не могла зізнатися, що в неї з Торном буде всього лише фіктивний шлюб.

На щастя, цього разу її вирятував працівник басейну, що зазирнув до них:

— Панно, на рецепцію для вас надійшло повідомлення.

Нарешті прибув Торн.

Офелія просковзнула східцями, зняла плавальну шапочку, надягнула читальні рукавички, а тоді пройшла крізь довгу, вимощену плиткою галерею, обпікаючи собі пальці ніг у потоках каналізації, що стікалися в калюжі на підлозі. Ця джерельна вода корисна для здоров’я, але мала сильний запах і ніколи не замерзала, навіть найсуворішої зими.

— Дякую, — сказала Офелія працівникові рецепції, коли той передав їй звістку.

Офелія саме розкривала конверт, аж тут відчула, що в неї за спиною хтось є. Якась клієнтка закладу нав’язливо пильнувала Офелію, стоячи до неї впритул. На жінці були червона шуба, хутряна шапка й високі чорні чоботи, що свідчило про те, що в басейн пані аж ніяк не збиралася. Крицевими, як необроблений діамант, очима вона вп’ялася в пошту Офелії, маючи до неї непереборну цікавість. Може, Офелія і навигадувала собі, але відколи вона прибула на Опалові Піски, її не полишало відчуття, що ця допитлива жінка весь час сновигає в неї за спиною.

Офелія вийшла з лазні, щоб трохи усамітнитися, всілася на сходинку надворі, дістала листа з конверта й умить засунула назад, ще й не встигнувши до пуття роздивитися.

Вона зауважила в галереї сімох Арчибальдових сестер, що порозсідалися на лавці, як набір ляльок на поличці. Від меншої до старшої вони були так подібні одна до одної, що здавалися видозмінами однієї і тієї самої панянки, лиш у різну пору життя. Лада, Світосвітла, Мелодія, Розрада, Деліція, Грація і Ждана — всі вони наставили очі на Офелію. Якщо зіниці Арчибальда скидалися на променисте літнє небо, то сестрині — на крижану зиму.

— Добридень, — сторожко привіталася з ними Офелія.

Сестри не відповіли — вони ніколи не відповідали. Надвір вони виходили зрідка, а звичайно весь день були замкнені в готельному номері. Звиклі до оксамитів Місяцесяйва, юнки зненавиділи цей закутень, оббиваний вітрами, куди задля безпеки їх відрядив брат. Сестри охоче шукали товариства Беренільди, що уособлювала для них єдину представницю цивілізації на Опалових Пісках, а от до Офелії і словом не озвалися, наче саме через неї лихо вдарило по їхній домівці. Іноді на повороті коридору всі сестри разом оберталися до Офелії й заходилися реготом, ніби їм водночас спало на думку щось кумедне про дівчину.

Офелії геть не хотілося читати листа, тим паче листа від Торна, та ще й перед такими глядачками.

Сподіваючись знайти місце подалі від чужих очей, Офелія підвелася зі сходів і попрямувала склепінчастою галереєю, що поєднувала лазні з готелем. Ліворуч ревло море, б’ючись об каменисті міські пляжі; праворуч, біля підніжжя ялин, у гладенькій воді солончаків відбивалися хмари. Дюни з кристалів солі мерехтіли перед заводом: назвою місто завдячувало цим утворенням, що скидалися на бархани райдужного піску. А поверх цього нагромадження води, солі, рослинності й цегли небо вирувало й без упину мінилося, віщуючи то сонце, то дощ. Офелія глибоко вдихнула — було не більше п’ятнадцяти ступенів тепла, та волога шкіра вже зачервоніла. Проте від цієї суміші солодкого й солоного, запаху чи то хвої, чи то моря Офелія тремтіла від насолоди... Після всіх химер Небограда дівчина почувалася тут надзвичайно по-справжньому.