Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 41)

— Жінка... У червоній шубі, — захлиналась Офелія, переводячи дух. — Ренольд думає... що це розжалувана. Він її тут бачив. Я б не хотіла відходити... далеко від брата. Ви надто швидко йдете.

Торн уповільнив свій алюр, пробігшись очима довкола. Він мав вельми напружений вигляд, неначе на нього наставляли списа.

— Я ж читаю газети, знаєте? — докинула Офелія. — Чому ви фанфаронилися з приводу Книги Фарука? Мене просили не випинатись, а самі...

— Зменшую вам кількість погроз убивства, — закінчив замість неї Торн. — Уся увага, що я зосереджую на собі, не обернеться проти вас.

Заскочена зненацька, Офелія не знала, що на це відповісти. У всякому разі Торн не лишав їй на те змоги.

— Зник граф Гарольд, — просто оголосив Тори.

— Опікун шевальє? — здивувалась Офелія. — Чоловік, що влаштував вам скандал через собак?

— Учора ввечері він пропав у себе у ванній. Слуги подумали, що йому стало зле, і вибили двері.

— Тобто його викрали з кімнати, зачиненої зсередини?

— І це не найбентежніша подробиця. Водою у ванні, очевидно, він скористався, але плитка була суха. Інакше кажучи, у ванну граф зайшов, але нічого не вказує на те, що він звідти виходив. Навіть одяг залишився на місці. У Місяцесяйві мусили наново відкрити розслідування, ніби мені зайнятися більше нема чим.

На цих словах Офелія підскочила.

— У Місяцесяйві?

— Граф Гарольд попросив там притулку, — пояснив Торн. — Без собак він почувався незахищено й вразливо. Мабуть, зі шляхти всього Небограда лише він один досі не збагнув, що посольство вже перестало бути безпечним місцем.

Офелія стривожилась. Оце ж тільки напередодні Арчибальд попереджав її! Отже, він підозрював, що до нього вдереться ще один зловмисник?

— Він теж їх одержував, чи не так? — запитала вона. — Граф Гарольд теж одержував листи з погрозами.

— Їх справді знайшли в його речах.

Торн відповів знехотя і сторожко глянув на Офеліїні окуляри, що посиніли від хвилювання.

— Ті самі листи, що й у мене? — допитувалася вона в нього. — Листи зі словом «БОГ»?

— З вами такого не трапиться.

Торнів тон був доконечно категоричний. Офелія була б рада поділяти його переконаність — від остраху тіло її неначе заціпило.

— А ви? — спитала вона. — Ви одержували такі листи?

— Такі ні.

— Чому? Якщо справді комусь заважає наш шлюб, чому шантажують мене, а не вас?

— Мені це невідомо.

Ураз Офелія підвела на Торна пильні очі.

— Ви виступатимете від імені розжалуваних на Станових зборах.

— Завтра ввечері. — уточнив він насупившись.

— Голова військової полиш, редактор "Нібелунгів" — обидва вони проти нього задуму, кожен по-своєму. Я маю на увазі. — прожебоніла Офелія, наразившись на гострий погляд Торна, — голова вбив розжалуваних, пан Чехов множив статті проти них. а граф Гарольд... Що ж... Він же замовив на вас двох найманців.

Торн кивнув, ніяк не прокоментувавши.

— Ви не боїтеся... — Офелія позіхнула посеред речення, а тоді смачно чхнула й засоромилася. — Ви не боїтеся, що ви ніби стаєте головним підозрюваним?

Тонкі, майже непомітні губи Торна пересмикнуло, і годі було визначити, чи то була недолуга усмішка, чи навмисна гримаса.

— Гадаєте, я гуманізував викрадення, щоб усунути неприятелів? Гадаєте, я автор тих листів і сам перешкоджаю власному весіллю?

— Звісно, ні, — роздратовано відповіла Офелія. — Але так можуть подумати інші, не я.

— Ні. У справі розжалуваних я виступаю цілком безсторонньо.

Утомившись підводити голову до Торна, Офелія прикипіла поглядом до сріблястої смуги моря, яку було видно між цирковими стендами, за безкрайнім болотяним пляжем Пригадала позначку неслави на обличчі його матері — і в тілі заклекотіла лють. Дівчина не розуміла, як один-єдиний чоловік пробуджував у ній водночас стільки суперечливих почуттів.

— А ви знов починаєте.

— Що я знов починаю? — буркнув Торн.

— Говорити неправду. Ви наполовину хронікер, хіба ні? Намагаючись реабілітувати розжалуваних, ви також бороните інтереси своєї сім’ї. Майте принаймні хоробрість визнати це.

Торн так насупив брови, що посеред лоба йому пролягла западина.

— Ви допевне нікудишньої думки про мене. У моїй справі хронікери не фігурують.

— А це вельми прикро, любий кузене!

Офелія повернулась, аж підскочивши від несподіванки. Медовий голос належав високій худорлявій жінці, а її очі лукаво мерехтіли під густим білявим чубчиком. На ній була рожева сукня з брязкотельцями, а в руках вона тримала парасольку, що пасувала до кольору її вбрання, а ще й могла вберегти не так від сонця, як від мжички. Жінку супроводжували четверо чоловіків, що надто скидалися на неї і напевно ж були її родичами. Усі вони мали худорляву статуру, однаково ексцентричний одяг та однакові чубчики.

— Чи ти впізнаєш мене, шановний кузене? — промугикала жінка.

Торн не відповів.

— Я от тебе впізнаю, — засміялася вона, — хай навіть і мушу визнати, що ти значно підріс. Востаннє я тебе бачила чотирирічним вишкварком. Не відрекомендуєш нам цю паняночку? — запитала жінка, чарівливо моргнувши Офелії. — Оце вона, твоя безталанна наречена?

— Вам тут нема чого робити.

Торн вимовив це врівноваженим тоном, але пальці його стиснулися навколо ручки портфеля. Офелія скинула брови. Ці люди — хронікери?

— Та чому ж, кузене? — згримасувала жінка, вказуючи парасолькою на укріплення Асґарда на другому кінці усипаного рінню берега. — Ми тримаємося за кілометр від міста, як обумовлено в статті одинадцять «Закону про житлові умови розжалуваних». Уже чотирнадцять років, п’ять місяців і шістнадцять днів ми сидимо тихіше від води, нижче від трави!

— Чого вам від мене треба? — незворушно запитав Торн.

Хронікерка скривила жалібну мармизку, випнувши губи — такі ж рожеві, як її сукня і парасолька. На вигляд жінка була на кілька років старша за Торна, але поводилася, мов підліток.

— Як? То ти жодного разу не читав наших листів?

— Тих, що ви всі заходилися надсилати мені, відколи мене призначили інтендантом? Жодного разу.

— Правду кажучи, ми десь так і думали, — зітхнула хронікерка, сумливо ззирнувшись із чотирма чоловіками, що її супроводжували. — Побачивши, як на пляж приземляються всі ті дирижаблі, ми подумали, що ти не забарився і приїхав з інспекцією. Ти такий передбачуваний, любий кузене! — І додала: — Маю до тебе розмову.

Офелії ставало не на жарт ніяково, бо вона не знала, ліпше взяти слово чи мовчати. Хронікерка спроквола підійшла до Торна, і її сукня з брязкотельцями лишала за собою доріжку у вогкому піску. Білявий чубчик здійняло подмухом вітру, і посередині чола на мить відкрилося татуювання у вигляді спіралі.

— Чому ти відмовляєшся виступити від імені власної родини на Станових зборах?

— Бо такий закон, — відказав Торн, прибираючи сухого тону бездоганного службовця. — Можуть виступати тільки ті клани, термін вигнання яких перевищує шістдесят років — стаття двадцять четверта, абзац третій. Подайте повторний запит на реабілітацію за сорок шість років, шість місяців і тринадцять днів.

— Ти вірний своїй репутації! — глузливо резюмувала хронікерка. — Хутенько заховався за цифрами, щоб уникнути конфлікту. Ти боягуз, шановний кузене, боягуз і брехун. Навмисне тримаєш нас подалі від двору, так само як твоя мати завжди тримала подалі від своїх маленьких таємниць. А тобі парочку вона не розказала? — шепнула жінка, кліпаючи віями. — А може, і більше? Кому ж іще, як не єдиному сину хронікерка передала б пам’ять — та й яку! — перш ніж назавжди втратити її? Мені цікаво, страх як цікаво знати, що ховається за тим високим чолом...

Офелія затамувала подих. Жінка стала навшпиньки у своїх рожевих черевиках і легенько притиснула ніготь, теж рожевий, до шраму на Торновому обличчі, а тоді провела по шраму пальцем аж до брови. Чоловіки, що її супроводжували, покрадьки підійшли, щоб завадити спробі втекти. Тоді запала довга, дуже довга тиша, і Офелія почувалася вкрай безпорадно: чи покликати на поміч? Торн і хронікерка дивились одне на одного виклично, немовби в їхніх очах розігрувалася битва. Видавалося, що ніхто на ярмарку не завважив цю недоладну сцену; усю увагу до себе привертала велика костюмована хода неподалік.

— Це не іграшки, кузене! — зрештою зітхнула хронікерка, склеївши кислу гримасу. — Ти мов ті броньовані двері! Але всі двері, хай які міцні, мають ваду, — проспівала вона, пустотливо шкірячись. — І, здається, я знаю твою.

Офелія і незчулася, як хронікерка повернулася до неї, махнувши рожевою сукнею.

— Подивіться-но на це невинне личко, — прощебетала вона, приязно вщипнувши Офелію за щоку. — Розкажи мені все, манюнько... Якими темними й жахливими таємницями цей чоловік ділиться з тобою?

Офелія не знаходила сил на відповідь, була не в змозі поворушити ні губами, ні пальцями, ні віями. Навіть шалик, що мить тому нервово трусився в повітрі, притьма застиг, як маятник на застопореному стінному годиннику. Офелія бачила лише нафарбовані рожевим великі очиська хронікерки, які та притулила до окулярів. Засинаючи, дівчина почула здалеку її високий голос, поки спогади кулями викочувалися на поверхню. Торн вихоплює в неї з рук телефонну слухавку. Торн наставляє на неї пістолета посеред паперової віхоли. Торн довіряє їй свого кишенькового годинника. Торн хапає хронікерку за руку.

Офелія кліпнула повіками. Ні, це не спогад. Торн таки насправді схопив кузину за руку. Він зробив це без галасу, вельми спокійно, примушуючи жінку по сантиметру віддалятися від Офелії.