Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 42)
— Обшуки пам’яті, — мовив він стримано, — безпосередньо заборонені відповідно до «Закону про обмеження користування родинними потугами», стаття п’ятдесят три «а». Не погіршуйте свого становища, пані.
Хронікерка так рвучко вивільнила руку, аж парасольку впустила.
— Не говори до мене в такому поблажливому тоні, байстрюче! У тринадцять років мене викинули на вулицю, мов якесь падло. Я була юна, гарна й заможна... І все втратила через твою матір! Чи знаєш ти, скільки з нас загинуло першої зими? Чи ти уявляєш, через що ми мусили пройти, ми з молодшими братами, щоб гідно жити? — питала вона, аж колихались усі брязкотельця на сукні. — Наші батьки, дворова еліта, мали голодувати, як щури, і навіть не встигли передати нам свою пам’ять. А ти, — презирливо глумилася хронікерка, — ти парадуєш перед Фаруком, а твоя мати живе собі в розкішному закладі... Що вона тобі розкрила? — раптом заблагала вона, вчепившись у велику чорну шубу Торна. — Ти нам винен цю пам’ять! Це наш єдиний спадок!
Досі не схаменувшись від обшуку пам’яті, що на нього її тільки-но наразили, Офелія дивилася цю сцену наче з іншого виміру.
— Я нічого вам не винен, — відрізав Торн рівним голосом.
Хронікерка відпустила його шубу, немовби якусь огидну нечистоту.
— Тим гірше для тебе. Я вирву з тебе спогади силоміць, якщо знадобиться. — Вона поправила ошатну рожеву сукню, підняла з піску парасольку, грайливо вирівняла чубчик, а тоді змовницьки зиркнула на решту хронікерів. — Нумо, браття, розважте душу з нашим любим кузеном. А надто не обділіть личко його нареченої.
Четверо чоловіків сунули вперед, риплячи шипованими рукавицями.
Серце в Офелії забилося так сильно, що дівчина відчула, як калатає кров. "
Торн був іще швидший. Тильним боком руки він штовхнув її додолу й вимовив надзвичайно прагматичним тоном:
— Вони ваші.
ЗАПРОСИНИ
Офелія відчула, як бухнулася спиною об вологий пісок, дихання їй забило від падіння, і тоді вона стала по-дурному витріщатися на розпливчасті лінії двох гірлянд із прапорців, що прорізали хмари. Коли очі защипало від мжички, Офелія второпала, що загубила окуляри. До тями її привели крики болю, що перекривали фанфари костюмованої ходи.
Вона перекотилася на бік, але навколо не побачила нічого, крім невиразних обрисів. Здавалося, наче один із них самохіть виринав і пропадав у червоному спалахові, роздаючи страшенні удари.
Офелія навпомацки пошукала в піску окуляри — замість неї їх знайшов розгніваний шалик і насунув їх Офелії на носа. Щойно до дівчини повернувся зір, як вона одразу глянула на Торна. Той стояв на повен зріст, нерухомий, мов бронзова статуя, так само держачи в руці портфель. Навряд чи то кричав він. Не виглядало на те, щоб Торн був поранений чи навіть захеканий.
— Не підводьтесь, — порадив він їй твердим голосом.
Тоді Офелія зауважила, що троє братів, теж уже стогнучи, простягнулися на піску, а четвертий сперся одним коліном об землю і притискає рукава до носа, стримуючи кров’яну юшку. їхні красиві біляві чубчики геть закошлатилися.
Хронікерка мала такий само приголомшений вигляд, як і Офелія. І не дивно: до горла їй прикладала кинджал якась жінка. Офелія геть-чисто заплуталась, упізнавши розжалувану в червоній шубі — під вушанкою з чорного хутра очі її ряхтіли кришталевим холодом. Отже, оця невидима довела братів до такого стану? На чиєму вона боці врешті-решт?
Здавалося, що Торн знає.
— Пропоную зупинитися на цьому, — беземоційно мовив він, наче закінчував адміністративну нараду.
Хронікерка закусила губи, сполотніла з люті, але змовчала, відчувши, як кинджал невидимої пестить тремтливу шкіру на шиї. Це видовище — сплетіння двох жінок, однієї рожевої й жіночної, другої червоної й войовничої, — могло б зійти за ретельно підготовлений цирковий номер.
— Г-гаразд, — зрештою пробурмотіла хронікерка, скрививши зніяковілу посмішку. — Зупинимося на цьому, кузене.
Четвертий брат, що мовчки втирав носа, враз випростався, мов пружина, і спрямував шипований кулак на Торна. Прикута до піску Офелія розтулила рота, але жоден звук не встиг вихопитися звідти: голову хронікера різко відкинуло назад, і разом з нею здригнулося все тіло, неначе його щойно вгамселили по обличчю. Однак Торн і пальцем не ворухнув, і портфеля не випустив. Він різонув нападника самим поглядом. Оце вперше Офелія побачила, як Торн послуговується пазурами і як очевидно гидко — її це вразило — було йому скористатися ними.
— Ладний пожертвувати сестрою, аби лише заволодіти моєю пам’яттю, — сказав Торн, зневажливо оглядаючи біля ніг скручене від болю тіло. — І ви ще питаєте, чому вашому клану загрожує зникнення? Це просто жалюгідно.
За його вказівкою жінка в червоній шубі відпустила хронікерку та одного за одним змусила братів підвестися. Рухи її пасували очам: такі ж тверді й холодні, як необроблений діамант.
Востаннє кинувши на Торна вбивчий погляд, хронікерка пішла геть під квапливий шурхіт сукні. Парасольку вона закинула на плече, брати похнюплено шкандибали слідом. Невдовзі їх цілком поглинув різнобарвний потік костюмованої ходи.
— Повертайтеся на пост, — наказав Торн. — Найближчим часом вони навряд повернуться.
— Слухаю, пане.
Жінка в червоній шубі відповіла, вдаривши патинком об патинок, а тоді тихцем відступила назад. На першому кроці вона ще була, на другому розчинилась. Усе відбулося так швидко, що сторопіла Офелія навіть не встигла підвестися.
— Сказали б мені, що вона працює на вас. Я вважала — її за ворога. Либонь, це і є ваше «джерело»?
— Я найняв цю невидиму, щоб оберігала вас. Її клан є серед тих, чию справу я скоро боронитиму. Я дістав для неї винятковий пропуск, щоб вона мала законне право перебувати в місті.
Офелії майнуло, що коли ці розжалувані одержать шляхетські грамоти, то у дворі стане весело. Тим часом вони могли б бути неперевершеними мисливцями.
— Вона вже кілька тижнів мене охороняє, — сказала Офелія, даремно шукаючи невидиму очима, — а нас навіть не відрекомендували. Як її звати?
— Владислава, — відповів Торн так, неначе запитання здалося йому цілковито недоречним.
— Вона вправна, але не така вже й непомітна. Тобто як для невидимої.
— І не треба. Її присутність поряд із вами має відлякувати інших.
— Я не вельми добре зрозуміла, що оце сталося, — напружено промурмотіла Офелія. — Ваші кузени... Їм потрібна ваша пам’ять?
У Торна пересмикнувся рот.
— Хронікери здатні навіяти й поглинути спогади. Дехто з них навіть спроможний їх підробити.
— Ви теж?
— Я таким не займаюсь, але вмію захиститися від втручань. Гратися з пам’яттю інших не тільки гідне кари — це небезпечно для психічної рівноваги.
Офелія помітила, що Торн хвильку поміркував, добираючи слова. Навколо гриміли фанфари костюмованої ходи — Торн не відводив від неї очей, ніби мав через це народне гуляння тільки головний біль.
— Гаразд, як дещо переформулювати, — мовила Офелія, поправляючи окуляри, — то, по правді, я хотіла запитати ось про що: чи справді ви успадкували материні спогади й чи варті вони того, щоб повбивати за них одне одного?
Торн роздратовано ляснув комара на потилиці.
— Я обіцяв вам говорити правду й нічого, крім правди, — буркнув він, — за єдиної умови, що це безпосередньо стосується вас. Вам уже відомо набагато більше, ніж слід було б.
Офелія вже призвичаїлася бачити в Торні честолюбного інтригана, але мусила визнати: безперечно, він найдоброчесніший службовець усього судового відомства. Мабуть, мав підстави — підстави потаємні й хитросплетені — боронити інтереси розжалуваних, але з того, із чого могла судити Офелія, не мала та справа й ложки дьогтю. Торн ризикував життям, виступаючи від імені людей, що не належали до його родини, які не мали жодного впливу у верхах, але що збільшували й без того чималу когорту ворогів. Чи сподівався він, що, усталивши своє місце у дворі в разі успіху, реабілітовані розжалувані пригадають про його допомогу й віддадуть йому належне? Якщо й Офелія вже не мала наївності думати так, то він — і поготів.
Ні, хай під яким кутом вона розглядала це питання, здавалося їй, ніби та сила, що незмінно живить велике тіло Торна, скидається на відчуття обов’язку.
Вітер та холодна мжичка пробирали Офелію до живих печінок. Вона взялася терти руки одна об одну. Злість, облишивши її тіло, поступилася дивній меланхолії.
— Напевно, ця кузина погано вас знає, якщо я так її непокою. Ваша найбільша вада та, що ви ніколи ні на кого не покладаєтеся.
Торн миттю збайдужів до костюмованої ходи й опустив до Офелії погляд хижого птаха.
— Ви бажаєте розв’язувати всі труднощі самотужки, — повільно провадила Офелія, — і байдуже, що для вас люди — тільки шахи, байдуже, що змушуєте всіх вас ненавидіти. Мене зокрема, — закінчила вона, трохи подумавши.
— А ви досі мене ненавидите?
— Гадаю, що ні. Уже ні.
— То й добре, — пробурчав Торн крізь зуби. — Бо я ніколи так не старався, щоб мене не ненавиділи.
Офелія майже не почула його, але не зі своєї волі. З другого боку костюмованої ходи, за сплесками конфеті та серпантину, Гектор дерся на велику металеву конструкцію. Ренар показував йому на мигах щось несхвальне.
— Час повертатися, — занепокоєно мовила Офелія. — Ми вже пропустили полуденний човен, мати зустріне нас скандалом.