Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 53)

— Ні. Я ще не закінчила.

Офелія подумки питала себе, чи не доведеться зрештою читати простирадло, подушки й матрац, аж тут до неї підійшов барон Мельхіор.

— О, то це не уява зі мною грає! Тут таки справді щось є й відбиває світло.

Золоченим крайцем трості барон показав на металеве кільце на покривалі — Офелію аж досада взяла, як вона раніше його не помітила. Дівчина обережно взяла кільце кінчиками пальців, так само в рукавичці, щоб поближче роздивитись. Що це таке? Перстень? Зв’язка для ключів? Сережка?

Офелія глибоко вдихнула, щоб стишити вир емоцій. Це читання — мабуть, остання її змога зрозуміти, що сталося з Арчибальдом, і вона має її використати. Відчувши, що досить зосередилася, торкнулася кільця.

Образ ляснув їй у голові, як мильна бульбашка. На одне серцебиття Офелія стала Арчибальдом. Вона жила, відчувала й думала так, як жив, відчував і думав він.

Пісковий годинник. Екстаз. Небезпека.

— Це не кільце, — прожебоніла вона радше сама до себе, ніж до решти.

То був запобіжник піскового годинника. Офелія чітко бачить, як світло лампи під стелею подвоюється в склі пляшечки, неначе то вона там сама простягнулася на ліжку. На блакитному пісковому годиннику є прикметна табличка: «Сімейна мануфактура “Гільдеґарда і Ко”». Офелія замислено гладить запобіжник палюхом. Нарешті вона знайшла такий. Цей годинник на позір скидається на будь-який інший, за винятком однієї подробиці — ледь помітної, жахливо облудної відмінності — крихітного складаного механізму поряд із горлечком. На голе око його годі укмітити. Офелія вгледіла, бо тижнями шукала його на кожному годиннику. Тепер знайшла пастку. А що з нею робити?

Звівши очі, Офелія побачила, що всі заціпеніло стали навколо неї.

— Ну що? — запитала Ждана, вперше виходячи з рівноваги. — Що це таке? Що ви побачили?

«Бережіться химер».

— Блакитні піскові годинники, — прошепотіла Офелія. — Вони забрали тих зниклих. І Арчибальд це знав.

МАНУФАКТУРА

Офелія чхнула в шалика. Бруківкою розтікалися смердючі калюжі, і що більше дівчина намагалася їх оминати, то більше занурювала туди черевики. Панчохи вже стали намокати — і навіть не факт, що від води, — але вона тюпала так швидко, як лиш могла маненькими ніжками. Мусила встигати за ходою патрульних жандармів — вулицею відлунювали їхні чіткі кроки в шипованих патинках.

— Ще далеко до мануфактури піскових годинників? — запитала Офелія.

— Ще два ліфти, панно, — не глянувши на неї й не сповільнюючи ходу, відповів один із бригадирів.

Офелія пошукала очима в далечині ґрати наступної пересадки. Ніколи ще дівчина не бувала так глибоко в підземеллях Небограда. Що нижче вони спускалися поверхами, то сильнішало враження, наче вони заглиблюються в каналізацію. Насичений остиглою парою й нудотними запахами, густий дух навколо поглинав усе світло небагатьох ліхтарів. Іноді Офелія помічала, як до спітнілих вікон у машинних відділеннях та промислових цехах притулялися обличчя. У підземеллях столиці сотні робітників, механіків та ремісників підтримували підігрівачі, ремонтували труби, відводили стоки, а також виготовляли столове срібло, кераміку й текстильні вироби, притаманні способу життя в горішніх кварталах.

Офелія підвела окуляри на Торна, що безмовно крокував праворуч од неї.

— Що більше я міркую, то менше розумію, — сказала йому Офелія. — Який зиск Матінці Гільдеґарді за допомогою своїх же годинників викрадати придворних? Не всі її шанують, — визнала вона. Офелія саме згадала, що голова військової поліції, головний редактор «Нібелунгів» і граф Гарольд щиро ненавиділи таких, як вона, чужинців. — Але не уявляю, щоб вона аж так перебрала міру. Мусить бути щось інше.

Торнів погляд блукав десь-інде. Він її хоч слухає?

— З другого боку, — мовила Офелія, підвищуючи голос, — Арчибальд відчув пастку. Оце я напевне знаю. Та якщо він мав рацію, чому ж сам потрапив у неї?

— Звідки мені знати? — невдоволено проказав Торн.

Більше Офелія не наполягала. У неї нестерпно боліла голова, і невідомо чому: через нежить, недосип або через Торнові пазури. Сам Торн, мабуть, того й не усвідомлював, але гнів випромінювався з нього й передавався Офелії болісними пульсаціями крізь кістковий мозок.

Відколи вони вийшли з Місяцесяйва, Офелія не могла ступити ані кроку вбік, зайти в ліфт чи перев’язати шнурки, щоб не зіткнутися з Торном. Він ходив за нею всюди, мов друга тінь, неначе патруля жандармів було не досить. Товариство він складав не вельми приємне: весь час скреготів зубами й супив брови. Схоже було на те, що він і справді гнівається на неї, а відколи вона прочитала запобіжник, це стало й поготів очевидним.

Що Торну зрештою привиділося? Приміром, таке: вона зачекала, поки він буде в справах, і побігла до Фарука вимолювати собі звання чтиці? Хизувалася, що їй випала змога самій-одній вирятувати зниклих? Офелія ціпеніла зі страху від думки, що знайде самі трупи або ж узагалі нічого не знайде. Та найгірше, замість ображатися на Торна за його нерозуміння, вона почувалася винною, ніби до певної міри заслуговувала на його гнів.

Офелія знала, що то через події на валу, але й подумати про те не могла, щоб не запалахкотіли вуха.

— Чи могли б ви... почекати мене... хвилинку... Будь ласка?

Ураз усі — Офелія, Торн і патруль жандармів — обернулись одним порухом, стикнувшись одне з одним. Позаду них, під тремтливим світлом лампи, барон Мельхіор втирав мереживною хусткою потрійне підборіддя. Він так упрів, що аж щоки йому лисніли.

Барон зупинився якраз перед входом у якийсь в’явуар. Принаймні в те, що колись мало правити за в’явуар. Плетениці червоних світильників, що облямовували вивіску «Еротичні ласощі», уже давно погасли. А вітрини вкривали пил і застарілі оголошення.

— То ви часом не... намагаєтеся здихатися... свого вартівника... хороших манер? — віддихався барон Мельхіор і підняв над головою свого циліндра, пускаючи бісики.

То була остання забаганка матері Офелії. Вона погодилася повернутися до готелю лише за умови, що міністр елеганцій особисто опікуватиметься її донькою. Офелії ж було доволі ніяково від того, що він був їй за асистента.

— Маємо дістатися мануфактури якомога швидше, — буркнув Торн. — Якщо вони дізнаються, що ми в дорозі, то несподівана інспекція несподіваною не стане.

— Стільки ходити пішки я не звик, — перепрошував барон Мельхіор. — Мені, зрештою, шкода своїх нових черевиків.

Офелії дошкуляло й те, що вони гають стільки часу. На кожному поверсі, на кожній пересадці, на кожному хідникові нові жандарми перевіряли в них документи, а також підставу на перебування поза зонами, дозволеними для перебування. Цю перепустку могли надати лише бригадири з їхнього особистого супроводу. Заходи безпеки сягали такого рівня, що й арктичному лемінгу годі було перебігти вулицю, щоб його не зупинили.

— Усе це дуже делікатна справа, — оголосив барон Мельхіор. — Ви розумієте це, пане інтенданте?

Крізь вуличні пари барон Мельхіор роззирався довкола — Офелія вже не раз таке бачила. Попри зовнішній спокій і почесну варту, що до них приставили, барон наче кожної миті побоювався удару звідкілясь.

— Звісно, яко міражника мене тривожить зникнення двоюрідних братів, і я бажаю, щоб учинили правосуддя, — тихо вів далі він. — Та як міністр нагадаю вам, що саме пані Гільдеґарді ми завдячуємо міжродинною Розою Вітрів, і цей прохід тепер заблоковано. Якщо ми завдамо шкоди комусь із терайдійців, вони більше ніколи не відчинять прохід, і нам доведеться попрощатися з прянощами й смачними цитрусовими. Слід блакитних годинників наразі веде нас до пані Гільдеґарди, але поки її вину не доведено, то, спілкуючись із нею, маємо подбати про вишукані манери, — проспівав барон Мельхіор у бік жандармів, мелодійно наголосивши на останніх двох словах. — Якщо нам пощастить застати її на мануфактурі, пропоную взяти пані до арешту, у камеру, звідки вона не вийде навіть за допомогою потуги, але тільки на час, поки розплутаємо цю справу, і без жодної брутальності. Ми добре зрозуміли одне одного, панове?

Жандарми стали струнко, підборіддя догори, не ззирнулись і не сказали ані слова — мабуть, то вони таким робом відповіли «так».

— Якщо пані Гільдеґарда так чи інак причетна до зникнення Арчибальда, — сказав Торн, — я їй особисто передам квіти у в’язницю.

— Я нічого не втнув, — ухилився барон Мельхіор. — Можемо рушати далі, я звів дух. Ви йдете, панно верховна родинна чтице?

Перш ніж знову зануритися у вуличні пари, Офелія востаннє зиркнула на в’явуар, його запилюжені вітрини, погаслі червоні світильники. І раптом у її пам’яті спливла важлива подробиця. Діждавшись, поки після енної перевірки вони зайшли в ліфт, Офелія поставила барону Мельхіору запитання, що крутилося в неї на язику:

— Цей в’явуар належав вашій сестрі?

Барон Мельхіор саме причісував волосся, дивлячись у дзеркало в ліфті, і ніяково скривився.

— На мій превеликий сором, так, — повідомив він. — На щастя, його зачинили. Куніґунда — видатна мисткиня, але треба було поставити мистецтво на службу естетизму, а не вульгарності.

Офелія захитала головою. Вона не до того хилила.

— Ваша сестра стверджує, що в’явуари банкрутіють через конкуренцію. Конкуренцію годинників Матінки Гільдеґарди, — уточнила вона.

Барон Мельхіор вийняв із кишені гарненький металевий горщик, поклав туди горішок з ароматизованого воску й підмастив довгі вуса, граційно сковзнувши по них пальцями.