Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 37)

— Я на хвилинку вселився в це тіло. Воно не надто зручне, але я хотів поговорити з вами віч-на-віч.

Коли Офелія завважила масний погляд валькірії на своїх голих гомілках, то більше нітрохи не сумнівалася — то таки був Арчибальд.

— А ви на таке здатні? — забелькотіла вона, обсмикуючи шубу якомога нижче. — Вселятися в якесь інше тіло й полишати своє?

— Так, — відповів Арчибальд хрипким голосом валькірії. — Коли власник тіла — член Павутини та за його згодою. Часу в мене мало, тож послухайте уважно. Я саме веду оте невеличке розслідування зникнень із Місяцесяйва. Чую, пахне смаленим.

— Що там відбувається? — стривожилась Офелія. — Кого ви підозрюєте?

— Скажімо так: є одна зачіпка подумати, але поки що волію дослідити це самотужки. Нікому про це не розповім, навіть родичам, поки остаточно не переконаюсь.

Офелії спало на думку, що, мабуть, не просто ховатися від людей, які можуть безперервно стежити за твоїми вчинками й діями. Раптом обличчя валькірії викривилось, а втім, не припинило посміхатися — то був найхимерніший вираз, що його Офелії доводилося бачити на людському обличчі.

— Прошу вас, будьте надзвичайно обачною. Не потикайтеся до двору, скільки зможете.

Офелія заціпеніла. Після того листа, що вона отримала, ліпшої поради годі було сподіватися. Поки що Фарук не передав їй жодного повідомлення про ту нову посаду, яку він їй обіцяв, але це ніяк не розв’язувало її проблеми. Чи могла вона довіритися Арчибальдові? Чи слід розповісти йому про шантаж, об’єктом якого вона стала?

— Хай Беренільда піклується про майбутню дитину, — додав він, поки Офелія вагалась. — Мені кортить стати хрещеним здоровісінької дитини! Що ж до моїх сестер, подбайте, щоб вони не віддалялися від вас.

— Вони тут лише тому, що ви їх силоміць сюди відрядили. Я не маю на них жодного впливу, ми заледве словом перекинемося.

— Вони ревнують, — розреготався Арчибальд.

Бачити, як валькірія розмовляє, було дивно; коли ж вона реготала, то ставало ще бентежніше.

— Ревнують?

— Сестри не розуміють, чому я так вами цікавлюся. На їхній погляд, ви нецікава й незугарна.

— А, — лише відказала Офелія. — А чи маєте ви новини від Торна?

Валькірія вишкірилась, гримасуючи, а повіки в неї стали нервово смикатись. Присутність Арчибальда виявилася складним випробуванням для валькіріїного тіла.

— Так він же ніби не мій наречений. Пан інтендант чимось зайнятий — не знаю чим, не знаю де. Не хочу видатися за грубіяна, але видається, що весілля з вами його обходить більше, ніж викрадення.

Офелія занурила руку в кишеню шуби, де тихенько пульсував годинник Торна. Незліченну кількість разів вона ледь не розбила, не зламала чи не зупинила його, але дотепер тонкий механізм пережив її невправність. Офелія ставила мовчання Торна на карб тому, що він веде розслідування в Місяцесяйві, та якщо навіть Арчибальд не знає, де Торн... Якось мимоволі вона пригадала, як вусібіч літали папери, а Торн, заюшений кров’ю, наставляв на неї пістолета. А що, як він теж одержував листи?

— Ми тут не маємо телефонного зв’язку з Небоградом. Чи могли б ви зв’язатися з Інтендантством, пане посланцю? Просто пересвідчитися... Як би то сказати... Що там нічого страшного не коїться.

Валькірія так високо скинула бровами, що її лоб згорнувся, мов акордеон.

— Ви що, серйозно? Хвилюєтеся за Торна?

— І за вас також, — знехотя зітхнула Офелія. — Я не певна, чи ви того варті, і один, і другий, але будьте уважні, куди пхаєте носа.

Вона підхопилася, коли валькірія нахилилася до неї, поцілувала в лоба й підморгнула.

— А ви, Офеліє, тримайтеся подалі від двору. А надто бережіться химер.

— Химер? Чому химер?

Обличчя валькірії захряпнулося, як віконце, очі перестали мерехтіти, а зморшкуваті руки знову обтягнули довкола себе кринолін.

— Ваш співрозмовник пішов.

— Але я не розумію, — мовила Офелія, — що хотів сказати Арчибальд.

— На щастя, я також не знаю, що в нього на мислі, — сказала валькірія, взявши простягнуту їй хусточку. — Мені доручено наглядати за пані Беренільдою, а не влаштовувати вам перемовини.

На цих словах літня пані відійшла од вікна й заглибилась у важку мовчанку. Офелія м’яла рукавички. Мабуть, усе ж варто було розповісти Арчибальду про лист. Чи зателефонує він в Інтендантство, як вона попросила? Небоград перебував надто далеко від Опалових Пісків, щоб вирушати туди крізь дзеркало. Щоразу, коли сонце виходило з-за хмари, воно заливало Офелію світлом і відбивало її постать у склі: низенька дівчина, волосся жужмом, на обличчі тривога, а навколо шиї шалик, що тріпоче з нетерплячки.

Офелія підскочила, мов на пружині, почувши, як у коридорі відчиняються і зачиняються двері.

Учепившись за живіт, як за рятівний буй, вийшла Беренільда — бліда, аж ніби знекровлена.

— Пані? — стривожилась Офелія.

— Я б хотіла... трохи провітритися, — мовила Беренільда втомленим голосом, спершись на руку, яку простягнула їй Офелія. — Прошу, ходіть зі мною. А ви, пані, — додала Беренільда, звертаючись до валькірії, — чи могли б ви супроводжувати нас на пристойній відстані, будь ласка? Нам потрібно трохи усамітнитись.

Офелія стурбовано пішла слідом за Беренільдою до виходу із санаторію. У саду вони крокували мовчки. Волога трава липла Офелії до ніг, Беренільда важко обпиралася їй на руку, але дівчина мовчки терпіла.

— Може, трохи перепочинете, пані?

— Ще кілька кроків, якщо ви не проти.

Беренільда роззирнулася навколо себе. Очі в неї були менші й тьмяніші, ніж звичайно. Вона уважно оглядала випростані на шезлонгах постаті, що приймали сонячні ванни на терасах санаторію. Очевидно, когось шукала.

Офелія відчула, як Беренільда напружилася, щойно біля них прокотився сміх. Стоячи в траві навколішки, жінка в змоклій від вологи білій сукні збирала морошку під пильним наглядом медсестри. Збиральниця по-дитячому зачудовано розглядала кожну ягоду в сонячному світлі, а потім кидала до рота й заливалася радісним сміхом, неначе ніколи не куштувала більшої дивовижі. Довге біляве волосся де-не-де посріблила сивина — жінка була не старша за п’ятдесят років. Вона мала найстрашніше татуювання, яке Офелії довелося колись бачити: великий чорний хрест, що перетинав їй обличчя з чола до підборіддя.

Стало зрозуміло, що в саду Беренільда шукала саме цю здитинілу жінку, однак дивилася на неї лише здалеку, не підходячи ближче.

— Я ніколи не була хорошою матір’ю.

Офелія готувалася до будь-яких заяв, окрім цієї. Дівчина звела на Беренільду очі, сподіваючись піймати її погляд, але Беренільда й далі підставляла Офелії свій профіль, чистий і гордий. Офелії здалося, ніби вона тримає за руку статую.

— Спостерігати за вашою було вельми цікаво, — повагом провадила Беренільда. — Певна, що, коли ви були маленька, вона завжди хотіла мати вас у себе перед очима. У дворі на Полюсі норови дещо інші. Ми відсилаємо дітей у провінцію, довіряємо їх годувальницям і вихователям, а потім очікуємо, поки вони підростуть, щоб прикликати їх до себе й показати суспільству. Так мене виховала мати, і так само я виховувала власних дітей. — Усмішка Беренільди поширшала, але не запалила й крихітної радісної іскорки в погляді. Вона так само наставляла погляд на жінку з ягодами. — Першим у мене відібрали Томаса. Він помер від отруєння на руках у годувальниці, і, коли це сталося, мене не було. Думаєте, я бодай щось змінила у звичках? — запитала вона по-олімпійськи спокійно. — Звісно ж, ні. Я занурилася в тугу, тоді як мої малі П’єр і Маріон були далеко від мене. Я знов і знов говорила собі, що в провінції їм буде затишніше, ніж у дворі. Я пообіцяла невдовзі їх забрати — коли опаную себе.

Офелія вже знала розв’язок цієї історії, але нізащо не урвала б Беренільду. Після кількох тижнів мовчанки жінка нарешті відкрилась їй.

— Жодного ранку я не прокидаюся, не питаючи себе про те саме. Чи були б вони живі до сьогодні, якби я не стала зволікати з обіцянкою?

Сонце зайшло за хмари. Знявся вітер і, прогулявшись газоном, захолодив Офелії гомілки. З Беренільди злетів її капелюшок-клош, схожий на здоровенну квітку конвалії. Здитиніла жінка зачаровано проводжала його очима, а тоді кинула збирання й помчала на лови, попри застережливі вигуки медсестри. Беренільда ж і бровою не повела, її красиве золотаве волосся легкими хвилями розсипалося в неї на плечах.

— Я помстилася. Відколи встановила особи винних, я вигадала собі таку приємність — викликати їх на двобій і розносити на шматки. Обох, одного за другим.

Обох? Офелії, мов ляпасом, швиргонули в пам’яті слова барона Мельхіора: «Станіслав втратив батьків за дещо... виняткових обставин».

— Батько й мати шевальє, — прошепотіла Офелія. — Отже, це вони напали на ваших дітей? І тому ви успадкували їхнє майно?

— Що виросло із цього малого міражника — на моїй совісті, — підтвердила Беренільда, не полишаючи лагідного тону. — Він завжди сподівався, що я заповню ту пустку, що й утворила в його житті. Мені прийшла телеграма, що незабаром виконуватимуть присуд щодо його Ампутації, і тоді його, ймовірно, відішлють із двору. З ним перегорнеться сторінка мого життя. — Беренільда вдихнула рослинний аромат вітру й сповненим грації рухом пригладила розвіяне волосся. — Найліпші спогади про моїх дітей я маю тут, у цьому місті, у глибині лісів, на пляжах. Це єдине, що я бажаю тепер зберегти.