Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 52)

— Я чула, що ви щойно казали про мене.

Охоронець печаток і барон Мельхіор знічено ззирнулись, а от Ждана лиш любісінько відпила ще диво-кави. Офелія цілковито зосередилася на ній і вказала на запечатані двері.

— Вважаєте, буцімто я самозванка? Якщо в цій кімнаті є бодай один предмет-свідок того, що відбулося, я примушу його заговорити. Вважаєте, що я честолюбна? Я фахова чтиця, а отже, дотримуюся фахової етики. Приватні справи посольства залишаться приватними. Я не піду, доки не виконаю того, для чого прийшла, але з вашого дозволу. Вимагайте, щоб печатку зняли, панно Ждано, і вимагайте тут-таки. На пошуки вашого брата я маю всього двадцять чотири години. Не робіть для мене — зробіть для нього.

Приклавши руку до серця, мати Офелії дивилася на доньку приголомшено, мовби не впізнаючи її. Однак ніхто не встиг озватися: рипіння підлоги притягнуло всі погляди до входу в передпокій. На золочену дверну раму спиралася незмірна тінь.

Там у просяклій від дощової води шубі відсапувався Торн.

ЗАПОБІЖНИК

Офелія відчула, як кров б’є у вухах, але сказати, від чого це, не змогла б: чи то від наглої полегкості, чи, навпаки, від іще більшого напруження. Попри обставини вона не забула, що відбулося на валу. Щоб звернутися до Торна таким голосом, за який було б не дуже соромно, Офелія мусила кілька разів вдихнути.

— Ви саме вчасно. Ми всі на вас чекали, — мовила вона.

Усмішка на її губах зів’яла. Залишаючи за собою калюжі — їх потай витирав лакей Місяцесяйва, — Торн попрямував усередину передпокою. Очі його ряхтіли, мов грозове небо.

— Не дозволяйте цього читання, — наказав він Ждані. — Я провадитиму розслідування самостійно. А вас, — сказав він, обертаючись до Офелії, — я звільняю від обов’язків. Негайно повертайтесь у готель.

Окуляри на носі в Офелії побліднули. Трохи не такої підтримки вона сподівалася від нього.

— Ви не можете просити мене про таке.

Торн нависнув над нею з висоти свого зросту, і це ще м’яко сказано: його тінь її просто-таки поглинула. Офелія несвідомо встала навшпиньки, щоб далі витримувати розпечений погляд, що його Торн опускав на неї.

— Я інтендант і ваш майбутній чоловік. Звісно, що можу.

— Я мушу провести це читання, подобається вам це чи ні. Під змоклою від дощу шубою Торнові груди здималися нерівномірно, але хтозна, то він задихався від несамовитої гонки Небоградом чи від люті, що пронизувала все його тіло. Який ґедзь його вкусив? Офелія бачила, що він знервований, але чому він аж так гнівається на неї?

— Я забороняю вам читати будь-що, пов’язане зі зникненнями, — процідив Торн крізь зуби. — Усі ці справи ніяким чином вас не стосуються, чуєте? А ви мовчіть, — вороже додав він, порухом спиняючи матір Офелії: та ж бо вже розтулила рота, щоб висловити свою думку. — Згадайте, про що ми домовилися: до весілля ви ні в що не пхаєте носа. Ні в що.

Офелія вже бачила, як мати затиснула собі пальці дверцятами фіакра — тепер вона скривила ту саму міну.

Стиха кашлянувши, ніяково втрутився барон Мельхіор:

— Як би... Теоретично, пане інтенданте, ви не можете заборонити своїй нареченій виконати доручене їй завдання. Володар Фарук особисто проголосив її верховною родинною чтицею, а мене призначив їй за асистента. Позаяк до неї цього звання ніхто не мав, його правове поле ще нікому не відоме. Наш міністр протоколу саме вивчає це питання.

Торн вперіщив барона очима, але той відповів усмішкою, яка підняла йому вуса. Відтак барон Мельхіор миролюбно, мов повітряна куля, повернувся до Ждани.

— Рішення за вами. Панна верховна родинна чтиця має ваш дозвіл чи ні?

Доля всіх тепер лежала на вустах у Ждани. Молода жінка довго споглядала порожнє дно філіжанки, а тоді звела очі на Торна.

— Дотепер ми не змогли нікого знайти, а сьогодні йдеться про мого брата. Прикро це визнати, але якби він був тут, то довірив би вам це читання, — мовила вона, цього разу звертаючись до Офелії. — Отже, я даю вам свій дозвіл. Зніміть печатку.

Торн лупнув на Ждану так, наче боровся з бажанням запхнути їй у горло ту порцелянову філіжанку.

Охоронець печаток коротко махнув рукою — печатка, яка, втім, скидалася на товстий шмат воску, зникла з дверей, мов крейда з дошки.

— Дякую за довіру, — проказала Офелія.

Ждана сама відчинила двері, і світло з передпокою золотим лезом розітнуло темряву.

— Не дякуйте. Якщо не знайдете брата, я перетворю ваше життя на пекло.

Навдивовижу мляво вимовивши ці слова, Ждана прокрутила кнопку електричного тумблера. Офелії відібрало мову, коли вона вперше побачила кімнату Арчибальда. Якби її попросили уявити простір такого, як він, чоловіка, вона завиграшки намалювала б собі громаддя подушок, інструменти втіхи, розпусні твори — словом, срамотний безлад, де б постійно мріли пахощі всього забороненого.

Офелія аж ніяк не сподівалася зайти в порожню кімнату.

Самісінько посередині головувало старе ліжко з кованого заліза — ото й усе. По стінах і на стелі звивалися тріщини. Як і його стиль вбрання, кімната Арчибальда мала так само занехаяний вигляд. Ще й температура тут була крижана, ніби теплова химера сюди не досягала.

— Не розумію, — мовила Офелія, роззираючись навсібіч. — Де складено особисті речі Арчибальда?

— Ніде, панно верховна родинна чтице, — оголосив Філібер, стоячи на порозі. — Пан завжди тримав це місце в такому стані.

— І все-таки, — зітхнув барон Мельхіор, обводячи кімнату критичним поглядом видатного модельєра. — Як на мій смак, це аж надто концептуально. Хіба не міг пан посланець замовити одну-дві химери? Невеличкий дотик рококо змінив би інтер’єр.

Усі тепер перемістилися на поріг кімнати, щоб не заважати обшукові. Офелія мала відчуття, що мусить довести перед журі, на що вона здатна. Сміливе запевнення, яке вона щойно озвучила, пекло їй пальці. Кімната без предметів? Підступнішого виклику кинути їй вони не могли! Ухваливши не впадати в розпач, іще навіть не ставши до роботи, Офелія застебнула рукавички.

— А вам обов’язково читати ліжко? — запитала Ждана. — Це було б непристойно для дівчини вашого віку.

Суворий вираз її обличчя годі було порівнювати з Торновим лицем: він не спускав з Офелії очей, неначе вона щохвилини могла скоїти непоправну дурість. Мати Офелії тим часом насуплено поглядала то на одну, то на другого, мовби ще не вирішила, хто з них двох образив її більше. Цікаво, що найбільше від цього читання начебто сподівався Філібер.

— У мене не такий великий вибір, — зрештою відповіла Офелія.

— А підлога? — запитала Ждана. — А стіни? Адже таке читання не вельми відрізняється від ваших звичайних читань, чи не так?

— Ого як відрізняється! Це надто безмірні й неточні поверхні. Ми впливаємо на предмети, входячи з ними в прямий контакт. Зрідка торкаємося стін кімнати, а коли ступаємо по підлозі, взуваємо черевики. Підошви правлять за напрочуд добрий ізоляційний матеріал.

Офелія підійшла до ліжка з кованого заліза, до пуття не знаючи, з якого краю до нього підступитися. Не було схоже на те, щоб його розстеляли. Лише поїдене міллю покривало трохи вминалося посередині: отже, на ньому досить довго лежало чиєсь тіло, щоб покривало набуло його обрисів. Не треба бути детективом, щоб здогадатись: Арчибальд простягнувся просто на покривалі, не залазячи під нього на простирадло.

Офелію цікавили не тисячі ночей, які Арчибальд провів під ковдрою, сам чи з кимось, а останні його миті перед викраденням. Таким робом поле дослідження ще зменшувалося.

Офелія поклала руку на покривало й відчула легке поколювання на кінчиках пальців. Це почуття було надто далеке, щоб якось його визначити. Мов лозоходець палицею, вона повільно провела долонею по тканині, шукаючи тих місць, що всотали найбільше емоцій зниклого. Зненацька на Офелію накотилася нудьга, така глибока, що вона аж ніби провалювалась у саму сутність меланхолії. Що більше Офелія розважала себе святами, що більше тішилася насолодами, що більше зневажала умовності, то сильнішою була її нудьга.

Ці думки належали не їй, а Арчибальдові. Як на неї, пристойніше було б побачити його тілесні любощі. Адже виявити те, що він ховав за безтурботними посмішками, було ніби пройти повз нього, не завдавши собі труду направду його спізнати. Однак Офелія не відступалася, далі й далі пробігаючи пальцями кожен сантиметр покривала, сподіваючись натрапити на якусь аномалію, струс, подив — що завгодно, аби воно переривало б нескінченну нудьгу, що насичувала кожну петельку тканини.

Коли по хребту здійнялася хвиля шаленства, а окуляри пожовтіли, Офелія зрозуміла: цього разу почуття належало таки їй. Це ліжко нічого, анічогісінько не повідомляло їй про зникнення Арчибальда!

— Я знаю, що ви вже не можете вийти на зв’язок із братом, — сказала Офелія, напівобертаючись до Ждани. — Та чи могли б ви оволодіти ним? Якось я бачила, як Арчибальд... е-е-е... позичив тіло однієї валькірії. Може, ви змогли б...

— Ні, — сказала Ждана категорично. — Член Павутини може оволодіти другим, лише маючи поінформовану згоду. Не подумайте, що це питання принципу: поки брат не дозволить, я фізично не здатна посісти його місце.

— Чи можна із цього виснувати, що ваше читання невдале? — пролунав голос Торна.

Офелія зміряла його важким поглядом. Хижі очі, чорна, просочена дощовою водою шуба, великий ніс, чия трикутна тінь заступала пів обличчя — так він скидався на птаха-вістуна лиха. Офелія не ждала від нього заохочень, але міг би принаймні звільнити її від таких міркувань.