Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 44)

— Обіцяю вам.

— Ви ніколи не суперечитимете моїй волі?

Мати Офелії карбувала кожен склад, молотячи вказівцем по обрусу. Налякана перчанка завбачливо відскочила вбік.

— Ні, — сказав Торн. — Не суперечитиму.

Тоді його погляд, мов лезо, перетяв простір й увіп’явся в окуляри Офелії. Батьки, бабусі, брат, сестри, дядьки, тітки й кузени зарипіли стільцями, і собі повертаючись до неї.

— Якщо вас ще цікавить моя думка, — нервово мовила Офелія, — я вважаю, що...

— Ви надто згідливий, пане Торне.

Цього разу її урвала доповідачка. Вона озвалася, поблажливо всміхаючись; у руці тримала філіжанку чаю, а металевий лелека кивав дзьобом їй у тім’я на верхівці капелюха.

— Ваше бажання заспокоїти нас похвальне, — правила доповідачка. — Проте ви не повинні давати нам такі обіцянки. Місце нашої Офелії тут, поряд із вами. Якщо ви дозволятимете їй забагато вольностей, вона ніколи не складатиме вам належного пошанівку й оберне на жарт цей дипломатичний союз.

Торн зневажливо гмикнув. Його погляд повільно перейшов з Офелії на матір, не зупиняючись на флюгері доповідачки, що тепер тицяв дзьобом у бік Торна.

— Підсумуймо обставини, — вимовив Торн, сплітаючи довгі пальці. — Я пропоную вам найвигідніше, що маю, власність, і звільняю від найменш принадливого для вас — свого товариства. Натомість вимагаю ці чотири дні, коли ви не пхатимете носа в мої справи.

Доповідачку страшенно образило, що на неї не зважили, і її усмішку мов вітром здуло. Офеліїна ж мати наморщила лоба, примружила повіки, викривила брови, підібгала губи. Отак щосили зосередившись — аж шпильки на неохопному шиньйоні заворушилися від її думок, — вона прагнула викрити обман.

Зрештою під впливом переможної усмішки м’язи на її обличчі розслабились.

— Я б іще трохи десерту покуштувала. Ще шматочок пирога, пане Торне?

Сидячи в кабіні канатної дороги, Офелія мовчки диви лася на Торна з-під посутенілих окулярів. Той зігнувся на лаві навпроти, поклавши портфель на коліна, і собі мовчав. Усю поїздку монолог вела Аґата:

— Дев'ять замків — це ж над-зви-чай-но! На Анімі ж немає замків, еге ж, сестричко? Самі лише норовисті хати й у кращому разі нудні-ну-дез-ні. Овва, наша кабінка добряче скрипить, чуєте? Мені так не-тер-пе-ли-вить-ся нарешті побачити щось величне, пане Торне! Опалові Піски я об’їздила вшир і вздовж: оце сіре море, понурі скелі, усі ці заводи — таке щось без-ра-діс-не... ой-ой-мамо, чи не надто нас трясе? Насправді я не розумію, чому ваша тітка примушує нас так довго тут перебувати, пане Торне. Мені так кортить побачити справжніх світських пані, як-от сестер посланця. Вони такі вродливі, граційні, такі ви-шу-ка-ні! Дещо дивні, це правда. Сьогодні вранці я стріла їх у галереї і мені якось майнуло, а чи не зловживають вони табакою, бо мали вигляд геть роз-губ-ле-ний. А, хух, от і приїхали!

Аґатине базікання супроводжувало Торна й Офелію, аж поки не висадилися з канатної дороги, і відлунювало всіма цегляними галереями вокзалу Опалових Пісків. Ущухло воно на Аґатиних губах лиш тоді, коли Торн не вийшов на перон, а поринув у тунель, куди його поніс потужний потік повітря.

— Ми куди? — прожебоніла Аґата, тримаючи капелюха, на якому затріпотіло пір’я. — Пан Торн не поїде потягом? Але ж пішки він не піде?

— Він має спеціальний пост поза вокзалом, на валу, — відповіла Офелія. — З нього ми поверталися з цирку.

— Пост? На валу? Я... Я не зрозуміла.

— Позаяк Торн — інтендант, то має особливі ключі. Тобто ці ключі не те щоб особливі, але вони надають доступ до місцевих і загальних Роз Вітрів, розумієш? Така собі дорога навпростець. А втім, хоч і навпростець, але, звісно ж, треба ще не помилитися в лабіринті дверей.

Дивлячись на Аґату, Офелія втямила, що геть заплутала її поясненнями, — та, слухаючи її, лише витріщала очі.

— Той пост недалечко, — коротко заспокоїла вона її.

Аґата нажахано зойкнула, обіруч хапаючись за капелюха. Тунель саме розкрився на прохід між стінами валу.

Охороняв його подвійний ряд кренеляжу[6], а декоративні статуї надто викришилися, щоб скидатися на людські постаті. Шлях простелявся досить широкий, і йти ним було зручно, чого не можна було сказати про пейзаж довкола.

Праворуч вал виходив на узбережжя Опалових Пісків із такої висоти, що можна було милуватися кожною пінистою смужкою на срібній спині моря. Термальна станція була схожа на маленький урбаністичний макет, а готель із лазнями, що бовванів удалині на скелястій височині, — на мініатюрний завод. Від самої цієї картини вже й так паморочилося в голові, але по той бік валу розгорталося дещо видовищніше. Ліворуч світ існував тільки у вигляді пари. Хмари невпинно складались і розкладались. Деколи крізь їхнє пливке мереживо просвічували спалахи неба, іскорки сонця, та аж ніяк не земля. Тут закінчувався ковчег і починалася безодня. Найвідчайдушніший самогубець не викинувся би з того боку валу.

Торн ступав між цими двома бескидами так само байдуже, ніби на тротуарі. Часу він не гаяв — його чорна шуба, б’ючись у повітрі, мов прапор, манячила віддалік. Зрештою, він напівобернувся, помітивши, що за ним нікого немає.

— Я не можу, — оголосила Аґата змертвілим голосом. — Неможливо. Попрощаймося тут із паном Торном.

— Він же щойно уклав мирну угоду з мамою, — заперечила Офелія, — це буде не вельми дипломатично.

Вона вказала на кам’яний виступ хижі далі на валу.

— Я не можу, — повторила Аґата, спираючись на тунельний мур, так ніби земля йшла в неї з-під ніг. — Канатна дорога — ще якось. А це мені не до снаги.

— Побудь тут, я недовго. Проведу Торна й повернуся, ти весь час бачитимеш мене.

— Я... Гаразд. Ти ж не розкажеш мамі, що я залишила вас наодинці? Ти ж знаєш її принципи.

— Обіцяю.

Похитнувшись від вітру, що надував її сукню, мов вітрила, Офелія наздогнала Торна. Їй здавалося, що йде вона кам’янистою тріщиною, яка розколює всесвіт навпіл. Висоти Офелія не боялася, тож не могла не замилуватися краєвидом, що розкинувся перед нею.

Торн знову наддав ходи, щойно Офелія опинилася поряд, та все ж цього разу йдучи не так швидко.

— Мені стає більш зрозуміло, чому з усіх можливих наглядачок ви обрали цю балакуху.

У його голосі пролунала мало не схвальна нотка, але Офелія нічого на те не відповіла. Вона не стала казати, що Аґата боїться висоти, не бажаючи принизити цим сестру.

— Я хотіла дещо у вас попросити, — мовила вона, — але віч-на-віч.

— Чого саме?

— Вибачень.

Ховаючись від подмухів вітру, Офелія, як змогла, запнула все волосся в шалик, а тоді постаралась оминути навскісний погляд, що його кинув на неї Торн. Вона намагалася надати словам твердості, роздмухати в собі жарини справедливого й заслуженого обурення, але їй було незмога це зробити. Дивна меланхолія, що пойняла її на асґардському пляжі, не полишала дівчину.

— За що мені перед вами вибачатись? Ви просили в мене дім, і я дарую вам замок. Я виконав усі свої зобов’язання перед вами.

— Я маю на увазі своїх батьків. Торне, ви мали їх заспокоїти. Докласти зусиль бодай на якусь годину, щоб і справити на них добре враження. Одну-однісіньку годинку. Натомість ви уклали з моєю матір’ю договір.

— Вона й заспокоїлася на ньому.

— Заспокоїлася? Та вона тріумфує. Ви подарували їй цілковиту владу над моїм життям.

— Я пообіцяв не суперечити її волі. Ця обіцянка стосується лише мене.

Офелія хвильку подумала, крокуючи валом, а тоді мусила визнати, що Торн таки ретельно добирав слова на обіді. Кумедно, але їй від того не було жодного зиску. Таким робом право залишитися чи поїхати належало їй і тільки їй? Навряд чи все було так просто.

— Тоді ловлю вас на слові, — пробурмотіла Офелія. — Тобто поїду з Полюса одразу після церемонії Дару й ніколи не повернусь. Ото станете сміховинним чоловіком.

— Я докладу зусиль, щоб ви дожили до нашого весілля, — сердито пробурчав Торн. — Ви передасте мені анімізм, я звільню вас від подружніх обов’язків, ми будемо квити. Як вирішите чинити далі, ваша справа.

Офелія відчула, що він хотів іще щось додати, але мову йому урвали два послідовні вибухи, що прорізали завивання вітру. Віддалік, за морським узбережжям і промисловими кварталами, там, де уздовж тайги тягнулася міська стіна, з кренеляжу здіймалися два стовпи диму. Від пострілів гармат на валу ставало геть моторошно. Звичайно це означало, що якийсь Звір підійшов надто близько до міста. Кілька днів до того велетенська росомаха видерлася на укріплення. Знадобилося чимало гарматних пострілів, щоб вона завернула назад. Її рик був такий гучний, що його почули аж у лазнях. Працівників та лікарів готелю це не схвилювало — їм звичні були такі природні сплески, — але родина Офелії набралася страху. Отаке життя на Полюсі: хай би куди пішов, хай би що робив, небезпека чигає на тебе щодня.

А втім, збігло на думку Офелії, не так вона й ненавиділа отаке життя.

— Як ви дасте раду дипломатичному союзові? Ви з Беренільдою ж безперестанку махали цим аргументом в мене перед носом, щоб я сиділа на місці. Гадаєте, Фарук погодиться, щоб я була на другому кінці світу?

— Він забуде про вас, коли якийсь час ви перестанете мигтіти в нього перед носом, — упевнено сказав Торн. — Головне — Книга, а Книга — то...

— Ваша справа, я знаю. — Нежить знову кинув їй ґедзя, тож Офелія гучно висякалась, а тоді дібрала суворого тону. — Ви лишаєте собі всього три місяці, щоб упоратися із читанням, — нагадала вона. — Наміряєтеся зробити це, не маючи нікого, хто б вас навчав орудувати новою потугою? Годі вже намагатися нести весь світ на своїх плечах.