Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 38)

Більше Офелії нічого й не треба було, щоб зрозуміти, звідки та туга, що огортала Беренільду, відколи вони вирушили на південь ковчегу, і чому вона тілом і душею віддавалася цьому краю. То було паломництво.

Офелія затремтіла, побачивши, як Беренільда стискає руку на животі.

— Вам боляче?

— Це звичайна річ. Пологи скоро. То гляньте ж на мене, — зашепотіла Беренільда, і в кутику рота з’явилась ямочка. — Нарешті я знову стану матір’ю, а жодної науки з минулих помилок не дістала. Надуживаю, гуляю, нічого не змінюю у звичках. Якби ваша тітка не стежила за мною впритул... — Беренільда зітхнула, не прибираючи тихомирної посмішки. — Моя мати помре. Її легені в дуже поганому стані. Це вже питання днів, а либонь, годин. Я мушу бути поряд із нею.

— Мені шкода.

В Офелії це вихопилося несамохіть, хоча вона й не знала, від чого саме їй сумно. Ця драма була геть не до діла. Беренільда мала про що подумати, тож Офелія не наважилась поділитися з нею своїми побоюваннями.

— Дарма, — відказала Беренільда, і м’якості в її голосі відчутно поменшало. — Мама щойно зізналася мені. Пам’ятаєте ті помаранчі, що ними ледь не отруїлася пані Гільдеґарда й що ледь не прирекли вас на смерть? Це її робота. Вона не просить у вас пробачення, — вважала за потрібне уточнити Беренільда. — Навіть жалкує, що не вдалося їй вас знеславити, але поки мала сили, затялася розповісти мені про це.

— Он як, — заскочена зненацька, промимрила Офелія. — Е-е-е... Я...

Зазвичай Беренільда бездоганно давала раду пазурам, але тепер в Офелії через неї розболілася голова. На позір було не сказати, що Беренільда збентежена: вона й далі мляво спостерігала за здитинілою жінкою, що зрештою спіймала капелюха й начебто міркувала, що ж із ним далі робити.

— Замолоду моя мати була страшною жінкою, — вела далі Беренільда. — На її думку, важили тільки клан Драконів, майбуття Драконів і честь Драконів. Я гадала, що з віком вона помудрішала, але її лицемірство мене прикро вразило. Ніколи не пробачу їй того зла, що вона вам заподіяла... Мені вже й самій собі складно пробачити.

Очі Беренільди нарешті опустилися на Офелію, і дівчина вмить зрозуміла: та тінь, що затьмарювала блиск цих очей, ніколи не стосувалася її, Офелії. Серце їй забилося, мов у барабан.

— Вибачте мені, Офеліє. За всі ті рази, коли я на вас тиснула, погано поводилася з вами й вичитувала вас. Того вечора на театральній сцені, коли ви дали одкоша Фаруку, я усвідомила, що з нас двох ви сильніша. Там ви дали мені урок скромності, хоч і трохи неприємний, але я врешті-решт його засвоїла. Удавала, наче захищаю вас, але сама потребую вашої допомоги.

— Моєї допомоги?

Беренільда перевершувала її і чарівністю, і потугою, і впливом. Офелії було складно уявити, чим може стати їй у пригоді. Коли Беренільда ніжно взяла її руку та поклала собі на живіт, Офелія скорилася.

— Оберіть ім’я.

— Я? Та то ж хіба не хрещений...

— Ні. Я хочу, щоб це був не Арчибальдів вибір, а ваш, Офеліє. Прошу вас бути за хрещену моїй дитині.

Окуляри Офелії побагровіли від сплеску почуттів. Дівчина щосили намагалася не показати, як її переполохало це прохання. Оце вперше хтось намірявся довірити їй таку відповідальність. Навіть Аґата звернулася до тітки, зміркувавши, що сестра аж надто неповоротка, щоб тримати дитину на руках.

— Ім’я для дівчинки, — уточнила Беренільда, пестячи живіт. — Я завжди передчувала такі речі ще до народження. Чи знаєте ви, що це означає?

Офелія не відповіла. У голові снувалося стільки думок, що дівчина не ладна була зосередитися на котрійсь одній з-поміж них.

— На Полюсі все успадковують нащадки чоловічої статі, — пояснила Беренільда. — Позаяк я народжу дівчинку, Торн одразу одержить в офіційну власність весь спадок Драконів. Коли ж виконає частину угоди щодо володаря Фарука, стане за офіційного спадкоємця, а статус неправонародженого буде скасовано.

— А ви, пані? І ваша донька?

— О. я цим не переймаюся. Торн подбає про наші потреби. Крім того, я й далі володітиму маєтком у Небограді. То що, Офеліє, погоджуєтеся бути за хрещену моїй дитині?

— Ой, пані... Це ж така велика відповідальність.

— Ви найвідповідальніша людина з тих, кого знаю. Будь ласка, люба Офеліє, допоможіть мені стати ліпшою матір’ю, а володарю Фаруку — ліпшим батьком. Але передусім допоможіть Торну, — благала її Беренільда. І раптом голос їй надломився: — Я дуже переживаю за цього хлопчика; іноді мені здається, що геть не знаю його. Не відаю, що в нього на думці, але врешті-решт, повірте, вгадую його наміри ліпше, ніж він сам. Насправді йому потрібне ваше серце, а не руки.

Офелія прожебоніла щось неврозумливе. Гадала ж бо, що Беренільда не має до неї поваги, а тепер же її розплющило під вагою Беренільдиних сподівань.

— Поки що, на жаль, вам із мене не буде ніякої користі, — зітхнула Беренільда, проводячи пальцем по щоці Офелії. — Маю віддати землі матір і дати світові дитину. Побудьте собі тихенько в готелі й зачекайте на мене. Я б залюбки відіслала валькірію до вас, щоб за моєї відсутності вона дбала про вашу безпеку, але Павутина запропонувала її послуги моїй дитині. Однак обіцяю вам бути поруч у день весілля. Незабаром на додачу до анімізму ви здобудете ще й пазури Торна. Ми навчимо вас послуговуватися ними, щоб боронитися від ворогів.

Офелія силувано, та, мабуть, не вельми переконливо всміхнулася: Беренільда поклала їй руки на плечі — достоту як доросла, що намагається втішити дівчинку.

— Якщо закон дозволить, я подарую вам і свою родинну потугу. Ви, либонь, бачите в мені природну стихію, але поки я була юнка, пазури мої були не надто путящі, поки не поєдналися з пазурами мого чоловіка. На церемонії Дару завжди була змога подвоїти силу тієї самої потуги. А втім, не легковажте переваги, що її являтиме суміш анімізму зі здібностями Торна — результат, мабуть, вас здивує.

Офелія здригнулася, коли біля неї зненацька виросло обличчя з наведеним хрестом. То за терплячою вказівкою медсестри здитиніла жінка простягала їй капелюха Беренільди.

— Дякую, пані, — мовила Офелія, сором’язливо беручи річ.

Зблизька жінчине татуювання виявилося ще видовищнішим. Намальована доземна смуга була така широка, що цілковито покривала ніс, а поземна перетинала очі, мов карнавальна маска. Лице було ще вродливе, якби не розмальоване в такий спосіб. На тлі посрібленого білявого волосся, блідої шкіри й білої сукні вирізнявся лише цей чорний хрест. Здитиніла жінка ніскілечки через те не засмучувалася. Щойно її погляд відвернувся від Офелії, як вона вмить забула про її існування й побігла газоном, захоплена якоюсь новою витівкою.

— О, так, справді, — мовила Беренільда посвіжілим голосом, — це і є ваша майбутня свекруха.

КАРАВАН

Непросто заснути на ковчегу, де пів року сонце не заходить за обрій, тому світло, як уранці. Офелії не спалося, і вона не склепила очей у своєму маленькому готельному ліжку. Вона чула море, вітер, навіть іноді подих, як їй здавалося, білої сови чи попискування лемінгів десь у товщі стін, так ніби всі природні стихії та істоти попризначали одне одному зустрічі в Офеліїній кімнаті. На додачу до всього Офелія ще й дихати вільно не могла, бо забило ніс. Пройшовшись надворі босоніж, вона геть занедужала.

Заплющивши очі, Офелія подумки розглядала обличчя з намальованим хрестом. «Ні ви, ні я ніколи з нею не познайомимося», — якось сказав їй Торн, коли вона розпитувала його про матір. Тепер дівчина втямила сенс цих слів. Торнова мати перенесла Ампутацію, і татуювання правило за ознаку неслави, що її годі сховати під будь-яким макіяжем, під будь-якою химерою.

«Як у всіх хронікерів, потуга її клану належить царині пам’яті, — пояснила їй Беренільда, коли вони сиділи в саду санаторію. — Утративши перше, вона втратила друге. Не надто шкодуйте її, рибко, на тій совісті не одна загублена душа».

Важко було уявити, як ця сумирна істота, що навіки застрягла в теперішньому й не має ні минулого, ні майбутнього, могла бути аж така лячна. Беренільда розповіла Офелії, як років п’ятнадцять тому падіння матері Торна потягнуло за собою всіх хронікерів. Цей клан мав передусім зберігати й передавати колективну пам’ять, як і гілка Офеліїної родини. Унаслідок тривалого судового розгляду з’ясувалося, що хронікери скористалися з урядового стану: викривили минуле й приписали собі здобутки інших.

Вони б іще дешево відбулися — самою пересторогою від суду, — якби мати Торна не скоїла смертного гріха — не зужиткувала свого становища фаворитки, щоб підробити записник Духа родини. Немилість зливою полилася на всіх куртизанок: Фарук уже не довіряв власним нащадкам. Справа могла зайти дуже далеко, якби цю жінку зрештою не звинуватили, не судили, а тоді й не розжалували.

«Чого я їй ніколи не пробачу, — підсумувала Беренільда, ледве приховуючи ненависть, — так це того, що вона заподіяла Торну. Спокусивши мого брата й завагітнівши від нього, вона таким чином прагнула посилити власний родовід і наділити хронікерів потугою наших мисливців. Коли ж виявила, що син хворобливий, то ладна була викинути його на смітник».

Офелії спало на думку: а чи є в її майбутній родині бодай хтось, кого вона могла б відрекомендувати батькам, не боячись остаточно їх розлютити? Хвильку поміркувавши, надумала ще й таке: до якої міри діяльність Настоятельок на Анімі скидається на хронікерську торгівлю спогадами?