Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 48)

Рулеткова кімната завдячувала декоративній химері: на стелі вона утворювала неозорий, розділений на пронумеровані сектори барабан, де безугавно каталася біла кулька. Досить було підвести очі до цієї великої рулетки, як виникало відчуття, що все своє життя ти віддаєш на волю випадку. І воно було небезпідставне, адже Фарук саме тут раз на місяць розв’язував суперечки, виносив присуд і виконував вироки. Його рішенці були такі несподівані й необгрунтовані, що незмінно ставали предметом дискусій, немовби правосуддя нічим не відрізнялося від інших ігор.

Поточна справа стосувалась міністра центрального опалення, що порядкував усіма підігрівачами Небограда. Стоячи за ораторською трибуною, навпроти огрядного трону Фарука, він саме скаржився на документ, що йому нещодавно видав Торн.

— Це правда: так сталося, що я щасливий власник вугільної шахти! — пронизливо обстоював він справу голосом покривдженої чесноти. — Це правда: я скромно запропонував двору свої послуги як офіційного постачальника палива! Але ж у чому полягає конфлікт інтересів, що закидає мені Інтендантство? Моє підприємство може стати в пригоді міністерству, тож як я мовчатиму? Своєю мовчанкою я зраджуватиму своїм обов’язкам!

Розлігшись на золотому, оббитому оксамитом троні, немов дитина, яку посадили туди проти її волі, Фарук неймовірно знудьговано читав документ, де була викладена суперечка. Фаворитки стояли позаду трону, нерухомі й мовчазні, мов діамантові статуї. Секретар усе говорене друкував на машинці.

Затиснута між матір’ю та сестрами Арчибальда, Офелія звелася на банкетці, щоб уважно вивчити залу поглядом.

Дівчина знала більшість членів засідання: майже всі були судді, міністри й високопосадовці. Барон Мельхіор, убраний сьогодні в простий білий костюм, тарабанив опецькуватими пальцями в перснях об маківку тростини, поставленої між ногами. Закручені вуса не підіймались у посмішці, а біляве волосся було не намащене. Так само, як і стриманість вбрання, це аж ніяк не відповідало бароновим звичкам.

Офелія розчаровано зітхнула, бо Торна ніде не побачила. Однак здивовано зауважила, що всі перші ряди займали члени Павутини. Схрестивши руки, вони мученицьки слухали виступ міністра центрального опалення. Офелія насупила брови, щоб ліпше їх роздивитися: стримували позіхання, без упину терли повіки й здригалися, зрозумівши, що заснули. І що воно за дивна соннота, що охопила всю родину? І чому разом із сестрами не покликали Арчибальда? Він бодай знає, що вони тут?

— Можу кількома словами підсумувати вам альтернативу, володарю, — мовив міністр солодкавим тоном, помітивши, що Фарук не знаходить розв’язок. — Якщо затвердите, приготуйтеся, що наступної зими буде дуже холодно.

Фарук байдужим жестом розірвав документ з Інтендантства. У Рулетковій кімнаті стали обмінюватися блакитними пісковими годинниками між тими, хто виграв і програв на заклади. Офелія сподівалася, що виступ Торна на Станових зборах відбуватиметься інакше.

— Наступна справа! — вигукнув комісар двору, стукнувши молотком.

Офелія підвелася й одразу сіла. Її черга ще не надійшла: на її превеликий подив, два бригадири вивели до трибуни шевальє. Позаяк він був надто малий на зріст, щоб там стояти, йому підставили стільця. Облаштувавшись, шевальє заблимав на лаковані черевики, весь час гризучи нігті. Без собак він мав вигляд так само беззахисний, як і всі діти.

— Що тут робить такий маленький хлопчик? — запитала мати Офелію під огудливі погляди найближчих шляхтичів. — Він же Гекторового віку! Бідолашний малий, він, мабуть, страшенно переляканий!

Відповідати їй Офелії було б соромно, але від цього її звільнив барон Мельхіор. Помітивши їх у затінку алькова, він підвівся зі стільця й навшпиньки попрямував до них так тихо, як тільки могло впоратися із цим його вгодоване тіло.

— Як вони? — стурбовано спитав він, прикипаючи поглядом до сестер Арчибальда.

— Не знаю, — шепнула Офелія. — Вони нікому не відповідають і ні на що не реагують. Пане бароне, що тут відбувається? Чому нас викликали? Де Арчибальд?

— Як? — здивувався Мельхіор. — Вам не розповіли?

Сказати щось іще барон не встиг: комісар заходився читати протокол:

— Присутнього тут пана Станіслава звинувачено в зловживанні потугою із залученням Звірів, що порушило безпеку підданих. Унаслідок інциденту, що призвів до несумісних із життям поранень, Інтендантство подало прохання про Ампутацію...

Чимало міражників роз’ятрено глипнули в бік алькова: мати Офелії приголомшено гикнула, зачувши за Ампутацію.

— Прошу зауважити таке, — вів далі комісар, пильно глянувши на Фарука. — Факти вказують на те, що, імовірно, до цього причетна пані Беренільда.

— Це не так! — заперечив шевальє, уперше взявши слово.

— Як не так? — загарчав комісар. — Ви спростовуєте факти?

— Я не спростовую, — забелькотів шевальє, незграбно поправляючи здоровецькі окуляри. — Я лише хотів сказати, що пані Беренільда ніколи ні про що мене не просила. Усе, що я робив, було заради неї, але без її дозволу.

Небезпечно перехилившись через стілець, він повернувся в бік алькова, пробігся поглядом і, знайшовши Офелію, зупинився на ній. Із цієї відстані їй не видно було його очей за товстими окулярами, але дівчина помітила, як він знічено кусав губи. «Він волів би, щоб поряд зі мною сиділа Беренільда», — втямила Офелія, затискаючи шалик двома пальцями. Хлопцю було страшно, і цей страх був щирий.

— Виходить, що пані Беренільда теж зашкодила мені, що спричинило мої вчинки, — зрештою непевно пролепетав шевальє, але досить голосно, щоб усі його почули.

Офелія здригнулася з подиву. Невже та їхня розмова похитнула його погляди більше, ніж їй здавалось?

— А це... Боляче? — тихенько додав шевальє, спускаючись зі стільця.

— Зніміть окуляри, — всього лиш сказав Фарук, спроквола, мов хижак, підводячись із трону.

Щойно шевальє їх зняв, моргаючи короткозорими оченятами, як залу розрізав його ж таки крик. Фарук нахилив дебеле тіло вперед і цілковито поглинув долонею лице хлопця, зануривши пальці в його біляві кучері. Шевальє тріпнувся й учепився в його рукав, немов задихаючись. Його тіло, що видавалося ще меншим проти велета Фарука, невпинно сіпалось. Годі було визначити, від болю, задухи чи паніки.

Офелія не на жарт перелякалася за шевальє, хоч у її серці не було місця для нього. А з міражників, родичів самого шевальє, ніхто не схвилювався. Офелія мимоволі підвелася, на ходу тюпнувши барона Мельхіора ліктем у живіт.

— Не втручайтеся, — шелеснув їй він. — Усе буде добре, даю вам слово.

І справді сталося дещо, чого Офелія ще ніколи не бачила: з тіла шевальє вийшла срібляста пара, ніби випарувалась якась речовина. То він позбувся сімейної потуги — так само душа полишає труп. Нарешті Фарук недбало відпустив його, і захеканий шевальє упав на підлогу трибуни. Обличчя хлопця перетинав великий чорний хрест, неначе то Фарукова рука видрукувала його на шкірі.

— Відтепер, — мляво вимовив Фарук громовим голосом, всаджуючись у крісло, — ви більше ніколи не зашкодите Беренільді.

З очей Офеліїної матері зник найменший слід зачудування. Від зміни її сприйняття навіть прикраси потьмяніли, а профіль Артеміди, вирізьблений на червоному тлі материної улюбленої камеї, нажахано роззявив рота.

— Пане Станіславе, — одноманітно провадив комісар, навіть не давши шевальє підвестися, — вас визнано винним у зраді власної родини. Вашу потугу вилучено. Де перебуває ваш законний опікун? — понуро запитав він.

— Зник у ванній. — Шукаючи на підлозі окуляри, які злетіли в нього з носа, відповів шевальє слабким голосом.

Шкіра, яку було ледь видно з-під позначки неслави, мала зеленавий відтінок, так ніби хлопець ось-ось стане блювати. Офелія сторопіло спостерігала, як у залі блакитні годинники переходять із рук у руки. Помітна була загальна полегкість від того, що тепер у шевальє забрано потугу, якою він так зловживав.

Питання щодо таємничого зникнення графа Гарольда радше роздратувало, ніж занепокоїло комісара.

— Так-так, маю тут документ, де зазначено такий стан справ, — пробурчав він, оглядаючи папери на кафедрі. — Ну що ж, пане Станіславе, позаяк вашому опікунові заманулося несподівано зникнути, то вже сьогодні вас відішлють до Гельгайму.

— Hi! — вигукнув шевальє. Ніколи він не мав такого жалюгідного вигляду. Та ще й досі руками обмацував землю в пошуках окулярів. — Я хочу бути з пані Беренільдою, я слухатиму її, будь ласка!

— Гельгайм — що воно таке? — спитала Офелія в барона Мельхіора, тимчасом як усі плескали в долоні.

— Це спеціалізований заклад, — пояснив він. — Гельгайм розташований на дочірньому ковчегу Полюса. Туди відсилають дітей-халамидників, щоб якомога довше їх не бачити.

Бригадири вивели шевальє, який звав і звав Беренільду, аж поки віддаль поглинула його відчайдушний крик. Офелія мала б полегшено зітхнути від думки, що більше ніколи не матиме з ним справи. Однак тішило її лиш те, що Беренільда не бачила цієї сцени — це краяло б їй серце.

— Наступна справа! — оголосив комісар, обводячи залу поглядом. — О, ви тут? — додав він м’якше, коли впізнав Офелію. — Підходьте, люба панно, ваша черга. Також приведіть сестер пана посланця, — наказав він бригадирам.

Поки вони разом підіймалися сходами на трибуну, Офелія почувалася більш скуто, ніж будь-коли на сцені Оптичного театру. Куніґунда не перебільшила: сяйво, що бриніло в міражницьких поглядах, було не що інше, як відверта ненависть.