Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 35)
Офелія не повірила своїм окулярам. Як же так — Торн наказав їй не говорити про Книгу, а сам вихваляється перед пресою? На щастя, ніхто з родичів не читав цієї статті: це коштувало б Офелії цілої купи неприємних запитань...
Дівчина саме міркувала про це, аж помітила пурпурову сукню матері — та про щось говорила з доповідачкою Аніми. Офелія одразу затулилася газетою, обачно приховавши фотографію Торна.
— Маючи намір стати моїм зятем, цей чоловік досі не з’явився на наші очі! Ви могли б принаймні наголосити на цьому при дворі! — репетувала мати. — За п’ять днів він бере шлюб із моєю донькою, а всі підготування покладає на наші плечі! Так цього не роблять!
— Ну-бо, люба Софійко, пані Беренільда ж пояснила нам, що це не залежить від його волі. У хлопця важлива робота, тому я не маю жодної підстави викликати через нього резерви.
Доповідачку годі було назвати старою пані, але з усіма вона спілкувалася так, немовби то були малі діти. Вона вважала за честь бути вбраною в чорні шати, із золоченим пенсне на носі, так само як і Настоятельки Аніми, хоч і не мала цього звання. А от її капелюх був вельми своєрідний: сидів на голові із завитим волоссям, як абажур, а на його верхівці без упину обертався флюгер у вигляді лелеки. Цей флюгер рухався не в напрямку вітру, а відповідно до хазяйчиного анімізму: був так само цікавий, як вона, і не проминав нагоди нахилити дзьоба туди, де, на його погляд, було щось, варте уваги.
— Тоді поговорімо про цю Беренільду! — вигукнула мати Офелії. — Відколи ми приїхали, вона напускає нам туману, але я ані крихти їй не вірю.
— До всіх нас напрочуд добре ставляться, — відказала доповідачка, вимахуючи якимсь папірцем. — І це єдине, про що я повідомлю Родиністерство.
— Отже, тільки я бачу, що тут діється щось не те? — розгнівалася мати Офелії. Обличчя їй стало червоніше за її червону сукню. — Я певна, що до моєї дочки ставляться погано. Вона так схудла й така мовчазна!
Офелії раптом стало соромно в сховку за газетою. Від зустрічі на пероні материн командирський тон був для Офелії що каторга. Поживши кілька місяців далеко від батьківського дому, дівчина відвикла, щоб хтось весь час уривав її, обирав за неї сукні й завжди хотів знати, де вона й з ким. Офелія сама не раз дивувалася зі свого супротиву, бо ще ж не так давно стенула б плечима та й погодилася б з усім.
У глибині душі мати так само бажала доньці добра, як і донька — матері, проте розмовляти одна з одною вони так і не навчилися.
— Не до шмиги мені цей шлюб! — наполягала мати, поки доповідачка простувала до телеграфіста. — Щойно я зустріну цього нечему — пана Торна, обіцяю, що не суперечитиму. Але Настоятельки могли б ще раз розглянути це питання, опитати когось або...
— Люба Софійко, — урвала її доповідачка єлейним голосом, — чи ти оце зараз научаєш наших дорогих матерів, як їм поводитися?
З-під газети Офелія побачила, як тяжкий материн профіль блідне так само швидко, як побуряковів. Лелека на капелюсі доповідачки зненацька нахилив металевого дзьоба до матері Офелії, ніби вказував на винного пальцем.
— Звісно ж, ні, — пробелькотіла та, мов дівчисько, заскочене на капості. — Я не хотіла сказати щось нешанобливе. Просто...
— Ніхто, навіть наші поважні матері, не може відкликати цей шлюб. Може, нагадати тобі, люба, що шлюбну угоду підписали особисто пані Артеміда й володар Фарук? Тільки вони мають повноваження розірвати цей союз, а надай їм наші голуб’ята бодай одну підставу скасувати цю угоду, дипломатичні наслідки будуть вельми неприємні.
Доповідачка подала папірець у віконце.
— Добридень, пане телеграфісте! — висурмила вона й повела далі: — Чи могли б ви, будь ласка, передати це повідомлення? Отримувач — Родиністерство Аніми.
Телеграфіст не втямив того, що сказала доповідачка, через її сильний акцент, отож вона проказала слова, карбуючи склади, щоб той її зрозумів:
— Ро-ди-ні-стер-ство А-ні-ми.
Розгнівана мати Офелії пішла геть із готельного вестибюля, Її пильне око Офелія таки ошукала. На відміну від невсипущого флюгера. Він рвучко розвернувся в бік газети, і, підкоряючись достобіса розумному механізмові, лелека заходився клювати капелюха доповідачки, щоб привернути хазяйчину увагу.
— Так-так-так, а ти була тут, любонько? Чи могла б ти на хвильку відкласти читання? Я б хотіла поспілкуватися з тобою.
Розуміючи, що не має вибору, Офелія відклала газету й підійшла до телеграфного віконця.
— Це вбрання надто вже не пасує тобі за віком, — зітхнула доповідачка, несхвально глянувши на Офеліїн купальний костюм. — То ти чула нас, мене й матір?
— Мимохіть.
За віконцем по-фаховому незворушно цокотів по клавіатурі пристрою телеграфіст.
— О, так, я теж мимохіть чималенько бачу й чую, — по-спільницьки пожартувала доповідачка. — Отож-бо знай, що я не хотіла підкидати хмизу до вогню, але мене також непокоїть відсутність твого нареченого. Чи відомо тобі, чому він так затримується?
Під капелюхом, нап’ятим на завите, стрижене, як живопліт, волосся, обличчя доповідачки набуло стурбованого виразу. Її великі вирлаті очі блищали якось по-дивному жадібно, неначе хотіли поглинути найпотаємніші думки співрозмовниці. Кому-кому, а цій пліткарці Офелія нічогосінько не довірила б.
— Ні, пані доповідачко. Мені це невідомо.
Офелія почувалася незатишно. Металевий лелека на недоладному капелюсі й далі наставляв свого дзьоба на Офелію, покинувши звичку обертатися сюди-туди.
— Мила моя любонько, — співчутливо зітхнула доповідачка. — Як же мені подавати докладні звіти Настоятелькам, якщо ти до них не долучаєшся. Тобі дали час на оглядини, щоб тихенько й любенько собі роззнайомитися з нареченим, бо
Потираючи голі руки, Офелія позирнула на годинник, що висів біля віконця. І коли вже та Беренільда повернеться з прогулянки? Офелії не на жарт промайнула думка витягнути анонімного листа з рукавички й помахати ним під лелечиним дзьобом. То Настоятельки не хотіли її травмувати? Замість них це зроблять інші!
— Знаєш, перш ніж рушати в цю далеку путь, я ретельно вивчила твою справу, — вела далі доповідачка, посміхаючись кутиком рота. — І дізналася, що ти вже відхилила дві пропозиції від двоюрідних братів. З ними могла б собі спокійненько жити, якби засвідчила на те свою волю.
— Що було, те було, — сказала Офелія.
Доповідачка посміхнулася ще ширше.
— Ой, чи вже таки так? А може, пана Торна немає тепер серед нас не з його вини? Чи певна ти, що доклала всіх зусиль, щоб йому сподобатися? — запитала вона Офелію, свердлячи дівчину очима поверх обідців окулярів. — Бо скажу тобі одну річ, любонько, і це попередження, що тобі моїми вустами передають Настоятельки: якщо ти розладиш цей шлюб, як і попередні, хай із якого приводу, то зводитимеш порахунки з володарем Фаруком самотужки. Отак усіх нас знеславивши, не сподівайся на поміч із нашого боку й навіть не думай повертатися на Аніму. Зрозуміла?
Доповідачка проголосила це незмірно ласкавим, мало не жалібним голосом, наче їй далебі шкода, що доводиться казати такі речі.
Офелія не знала, із чого саме — чи то з обурення, чи то з розпачу — їй скрутило живіт.
— Вашу телеграму надіслано, пані, — оголосив працівник. — З вас п’ять крон.
— Чого цьому пану від мене треба? — запитала доповідачка Офелію, хмурячи брови. — Ці чужинці всі як один мають страшенний акцент — годі слово розібрати з того, що вони лепечуть!
— Ви маєте сплатити кілька крон за надсилання телеграми, — розтлумачила Офелія.
— П’ять, — повторив телеграфіст, показуючи пальці руки. — Звичайно це коштує чотири крони, але сталася луна. А луни коштують паперу. — Працівник показав продірявлену стрічку паперу, що її одригнув телеграф. — Останнім часом таке постійно відбувається, — пробурчав він. — Інструменти псуються.
Унаслідок луни фотографії розколюються надвоє або ж надаремне повертаються радіохвилі — ніхто до пуття не знав, чому таке коїться, але всі одностайно вважали, що луни добряче грають на нервах.
— Запишіть їх на рахунок Інтендантства, — запропонувала Офелія працівникові, сподіваючись, що Торн не збанкрутіє через ці п’ять крон.
Офелія виходила заміж, либонь, за найвидатнішого бухгалтера Полюса, а монети й банкноти являли для неї таїну, вкриту мороком.
Офелія знов усілася на банкетці. Дівчині здавалося, що розмову з доповідачкою закінчено, тому її пересмикнуло, коли та вмостилася біля неї. Офелія з острахом поглянула на її флюгер і зрозуміла, що годі й думати відкараскатися від неї.
— Мила моя любонько, я знаю, що з тутешніми людьми вельми непросто, — мовила доповідачка, кинувши значущий погляд на телеграфіста, — але ти не повинна відштовхувати нареченого на підставі того, що він не з нашої родини. Навіть Настоятельки в їхній нескінченній мудрості сміливо відчиняють двері чужоземним впливам, і це йде на користь усій Анімі!
— Які то чужоземні впливи? — запитала Офелія.
— Звісно, я не вдаватимуся в подробиці, — промимрила доповідачка, а на обличчі в неї з’явився загадковий вираз утаємниченої особи. — Усе, що відбувається на Раді Настоятельок, суворо конфіденційне, і навіть мені, доповідачці, туди зась. Принаймні поки що, — враз поквапилася уточнити вона. — За чотири роки я знову складатиму іспит на родинну службу — відчуваю, що цього разу діло на мазі! Повертаючись до нашої теми, можу сказати тобі, що до наших вельмишановних матерів коли-не-коли навідується чужинець, і він таки направду... — Видавалося, що доповідачка добирає якнайточніше визначення, та флюгер на її капелюсі нерішуче заобертався. — Таки направду чужинський. Я ніколи не бачила такої родинної потуги, як у нього... Навіть не зможу тобі сказати, скільки йому років. Ні-ні, я не дозволила собі підслуховувати під дверима, — запевнила вона так жваво, що Офелію взяв великий сумнів, — я просто подала їм чаю. Однак я знаю, що наші поважні матері неабияк зважають на поради цього чужинця. Він не часто їх провідує, але щоразу після його візитів вони ухвалюють новий родинний закон або ж скасовують старий. Тож бери за взірець таку прекрасну відкритість до світу!