Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 46)
На цих словах він зачинив за собою двері, і дзвінке клацання замка засвідчило, що його зачинили на два оберти, Вуха Офелії палахкотіли, а окуляри залилися багрянцем, поки вона глипала на збляклі літери на старій дерев’яній вивісці «СЛУЖБОВИЙ ВХІД», так ніби Торн міг ось-ось повернутися, взяти поцілунок назад і залишити їй кишенькового годинника, як вона запропонувала. Її міркування урвало істеричне Аґатине голосіння:
— Агов! Агов! Сестричко! Сю ж мить по-вер-тай-ся!
Спершу Офелії шаснуло в голову, що попри відстань і дощ Аґата геройськи спостерігала всю сцену, а потім подумала, що навряд. Однак, ідучи проходом у зворотному напрямку, Офелія врешті-решт втямила, що відбувається щось інше. Сестра вкрай збуджено махала їй рукою, показуючи нею на краєвид, і це було дивно, якщо знати, що вона боїться висоти. Утретє з валу прокотився гарматний постріл. Офелія нахилилася за парапет. Злива закінчилася так само раптово, як і почалася, і сонце вже продиралося крізь хмари, щоб вилити світло на солеварні Опалових Пісків. На вулицях панувало незвичне заворушення, і на мить Офелія злякалася, як би дикий Звір не проникнув у місто.
Звівши очі до обрію, вона зблідла: над морем, між двома рухливими хмарами, Офелія помітила велетенське безладне громаддя башточок, склепінь і димоходів. Гармати сповіщали про появу не Звіра, а Небограда.
— Пані Владиславо, ви зі мною? — покликала Офелія.
— Так, панно, — нарешті відповів дещо здалеку голос притаманно військового тембру.
Тепер краєчком ока Офелія ледь не достоту уздріла червону тінь, але щойно повернула голову, нікого не побачила. Мабуть, згодом Офелії буде соромно від думки, що ця невидима могла стати свідком того, що сталося між нею й Торном, але поки було й дещо більш термінове.
— Чи могли б ви попередити Торна про форс-мажор?
— Слухаю вас, панно.
УРИВОК: ТРЕТЯ СПРОБА
— Чому?
Спогад починається цим запитанням. Поки він зосереджується на ньому, поки пам’ять убирає запитання «Чому?» у звукові хвилі голосу та в обрис, що дедалі більш чітко вимальовується на освітленому тлі, він розуміє, що це запитує Артеміда. Вона доволі змінилася проти попереднього спогаду — либонь, минуло багато років. Вона вже не носить окуляри, голос її став нижчим, а тіло, попри недорікувате чоловіче вбрання, натягнуте на неї, — достоту підліткове, саме в розквіті статевого дозрівання. Дуже висока юнка: на зріст і розкрил вона значно більша, ніж звичайно. Артеміда сидить на підвіконні, хоча воно й надто вузьке для неї. За допомогою анімізму обертає земну кулю, яку тримає на колінах. Сонце осяює їй серйозне обличчя й довгий рудий чуб.
— Чому ти питаєш мене «чому»?
Його голос теж змінився. Тембр став іще нижчим, ніж в Артеміди, неначе його грудна клітка розрослася до жаских розмірів.
— Чому всі коробки, що ти мені даєш, порожні? — уточнює Артеміда. — Щоразу, коли я роблю тобі послугу, ти даруєш мені коробку, а вона порожня. Якщо вже робиш подарунок, роби це як слід.
Вона це зауважує йому, але в голосі немає докору. Це радше скидається на пораду старшої сестри молодшому братові. Артеміда й далі, не торкаючись, крутить кулю на осі. Круглий, ще недоторканий світ. Сьогочасний світ?
— Як на мене, коробки — ідеальний подарунок, — чує, як відповідає його голос після хвилі мовчання. — Якби там, усередині, щось було, з якою ймовірністю воно відповідало б тому, що ти сподівалась би там знайти? Ти неодмінно була б розчарована. Я тобі дарую вмістище, а ти сама кладеш туди те, що забажаєш.
Він промовляє такі слова, знаючи, що це не єдина причина. Насправді він геть позбавлений уяви. Іноді він почувається так само порожньо, як ті коробки, що дарує сестрі.
— Я от думаю, де житиму, коли стану дорослою, — каже Артеміда, без запалу оглядаючи кулю. — Якби можна було, я б обрала зірки. От комедія, правда? Моя потуга придатна лише до штучної матерії, а мене вабить тільки небесний світ. Цікаво, либонь, зірки розчарують мене більше, ніж твої порожні записи? Єдиний спосіб упевнитися, — докинула вона замислено, — це ліпше їх спізнати. Як виросту, насамперед виберу собі гору й побудую найліпшу обсерваторію у світі. А ти?
Він? Він не відповідає й лише глипає на кулю Артеміди. Він не знає. Йому аж ніяк не подобається перспектива, що одного дня треба буде піти з дому, як тоді, під час примусового навчання серед людей.
— Слід було б тобі вправлятись, як інші, а не байдики бити, — раптом зауважує Артеміда, спиняючи кулю. — Ти ще не навчився орудувати потугою, Одіне.
Інші? Кут зору відхиляється, повертаючись на висхідну позицію, — до того, як Артеміда запитала в нього «Чому?», — і помічає, що пів обличчя він затулив рукавами. Простягнувся на столі, схрестивши перед собою руки. У шпаринках завіси з білявого волосся лиш туман, пляма — пам’ять зраджує. Споглядач усередині нього, свідомість, що тепер намагається побачити картинку минулого, по колу повторює цей рух очима: від Артеміди до «інших», від вікна до другого кінця зали, сподіваючись ухопити дрібничку, знайти зачіпку й завдяки їм відтворити ту сцену.
Олив’яні солдати.
Так, він бачить їхню шеренгу на сусідньому столі. Олив’яні солдати належать не йому, а братові Мідасові. Мідас саме зайнятий дослідом: щосили вдивляється в полковника, щоб перетворити його на золото. Поки що більше вдає на мідь.
Гаразд, ліворуч Артеміда з кулею, праворуч Мідас з олив’яними солдатами. Що далі?
Кольорові пастелі. Пливуть у повітрі, але неабияк: мов крихітні супутники, обертаються орбітою навколо іншого брата, Урана, родинного художника — він сидить трохи далі.
Гаразд, ліворуч Артеміда з кулею, праворуч Мідас з олив’яними солдатами, перед ним Уран із пастелями. Що далі?
Поле зору ширшає — поволі він пригадує сцену. Краєм ока розрізняє обриси близнюків Гелени й Поллукса — ті зайняті дослідами акустичного діапазону. Або ще обрис Венери — вона пробує зачаклувати скарабея, що в сонячному світлі блищить, мов прикраса. Де вони всі? Крім столів і залитих світлом вікон, він нічого не пам’ятає.
Усі ці високі незугарні підлітки, що, мов зразкові школярі, горбатіють коло практичних робіт, чи свідомі вони того, що колись стануть королями й королевами світу? Світу, що не матиме нічого спільного з кулею на колінах Артеміди?
Міркуючи, він намагається поглядом сягнути тіні, що стовбичить у глибині зали, там, де туман пам’яті ще не розвіявся.
Хто такий Бог? Чого Бог хоче? На що Він схожий? Усі ці спогади тяжіють до цього осереднього героя, а втім, не вдається уявити Його обличчя. Почуття, що підкочують йому до горла, коли, як оце тепер, він споглядає Бога зі свого столу, з-над сплетених рук, з-під шпарок волосся, протилежне очевидному боягузтву.
Страхові.
Він не тямить, так і не втямив, чого Бог сподівається від нього. У братів і сестер усе здається так просто! Вони узгоджуються зі своїми потугами, дотримуються кожної настанови, чинять, як написано в Книгах, не ставлячи собі запитань. Він же, Одін, нічого не второпає. Йому лячно стати таким, як сподівається Бог, і не стати таким теж лячно. Надто складні почуття. Зненацька спогад здригається — то по всьому тілу в нього пробігають дрижаки. Бог підвівся і крокує до нього. Йому як ніколи страшно, то чого ж Бог залишається безформною тінню? Він конче мусить пригадати Бога, це суттєво.
Бог лельом-полельом ходить між столами, хіба що це спогад так викривлює його ходу. Бог минає акустичні досліди Гелени й Поллукса, Венериного скарабея, Уранові пастелі, Мідасових олив’яних солдатів. Бог іде до нього, саме до нього. Бог побачив, що він не вправляється у своїй потузі, як решта. Бог розчарований. Бог забере в нього Книгу. Бог відречеться від нього й вижене з дому.
Бог підводить руку.
Божа рука — це перший фізичний прояв Бога, про який він пригадує. Чи справді цей герой, що до Нього він має такі бурхливі почуття, наділений геть малою і звичайною рукою?
Він гадає, що Божа рука опуститься і вдарить його, але вона дражливо куйовдить йому волосся.
І поки Бог мовчки віддаляється, так само не маючи визначеної форми, його ж, Одіна, переповнює гаряча задуха. Страх поступився місцем нестямній любові. У голові спливає правда — сама-одна, що важить у світі: сьогодні він іще може залишитися вдома з Богом та іншими.
Спогад закінчується тут.
ВІДСУТНІ
Хоч і здавалося, що Небоград недвижний — такий собі архітектурний вулик, підвішений серед хмар, — насправді ж він без упину рухався. Найчастіше траєкторія руху була непередбачувана, бо його то несло вітрами, то підштовхувало тисячами пропелерів. Тієї миті велике орбітальне місто вже занурило в пітьму промислові квартали Опалових Пісків. Приклеївшись носом до віконця кабінки канатної дороги, що поволі спускала їх назад до готелю, Офелія не відривала від Небограда очей, плекаючи надію, що присутність тут столиці — це випадковість і що стрічні вітри хутко перенесуть її на північ.
— Як шкода, — запхинькала Аґата. — Лиш не кажи мені, що двір он там!
— Бачиш найвищу вежу? — спитала в неї Офелія. — Він отам.