Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 40)

— І всі були розжалувані? — здивувалась Офелія.

— Не обов’язково із чистокровної шляхти, але то тут, то там трапляються з рештками потуги. Переконавці й Нарколептики зокрема — цих кланів боялися, поки вони грались у придворних, але що ж, давня це історія. З Невидимими так само. Уже ніхто й не пригадає до пуття, чому ж їх, власне, розжалували.

Офелія залюбки провадила б цю розмову, але саме усвідомила, що її молодшого брата знову мов вітром здуло.

— Допоможете мені пошукати Гектора? — спитала вона.

Поки Ренар опитував пірокінестетиків, що жонглювали кулями блискавок, Офелія понишпорила в оранжереї з димовими рослинами. Шукати хлопчика посеред зграї велетенських квітів, що заповнювали все густим туманом кіптяви, завдання доволі складне. Офелія вибралася з оранжереї вся в сльозах, а у волоссі було повно пелюсток.

Коли дівчина зиркнула на наступний намет, то побачила не одного, а двох Гекторів. Вони весело й допитливо витріщались один на одного.

Побачивши Офелію, Гектори симетрично повернулися до неї: у Гектора з правого боку вмить виріс видовищний жмут волосся, сам хлопчик подовжився на кілька сантиметрів і став схожий на Офелію, так ніби вони близнюки. Офелія одразу зрозуміла, що це витівки стріли тисячолицника — найдивовижнішого з усіх метаморфозників.

— З усіх виступів оцей мене вразив найбільше, — як звичайно, спокійно мовив Гектор. — Тисячолицник може відтворити кого завгодно. А чого в тебе така міна?

— Бо я безугавно бігаю за тобою, — кинула йому докір Офелія. — Ми скоро вже сідатимемо на човна додому, тому не ходи далеко.

Офелія вже не вперше бачила виступ тисячолицника, але від цього було не менш лячно, коли на тебе дивиться двійник.

— Ти мені з района, — зненацька проголосив тисячолицник.

— Перепрошую? — спантеличено мовила Офелія.

Він не тільки був викапана вона, а ще й говорив таким самим тихим голосом, як у неї. Однак його речення не мало жодного сенсу.

— Знайома, — виправився тисячолицник. — Ти мені знайома. Ми вже колись бачилися.

Сказано це було ствердним, а не запитальним тоном.

— Коли ви гастролювали Анімою, — відповіла Офелія по-щирому захоплено. — Я ще була геть мала, та вже тоді мене приголомшив ваш виступ, пані... е-е-е... пане.

Її засліпив спалах світла. Його випустив громіздкий фотографічний апарат, що його Гектор носив на шиї.

— Звідки це в тебе? — запитала напівзасліплена спалахом Офелія, витягаючи брата з намету тисячолицника.

— Я виміняв його в алхіміста з Плюмбото на одну з моїх дзиґ із вічним двигуном. Цей пристрій одразу проявляє плівку, дивись. — Гектор тріпнув папірцем, що його саме гучно виплюнула та коробка, а тоді скривився. — А нехай йому, чого мої фотографії завжди невдалі?

Замість належних двох Офелій на плівці було четверо: половина — як слід, половина — догори дриґом.

— Мабуть, то луна, — пояснила вона. — Телеграфіст із нашого готелю казав, що останнім часом таке щоразу трапляється і що пристрої псуються. Либонь, магнетична буря або щось на взір такого.

Офелія підвела голову глянути, чи справді в небі коїться щось погрозливе. Аж тут їй ледь світ не замакітрився, коли замість хмар вона уздріла сувору Торнову постать.

РОЗЖАЛУВАНІ

— Що ви тут забули? — не церемонячись запитав він. Стриманий однострій, кістлявий силует, чорні синці під очима й насуплений вираз обличчя надавали йому більш погрозливого вигляду, ніж у некромантів у сусідній ятці. Торн тримав у руці велику кількість паперів, що тріпотіли від вітру в нього між пальцями.

Його поява тут, посеред атракціонів і дітей, була така несподівана, що Офелія механічно відповіла:

— Я привела брата в цирк.

— Моя тітка з вами?

— Ні, вона залишилася на Опалових Пісках, — пробелькотіла дівчина. — Тобто в санаторії. Ваша бабуся геть недужа.

Офелія хвилю повагалася, чи згадувати про його матір, але Торн не залишив їй часу на цю розповідь.

— Повертайтеся до готелю, — наказав він, не глянувши на Гектора. — Ці подорожні в’їхали незаконно. Ще бракує вісімдесяти восьми паспортів і дозволу на роботу в трьох примірниках. І це навіть не рахуючи тварин.

На цих словах він спробував скласти документацію в шкіряний портфель, хоча це було непросто, бо вітер навсібіч роздмухував аркуші.

Урешті-решт Офелія зрозуміла, що ця зустріч — то не дивовижний збіг. Торн теж вийшов із фургончика навпроти. Там від мжички лощився прапор, що сповіщав «КАБІНЕТ ДИРЕКТОРА». З якоюсь буремною сумішшю полегкості, зневіри й обурення вона збагнула, що Торн не тільки був-таки ось тут, перед нею, живий-здоровий. але й що він перепсує все свято.

— Чи так уже вам треба обтяжувати цих людей діловодством? — дорікнула вона.

Торн насупився, побачивши кольорові дирижаблі, що пливли над пляжем.

— Перевіряти документи треба неодмінно, а тепер і поготів...

Аж тут сліпуча блискавка урвала його мову. Поки він ошаліло кліпав повіками, шукаючи вороже джерело світла, його погляд зупинився на Гекторі.

— Чому у вас шрами? — невинно спитав хлопчик.

— Ну-ну, — прошепотіла Офелія, кладучи руку на плече молодшого брата. — Про зовнішність не розпитують, пам’ятаєш?

Гектор поклав невдалу фотографію в кишеню, а тоді підвів спокійні очі на Торна, ніскільки не знітившись від споглядання його зросту.

— Гаразд. Чому ви такий бридкий?

Офелія збентежилась. Уперше вона почула такі слова з братових вуст. А Торна це, здавалося, аніскільки не схвилювало. Держачи в руці портфель, Торн знудьговано дивився кудись-інде.

— Могли б ви запитати у вашого брата, чи він закінчив свої ігри?

— Самі в нього запитайте, — відказала Офелія. — Він чудово вас розуміє.

Дедалі складніше було пригадати, чому її непокоїло мовчання Торна.

— Я не розмовляю з дітьми, — відрубав він, уникаючи нещадних Гекторових очей. — Натомість я хотів би поговорити з вами, недовго. Попросіть брата піти погратися десь у куточку. Ви, підійдіть! — раптом голосно наказав Торн.

То він покликав Ренара — той саме виходив із палацу сміху, сяючи благосною усмішкою. Найпевніше Ренар перебував під впливом якихось ейфорійних чарів, бо променисто всміхнувся Торну, ніяк не подивувавшись тому, що той тут.

— Візьміть цю дитину й підіть погуляйте з нею.

— Ми стоятимемо за кілька кроків від вас, — сказав Ренар, виразно кліпнувши Торну. — Хай пан не переживає, я не дивитимусь. Урешті-решт, кохання — це солодке безумство, і не просто вгамувати пориви серця! — продекламував він, пристрасно цілуючи кінчики пальців. Від сорому Офелія заховала обличчя в хусточку.

Торн почекав, коли їх нарешті залишать наодинці, й опустив на Офелію холодний погляд. Скуйовджене на вітрі, його волосся поблискувало від вологи, і через це Торн мав іще більш наїжачений вигляд, ніж звичайно.

— Я щосили намагаюся все влаштувати так, щоб ви були в безпеці. Тож прошу вас полегшити мені завдання й не виходити з готелю.

— Полегшити вам завдання? — не ймучи віри, повторила Офелія. — Хіба не ви мали полегшити завдання мені й справити хороше враження на моїх батьків? Ви навіть не приїхали побачитися з ними. За чотири дні наше весілля, нагадую вам.

— Я не можу бути всюди одночасно, — мовив Торн, показуючи на портфель. — Проводжу щорічну інспекцію провінцій. Ходімо звідси, — додав він пошепки.

Офелія силкувалася встигати за Торном, бо поки він своїми довгими ногами робив крок, вона робила два. Вони минали велетенське пневматичне піаніно, коли Торн нарешті запитав:

— Що говорилося в повідомленні?

— Якому повідомленні?

— Листі, якого ви вчора одержали.

— Звідки ви знаєте?

— Маю свої джерела. То що там було?

— Мені не вільно ні одружуватися з вами, ні повертатись у двір.

— Хто надіслав вам цю пошту? — далі запитував Торн, пропустивши повз вуха останню заувагу.

Офелії треба було докласти багато зусиль, щоб почути його й щоб він почув її через сатанинську музику та клацання фортепіанних клавіш.

— Не знаю. Весь лист віддрукований на машинці, і бралися за нього пінцетом. Його не можна було прочитати моїми руками. Я вже два такі одержала. Написано «БОГ ЗАСУДЖУЄ ЦЕЙ ШЛЮБ» великими літерами, — уточнила вона, і в горлі їй стислося.

Хвилю помовчавши, Торн продовжував крокувати далі.

— Більше нічого підозрілого ви не бачили?

Торну було звично допитувати отак, на кшталт офіцера поліції. З портфелем у руці, він уже далеко випередив Офелію і крокував немовби не цирком, а адміністративною будівлею.