Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 45)

Офелію страшенно зацікавили велетенські вихори диму, але куточком ока вона бачила вкрай спантеличений погляд Торна.

— Що сталося з міською стіною там, унизу? — докинула вона.

Спершись на кам’яний парапет, Офелія показала на віддалену точку на валу, ледь помітну неозброєним оком у сріблястому тумані. Фортифікації мостилися на горбку, скраю ковчега, верхи між морем води й морем хмар, але їхня путь якось різко уривалася на краю безодні й починалася трохи далі. Таке враження, наче посеред декорацій була здоровезна діра з хмар.

— Вона обвалилась, — мовив Торн, набагато уважніше дивлячись на Офелію, ніж на той мур. — Чотири роки тому там відколовся шмат землі.

Офелія враз відійшла від парапету, неначе він міг раптом упасти під її вагою.

— Обвалився? — не ймучи віри, повторила Офелія. — Аж так?

— Він був не надто великий, — зауважив Торн. — Два роки тому від меншого ковчега Геліополісу відірвався шмат у кілька кілометрів. Ви що, не читаєте міжродинних газет?

Офелія похитала головою. Вона завжди вважала ковчеги за маленькі, міцні, непорушні планети. Новина, що цілі кусні могли отак ні з того ні з сього впасти в безодню, неприємно вразила дівчину.

«У дивні часи живемо», — сказав дідусь.

Отак зненацька зринувши Офелії в пам’яті, та розмова вкинула дівчину у вихор запитань. Чи закінчився таки Розкол світу? Що ж його спричинило? Одна з тих воєн, що про них Настоятельки й чути не хотіли? Чи знали Духи родини щось важливе про це, а тоді позабували? Чи написано в їхніх Книгах, що тоді відбулось? А що, як саме ця правда й бентежить декого?

Від роздумів Офелію відвернув дощ. Одна крапелька впала їй на чоло, друга — на ніс, і вже за кілька секунд на весь вал ринула холодна злива.

— У загадковому світі живемо, — сказала вона, прикриваючи окуляри рукою. — Уже багато років я читаю різноманітні предмети, а таке відчуття, ніби нічого не знаю. Земля, розбита на уламки. Забудькуваті Духи родини. Книги, що годі розшифрувати. Ви.

В очах у Торна майнув вогник, на щелепі напружився м’яз, і на якусь мить Офелія була певна, що він нарешті розкриє їй серце.

Поки він розтискав зуби, десь далеко пролунав іще один вибух — то, очевидно, гарматники мали справу з винятково затятим Звіром, — і цей звук повернув його до дійсності. Він сховав портфель під свою чорну шубу й сумно мовив:

— Поспішімо. Я не можу більше затримуватись, а ви ще й застудитися ризикуєте.

Торн попрямував до хижі, старовинні камені й бульбастий дах якої витиналися на тлі хмарного неба, а Офелію, як ніколи раніше, схвилювала аура самотності, що огортала Торна з голови до п’ят. «Допоможіть Торну», — благала Беренільда, звертаючись до неї. Як вона може виконати її прохання, коли він такий твердолобий?

Офелія на митах показала Аґаті, щоб потерпіла, бо та роздратовано махала їй із вокзального тунелю. Звідси крізь дощ видно було, як майорить сестрина біла сукня та її руде волосся. Офелія побігла слідом за Торном під дашок хижі. То був вельми умовний прихисток: у проміжки між кам’яною черепицею просочувалася вода, а через близькість безодні вітер гуляв тут більше, ніж деінде.

— Коли ви повернетеся? — спитала вона.

— Мене чекає ще багато інспекцій у провінціях.

Крізь забризкані окуляри Офелія бачила Торна лиш як велику розпливчасту тінь. Його голос пролунав більш глухо, ніж звичайно, і не тільки через акустику в склепінчастій хижі.

— Коли мені повернутися?

— Коли? — здивувалась Офелія: не сподівалась, що він піймає її думку. — Мабуть, це залежить від ваших обов’язків. Лиш постарайтеся не забути про весілля.

Ясно, що то був жарт, але Торн відповів незмінно суворо:

— Я ніколи нічого не забуваю.

— Ви саме нагадали мені, — несподівано для самої себе вигукнула Офелія, — що я забула розповісти вам про нову примху вашої тітки: Беренільда запросила мене бути за хрещену її дитині!

Торн вигнув брови, а відтак поповз угору і його незугарний шрам.

— Ніяка це не примха. Тепер ви частина родини.

В Офелії скрутило шлунок. Хто ж робить подібні заяви таким урочистим тоном?

— Ця пропозиція не дивує мене, — вів далі Торн. — Тітка народить прямого нащадка Фарука. Близькі цієї дитини посідатимуть обране місце у дворі. З цієї ж нагоди вона й мені місце вбезпечує.

Офелія миттю зрозуміла, що якби в хрещені не набився Арчибальд, то ця роль напевно одійшла б Торну.

— Хай там як, на мій погляд, вам слід було б відхилити цю пропозицію, — додав він, хвильку поміркувавши. — Ваше місце не у дворі, й ніколи його не було там.

«Моє місце там, де я вирішу бути», — трохи не вихопилося з уст в Офелії — її це дещо роздратувало, але почула, як сказала сама зовсім інше:

— Учора я бачила вашу матір.

Офелія не знала, яка муха її вкусила. Згадувати про це було і не до речі, і не на часі, але дівчина здогадувалася, що ця заборонена тема — головне коліщатко всієї машинерії Торна. Якби Офелія збагнула глибинну природу зв’язку, який він мав із матір’ю, то нарешті могла б його зрозуміти. А може, навіть і допомогти.

— Беренільда розповіла мені, що з нею сталося, — вагаючись, правила своєї Офелія, побачивши, як Торн ураз спохмурнів. — Я подумала... Якщо ви справді успадкували її пам’ять до Ампутації, чи змогли б ви... Ну... Повернути її? Я не натякаю, що ця пані заслуговує на приязний жест із вашого боку, — поквапилась уточнити вона, бо Торнове обличчя набувало скам’янілості. — Я знаю, що на такий жест для вас вона не спромоглась. Мені просто здалося, що її пам’ять — то для вас додатковий тягар.

— Ви нічого не знаєте.

Торн вимовив ці чотири слова спокійним, крижаним голосом. Навколо нього тремтіла електрика. Отам, на нервових закінченнях, були його пазури. А очі були гострі, мов лезо бритви. За відчуттями така ворожа реакція була для Офелії те саме, що й злива, яка просочувалася крізь щілини дашка й далі стікала їй на голову.

— Ваша правда, — визнала вона крізь зуби. — Я нічого не знаю.

Однак дещо вона починала розуміти. Мати Торна була близька до Фарука й мала якусь таємницю: чи не тому, і тільки тому, йому так хотілося самому розшифрувати Книгу? Зв’язок між цими двома історіями майже не підлягав сумніву.

Торн вийняв в’язку ключів від Інтендантства і, проглянувши кожен, вставив один із них у замкову щілину. Усередині було саме так, як на всіх зображеннях Рози Вітрів, які довелося бачити Офелії: кругла кімната, що складалася майже із самих дверей, і кожна відчинялася в якесь віддалене місце. Часто-густо Рози Вітрів вели до інших Роз Вітрів, а отже, давали великий вибір маршрутів.

— Не виходьте більше з готелю, — наказав Торн. — Поки мене не буде, зважайте, з ким зустрічаєтеся, що берете до рота й чим дихаєте. Невидима дбатиме про вашу безпеку, але не ускладнюйте їй завдання. Якщо неухильно дотримуватиметеся моїх порад, з вами нічого не станеться.

Офелія оглянулася назад — чи нема, бува, й тепер на валу, поряд із ними, Владислави, але не побачила нічого, крім густої дощової завіси. Відчувши, як вітер хльоскає по її змоклому одягу, вона здригнулася всім тілом і вже не розрізняла ні сестру, ні прірву — аж наче в неї закрутилась голова.

— Стривайте, — пробурмотіла Офелія, дістаючи із шуби кишенькового годинника. — Поки ви не пішли, я б хотіла віддати вам оце. Вам він потрібен більше, ніж мені, та й у всякому разі я його не читатиму. Я поклала довіряти вам — вам, а не годиннику.

Звісно, ця фраза пролунала б красномовніше, якби на останніх словах в Офелії не зірвався голос, бо вона раптом зауважила, що секундна стрілка не рухається.

— Я... Я не розумію, — забелькотіла вона, коли вже Торн заціпеніло стискав у кулаку годинника. — Я ж тільки сьогодні вранці його завела... Мабуть, у механізм потрапила піщинка.

Офелія почувалася дуже знічено. Вона ж хотіла, щоб їхні стосунки нарешті злагідніли, а не ще більше напружилися.

— Дідусь що завгодно може полагодити, — пробелькотіла вона. — Отож хай іще побуде в мене.

Торн нахилив нескінченно довгий хребет, але годинника Офелії не віддав — натомість приклав губи до уст Офелії.

Офелії забило подих, а очі полізли на лоба. Від цього несподіваного поцілунку вона геть розгубилася. Не в змозі думати, вона наново яскраво відчула все зокола: дощ крапотить по сукні, окуляри врізаються в шкіру, вогке Торнове волосся прилипає їй до чола, його губи невміло туляться до її. І коли нарешті вона усвідомила, що саме відбувається, у голові їй геть замакітрилось.

Усередині піднялася хвиля паніки, і сама собою злетіла рука.

Уперше Офелія давала чоловікові ляпаса, та хоч вона зробила це радше несамохіть, ніж спересердя, усе одно сторопіла від власної реакції. А от Торна це здивувало менше. Він заклякло випростався, замислено потираючи щоку, дивлячись убік, немов від початку готувався до такого розвитку подій.

— Послухайте, — пробурмотіла Офелія після ніякової мовчанки. — Я не хотіла... Вам не слід було...

— Я мав сумніви, — урвав її Торн, так само відвертаючи очі. — Ви їх розвіяли.

Офелія щосили стишувала розлючені змахи шалика. Чи справді вона поводилася так, що спричиняла сумніви? Страшенно соромлячись, вона побачила, як велике тіло Торна складається навпіл і не озираючись проходить у двері хижі.

— Я докладу зусиль, щоб ви дожили до нашого весілля, — пообіцяв він удруге. — Коли все скінчиться, повертайтеся додому з родичами. Жарти мене ще не вбивали.