Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 50)
— Годі вам, не можна ж просити мою доньку про таке! — вигукнула мати Офелії. — Вона ж усього лиш дівчинка, ще й до всього неповоротка! Вона пару панчіх не знайде в шухляді, а ви кажете — тих бідних панів...
— В одному моя мати має рацію, — урвала її Офелія. — Це занадто велика відповідальність для мене.
— Ви — верховна родинна чтиця, — сказав Фарук, вкладаючи ручку в пам’ятцевого капелюха. — Для вас не існує занадто важкої відповідальності. Якщо це вас заспокоїть, призначу вам асистента.
З-під приплющених очей Фарук обвів ряди шляхтичів, а ті кожен по черзі нараз починали вивчати власні черевики, годинники, перуки, табакерки. На їхню думку, стати Офелії за асистента було так само принизливо, як відбути прилюдну Ампутацію. Погляд Фарука зупинився на баронові Мельхіорові — мабуть, тому, що його кулястий обрис у сяйному білому вбранні був найпомітніший з усіх.
— Ви хто?
— Ваш міністр елеганцій, володарю.
Хай і мав вгодоване тіло, проте барон Мельхіор надзвичай граційно вклонився.
— Покладаю на вас обов’язки допомагати Артемідиному маляті виконати завдання.
— Докладу всіх зусиль, володарю.
Барона Мельхіора, либонь, не вельми вабила така перспектива, але як зразковий міністр він мав такт не показати цього. Офелія нічого не мала проти нього, але не могла збагнути, як він міг стати їй у пригоді.
— А якщо все-таки я не зможу виконати покладеного на мене завдання? — запитала вона. — Якщо завтра опівночі я не знайду нікого зі зниклих?
— Тоді ми їх більше не шукатимемо.
Фарук не розкидав погрози, не шантажував, однак його відповідь здалась Офелії гіршою за будь-яку іншу, що її він міг дати.
— Я прошу більше часу.
— Гай-гай, більше ми не можемо собі дозволити, панно.
Це знов озвався дипломат із першого ряду. Однією рукою він тримав пенсне, а другою щосили тер повіки, щоб прокинутись.
— Довго в такому стані ми не протягнемо. Те, що сталося з Арчибальдом, впливає на всю Павутину, а ми мусимо бути в доброму глузді, щоб брати участь у Станових зборах. Якщо ви його не знайдете, ми розірвемо з ним емпатичний зв’язок, що єднає нас. Це незворотна процедура, і для нього, ймовірно, стане смертельною.
Серце Офелії забилося ще частіше. Зворотно пропорційно до цієї частоти Фарук зіп’явся на ноги, звів бліді очі на безкраю рулетку, що оберталася на стелі.
— На вашому місці, панно верховна родинна чтице, я б не гаяв ані хвилини.
ПЕЧАТКА
Підлога блищала так само, як деревина скрипки, і музикально відлунювала під кроками Офелії та охоронця печаток, поки вони разом ішли в передпокій. У кришталевих дзеркалах мигтіли позолоти на книжкових шафах, картинах, стінних годинниках, кріслах і вікнах. Таке відчуття, наче йдеш світом зі щирого золота. Однак жодна поверхня не вилискувала так, як двері, що до них охоронець печаток вів Офелію.
— От і прийшли, панно верховна родинна чтице! — оголосив він скорботно-урочисто, неначе вони опановували себе, стоячи перед гробом. — Кімната нашого безталанного посланця.
Офелія кивнула, не в змозі вимовити ані слова. Вона сотні разів проходила повз ці двері, відколи тут, на другому поверсі Місяцесяйва, жила Беренільда, але ніколи не переступала порога.
— Треба буде ще трохи почекати, панно верховна родинна чтице, — проворкотів охоронець печаток. — Мушу дістати дозвіл від родини, щоб зняти печатку.
Він указав на печатку із червоного воску завбільшки з таріль, закріплену саме посередині вивіски на дверях. Вона мала відстрашувати всіх заходити до кімнати, але ні стрічка, ні мотузка не перев’язувала замкового механізму.
— Не торкайтеся дверей, поки я не розряджу печатку, — наполягав охоронець печаток. — Інакше вчиниться вельми бридка химера. Можу запропонувати вам ознайомитися з подробицями розслідування, — сказав він, передаючи Офелії грубу теку. — У вас буде робота, поки я закінчуватиму з останніми формальностями, панно верховна родинна чтице.
З вуст охоронця печаток титул Офелії звучав, як другосортний жарт. Свій малий зріст цей міражник надолужував бучними інтонаціями й ошатною перукою зі стрічками. Він вийшов із передпокою, грюкаючи по підлозі високими срібними підборами.
Офелія сіла за золочений, як і решта меблів, столик і розгорнула теку. Довжелезний протокол вона хутенько проминула: текст був напхом напханий правничим жаргоном, тож вона й першого рядка не втнула. Натомість зацікавилася листами в кишеньках сторінок. Усі віддруковані на машинці, деякі адресовані редакторові «Нібелунгів», інші — графові Гарольду. Офелія знайшла навіть лист голові військової поліції — мабуть, листа додали, провівши ретельніший обшук речей. Послання щоразу закінчувалися ухвалою:
Уже не могло бути жодного сумніву. Це була та сама людина, що шантажувала Офелію. Помітивши на кожному листі ті самі сліди від пінцета, дівчина стривожилася ще більше. Вимагач не лишив нічого на волю випадку, навіть можливості, що ці листи потраплять Офелії на огляд.
— Ось журнал, панно верховна родинна чтице.
Прямісінько перед нею виник Філібер — цікаво, скільки часу він уже так простояв, тримаючи в руці шкіряний зошит. Цей блідий і непримітний управитель мав талант заскакувати Офелію зненацька.
— Дякую, — мовила дівчина, гортаючи журнал.
— Як панна верховна родинна чтиця може зауважити, — мовив Філібер, — у Місяцесяйві вже якийсь час не приймали постійних гостей, окрім бідолашного графа Гарольда. Придворні пані та панове відтепер роблять усього лиш коротку пересадку між двома зупинками ліфта.
— Припускаю, що вони теж бояться викрадення, — сказала Офелія, віддаючи журнал Філіберу. — Отже, Арчибальд... Тобто пан посланець зайшов у ці двері й не вийшов із них?
— Так, панно верховна родинна чтице. Пан повідомив, що бажає відпочити, і попросив, щоб його розбудили на вечерю. Коли слуги зайшли, ліжко було порожнє.
— А... Е-е-е... Він сам відпочивав?
— Так, панно верховна родинна чтице.
— А... Е-е-е... Він не міг вийти непобаченим?
Офелії стало соромно, що їй так легко читати предмети й так складно опитувати людей.
— Ні, панно верховна родинна чтице. Вартові Місяцесяйва постійно стежать за коридорами.
Офелія нашорошилась. На цих словах жандарми в передпокої, як один, заклацали підборами.
— А... Е-е-е... Вийти в інші двері він не міг?
— Ні, панно верховна родинна чтице. Потрапити в панову кімнату можна тільки крізь ці двері.
На якусь мить Офелії набігла думка, а чи не кепкує трохи з неї ще й Філібер, але схоже на те, що зникнення Арчибальда схвилювало його значно більше, ніж здалося було Офелії.
— Чи одержував пан посланець листи, схожі на оці? — запитала Офелія, показуючи розгорнуту теку на столі.
— Мені про таке невідомо, панно верховна родинна чтице.
Через слабке тремтіння в голосі Філібера Офелія засумнівалась, а чи всю правду він їй каже.
— Полишмо ці формальні звертання, — запропонувала вона. — На вашу особисту думку, що могло статись?
Філібер ошелешено обвів її поглядом.
— Панна натякає, що я викрав власного господаря?
— Ні, звісно, ні, — розгубившись, лопотіла Офелія.
— То й на краще, — мовив Філібер кланяючись. — З дозволу панни верховної родинної чтиці піду перевірю, чи не потребують моїх послуг деінде.
Удавано квапливим кроком управитель вийшов із передпокою й постукав у двері навпроти по коридору. Либонь, він не дуже добре зачинив за собою, бо Офелія раптом почула, що кажуть по той бік:
— Заради бога, Філібере, не ходіть до нас із таким скорботним лицем! Скільки мені відомо, брат іще не вмер.
Офелія скинула бровами, впізнавши жорсткий голос Ждани. Із сімох сестер Арчибальда вона прочуняла першою завдяки диво-каві — інновації, що її запровадило міністерство гастрономії. То завжди був окріп, але розчиняли в ньому свіжу смакову химеру, ще більш ефективну за натуральну каву.
— Як почувається панна? — поцікавився голос Філібера, що ледь долинав до Офелії.
— Бадьоріше за сестер. У цьому домі всі розквасилися; треба ж, щоб хтось показував приклад.
— Панна має новини від пана?
— Філібере, ви без угаву питатимете про це в мене? Кажу вам і повторюю: поки що я не маю зв’язку з Арчі. Мені й так складно не спати, а як ще й думати про нього, то невблаганно хилить у сон.
— Але, може, якийсь спогад... Якась подробиця навернулася панні?
— Усе відбулося так швидко, що я не встигла зрозуміти, що коїться. Ну-бо, зробіть ласку й принесіть мені ще трохи диво-кави.
Порцеляновий дзенькіт відлунився в тиші. Акустика в тих місцях, геть-чисто обшитих навоскованим деревом і вистелених золотом, збільшувала кожен звук. Навіть якби Офелія не хотіла їх слухати, то не змогла б.
— Що поробляє наша верховна родинна чтиця?
— Чекає, панно Ждано.
— Ще підожде. Я не ухвалюватиму ніяких рішень похапцем, тим паче, що мені вперше доведеться це робити. Звичайно всім цим опікується Арчі... Отже, ви радите мені не давати згоди на це читання, пане охоронцю?