Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 55)

— Зважайте, куди ставите ноги, — звелів Торн Офелії.

Офелія не боялася висоти, але сприйняла засторогу всерйоз. Східців було багато, вони були вузькі й погано освітлені, і перш ніж дістатися підлоги ангара, треба було здолати чимало сходових майданчиків.

На кожному прогоні східців Офелія нахилялася, щоб ліпше розгледіти ліжка в ангарі, обриси, що виникали й відлітали з-за муслінових фіранок за кожним поворотом. Офелія була ще надто високо й надто далеко, щоб добре їх розрізнити в синюватому світлі ламп. Їй навернулося на гадку, як же ті люди можуть не помічати всього навколо. Нікому з них ніколи не кортіло розкрити фіранки над ліжком із балдахіном?

Ступаючи на нові марші, Офелія знову відчула гаряче дихання біля вуха. Вона обернулась і побачила Торна — він ішов нижнім майданчиком. Однак дівчина відчула не його дихання, він був надто далеко. Може, то Владислава наступає їй на п’яти? Не встигла вона й подумати про це, як подих їй забився від сильного удару в груди. Офелія так здивувалася, що одразу й не второпала, чому поруччя ковзає під пальцями, чому ноги відриваються від землі й чому волосся розлітається перед окулярами.

Вона падала. Мала добряче забитися на цій нескінченній вервечці східців.

Наче в якомусь сні, Офелія провалювалася назад, не в змозі зачепитися ні за що більше, крім Торнового обрису, що перегортав наступну сторінку журналу. Коли дівчина на щось упала всім тілом, у легенях їй забракло повітря, і від удару лікоть пронизало, мов електричним струмом. Крізь скособочені окуляри Офелія блимнула на схилене до неї вусате лице.

То підбіг до неї жандарм і взяв її на руки.

— Ки яв, панно? Тобто... Ви як, панно? Не поламали, бува, чогось?

Ніяково мовлені слова жандарма долітали до Офелії з-під закручених догори вусів, і був той чоловік трошечки зизоокий, тому скошував очі. Офелія не забуде цього обличчя, бо, мабуть, завдячує йому життям.

— Т-так, — пролепетала вона ледь чутно, бо подих забило від падіння. — Спасибі. Правда.

Нарешті націливши в напрямку Офелії носа, Торн став насуплено спостерігати, як жандарм допомагає їй зіпнутися на ноги.

— Я ж казав вам: зважайте.

— Я зважала, — боронилась Офелія. — Я не ви...

Не договоривши, вона замовкла й глянула на східці, що з них мало не покотилася вниз. Була впевнена, що її штовхнула якась невидима істота. Але годі було думати, що це вчинила Владислава. Розжалувана захистила їх від хронікерів, а Торн збирався обстоювати інтереси її клану. Нападати тепер на Офелію не було жодного сенсу. Щоб більше ніколи ноги вашої не було у дворі. А якщо то не Владислава була поміж них?

Поки цехмайстер проводив їм екскурсію, Офелія розважливо трималася ближче до жандармів, особливо до того, що допоміг їй підвестися.

— Це принцип «відкоркуйте — насолоджуйтесь»! — майже декламував цехмайстер радісним голосом, що відлунював по всьому ангару. — Ми довго виготовляли найкласичніші піскові годинники, із зеленої й червоної колекцій. Туди-назад за стандартними маршрутами. А якось Матінка Гільдеґарда ото нам і каже: «Гей, аміґос, а що, як придумати годинник, який переноситиме людей прямісінько в сон?» Така вона, Матінка. Завжди з геть безумними ідеями. І завжди знаходить спосіб, як їх утілити.

Заморожені крижаним повітрям ангара, усі разом вони просувалися між рядами ліжок. Зблизька ліжка вразили Офелію, бо скидалися на справжнісінькі кораблі: різьблений каркас нагадував гальюнну фігуру[7], а неозорі білі фіранки походили на вітрила. Не загубитися серед цього нерухомого морського флоту можна було лише за допомогою вказівних знаків: «СТАНДАРТНІ ХИМЕРИ ДЛЯ ЖІНОК», «СТАНДАРТНІ ХИМЕРИ ДЛЯ ЧОЛОВІКІВ», «ХИМЕРИ ДЛЯ ВІДМОЛОДЖЕННЯ», «ОСОБЛИВІ ХИМЕРИ ДЛЯ ДІТЕЙ», «ХИМЕРИ ВИНЯТКОВО ДЛЯ СЛУГ», «ХИМЕРИ ДЛЯ ПОСТІЙНИХ КЛІЄНТІВ» тощо.

— Щоб створити пісковик, — правив своєї цехмайстер, — Матінка Гільдеґарда всього-на-всього бере з матраца зразок простору та вкладає його у флакончик піскового годинника.

— Зразок простору? — перепитала Офелія.

— Так, панно. Мені буде складно пояснити вам, на що саме це схоже, але Матінка Гільдеґарда ще ніколи не схибила. У цеху виготовляють піскові годинники так, щоб їй залишалося тільки замкнути кришку й закріпити запобіжник, коли скінчить свою роботу. Тоді ми кладемо тут матрац у красивому дерев’яному каркасі, застеляємо його чистою білизною, як годиться, — наголосив цехмайстер, посміхаючись баронові Мельхіору. — А потім туди, на склад, прибуває фаховий химерник, — додав він, указуючи на промислові двійчаті двері в глибині ангара. — Він перетворює ці звичайні ліжка на країну див. Про результат судіть самі.

Офелія уважно оглянула пісковики навколо. За мусліном фіранок без упину з’являлися і зникали тіні: сукня із задертим догори криноліном, звідки стирчали, смикаючись від сміху, дві ноги; старигань, який стрибав на матраці, мов школяр; обрис у перуці, що схлипував від радощів на подушці. Офелії ще не доводилося бачити більш фантасмагоричного видива. Жандарми трохи відтуляли балдахіни на ліжках, щоб швидко проінспектувати, але, здається, нічого не могло вивести людей із тих чарів. Офелії стало їх шкода.

— Подумати лишень! Я сам іще вчора був тут серед них! — жалібно зітхнув барон Мельхіор.

— Так ви ж сам міражник, — здивувалась Офелія. — Хіба ви не вмієте розвіювати такі чари?

— Міражник убезпечений тільки проти власних химер, панно верховна родинна чтице. І тільки він може припинити їхню дію. Через це всі витвори міражника зникають із його смертю. Мистецтво наше швидкоплинне, — мовив він, меланхолійно всміхаючись у вуса. — Завжди сумно від думки, що ні мої музикальні краватки, ні парфумовані прикраси, ні калейдоскопічні сукні мене не переживуть!

— Щоб надати чину будь-якій химері, потрібно клацнути палюхом, розумієте? — вів далі цехмайстер. — Якийсь сигнал, якщо бажаєте. Спочатку він проникає в очі, а вже потім сягає мозку. Не побачивши, як клацають палюхом, ви не побачите химеру й не відчуєте її впливу на себе.

— Ви аж надто спрощуєте, — заперечив барон Мельхіор професорським тоном. — Наші химери впливають здебільшого на зір, але також існують слухові, дотикові чи нюхові стимули. Ми здатні на вельми складні витвори мистецтва, хоча всі мають різні спеціалізації. У кожного — ландшафтного дизайнера, декоратора, модельєра — певні відчуття переважатимуть решту. Однак погоджуся з вами, що найчастіше ми все ж удаємось до зорового впливу.

Офелія згадала чорний монокль Ґаелі, що давав змогу фільтрувати всі химери.

— Чи можна дізнатись, як звати колегу, що працює з вами? — запитав барон Мельхіор, указуючи палицею на найближче ліжко. — Позаяк я випробував ці химери зсередини, можу підтвердити, що вони достобіса вправні. Після них я завжди повертався розбурханий, але ніколи не міг пригадати чому. Це те саме, що прокинутися від чудового сну, що залишає тільки вкрай сильне враження.

Цехмайстер гиготнув, підіймаючи палюхом кашкета.

— Не маю зеленого поняття. Ми ніколи не здибували його в цеху, бо він приходить тільки на склад, і тільки Матінка Гільдеґарда могла б назвати вам його ім’я.

Офелія здригнулася від несподіванки. Інспектуючи якогось пісковика, один із жандармів зненацька затрусився від сміху. Підкинувши двокутівку в повітря, він дрібно затанцював і став посилати рукою цілунки уявній публіці, на повен голос вигукуючи: «Життя прекрасне, пані та панове!»

— А, він побачив клацання пальцями, — пояснив цехмайстер. — Мабуть, глянув на стелю над ліжком.

Торн так заглибився в журнали, що не звертав жодної уваги на жандарма, який тепер намагався втягнути товариша в шалений вальс.

— Це все добре, але ми ще нікого не знайшли, — прошепотіла Офелія. — Що саме ви шукаєте в цих рахунках?

Торн невдоволено щось пробурчав, а Офелії набігло, що, либонь, вона залюбки щось почитала б — абищо, щоб пришвидшити розслідування і не почуватися так безсило.

— А жовті піскові годинники? — запитала вона, обертаючись до цехмайстра. — Ренольд... Один друг якось мені про них розповідав. Сказав, що вони такі самі, як блакитні, але прямують тільки в один бік і не мають обмежень у часі. Ви тут такі виготовляєте?

— Звісно, ні, — сказав цехмайстер категорично. — То було б надто небезпечно. Жовті піскові годинники — це байка, якою марить челядь, та й по всьому. Лиш уявіть, що ви застрягли всередині якоїсь химери, — мовив він, показуючи на жандарма, що досі дурнувато всміхався. — Померли б зі сміху раніше, ніж од зневоднення! А втім, кому не бракує клепки, до снаги змінити будь-який пісковий годинник, — визнав він, а очі в нього шельмувато замигкотіли. — Установити пристрій автоматичного повернення непросто, проте можливо.

Офелія замислено кивнула. Пристрій автоматичного повернення? Мабуть, оцю пастку й виявив Арчибальд у тому пісковому годиннику, запобіжник якого вона прочитала.

— Ми проінспектували всі пісковики, пане, — оголосив жандарм, цокнувши підборами перед Торном. — Зниклих осіб тут немає.

— На складі теж нічого, — доповів другий жандарм, повернувшись з іншого кінця будівлі.

В Офелії стислося в горлі. Звісно, вона іншого й не сподівалася, та все ж була надія побачити, як з-під балдахіна якогось ліжка позіхаючи вийде Арчибальд.

Не зазнав розчарування тільки цехмайстер. Він широко посміхнувся, показуючи в незавидному стані зуби.