Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 54)

— Такий суворий закон ринку, — зітхнув він. — Наважусь зізнатися вам, що сам купив кілька акцій мануфактури пані Гільдеґарди. А втім, починаю сумніватися, чи така вже це вигідна справа, — докинув він, хвильку поміркувавши. — Коли ми щойно з’ясували, що блакитні годинники небезпечні, лиш уявіть, яка здійметься бу...

— Коли я перестріла її востаннє, пані Куніґунда мала блакитні годинники, — урвала його Офелія. — Занадто багато як для особистого вжитку. Вона попросила мене не розповідати, але з огляду на події я більше не можу тримати це в таємниці.

Вуса приголомшеного барона Мельхіора впали. Якби не такі драматичні обставини, він мав би ледь не комічний вигляд.

— Ви певні цього? А оце вже поганої Згоден, що сестра не бездоганна, але закладаюся новими черевиками — вона не контрабандистка й не злочинниця.

Офелія запитально глянула на Торна, щоб дізнатися його думку, але він відвернув обличчя і ще більше нахмурився — на одну складку між бровами побільшало. В Офелії було таке враження, що вона нескінченно його дратує. Невже знову схибила?

Після останнього ліфта й трьох перевірок вони зайшли на ґанок, де було написано великими потьмянілими літерами:

СІМЕЙНА МАНУФАКТУРА «ГІЛЬДЕҐАРДА І КО»

Фабрика являла собою таку неозору будівлю, що потребувала окремого підземелля. Примітний у ній був хіба що розмір — за фасади правили похмурі сірі стіни без вікон, а на вологих бетонних плитах подвір’я були складені старі матраци.

Торн мав кілька разів грюкнути клепалом головного входу, поки вийшла відчинити їм робітниця.

— Так. З якого питання?

— Я інтендант, — оголосив Торн. — Мушу терміново бачити пані Гільдеґарду.

— Матінка не в цеху, — відповіла робітниця.

— Коли поїхала? Коли повернеться?

Робітниця лише непевно стенула плечима.

— Хто на мануфактурі старший за відсутності пані Гільдеґарди? — не вгавав Торн.

Робітниця не відповіла й мовчки пішла геть. За кілька хвилин її місце заступив літній пан. Він захоплено свиснув, підводячи носа до Торна, і підійняв палюхом службового кашкета.

— Сам пан інтендант! — вигукнув він, усміхаючись краєчком рота. — Я цехмайстер. Чим можу прислужитися?

— Дозволом проінспектувати будівлю, — мовив Торн, подаючи йому ордер на обшук.

Навіть якщо цехмайстер здивувався чи стривожився, то цього не показав. Як для того, у кого біля дверей стоїть цілий загін жандармів, він не надто занервував. На кашкеті в нього вона зауважила ознаку у вигляді помаранчі. Помаранч був улюбленим фруктом Матінки Гільдеґарди, а для тих, хто укладав із нею союз, означав дружбу. Офелія ніскілечки не забула, як сама ледве не опинилася під кийками жандармів, доставивши кошика помаранчів.

Ознайомившись з ордером на обшук, звеселілий цехмайстер почергово глянув на Торна, на барона Мельхіора та на Офелію.

— Отакої! Упізнаю панночку. Ніколи не піднімаюся на верхні поверхи, але газети читаю. Ви казкарочка, ота з Аніми. А ви, — вів далі цехмайстер, обертаючись до барона Мельхіора, — ви міністр. Міністр високої моди чи якось так. Он яке добірне товариство! Прошу, прошу! Ото як колеги побачать, кого я їм веду...

Торн на мигах припросив Офелію зайти першою.

— Так будете мені в полі зору, — проказав він крізь зуби. — Ніяких вибриків, ініціативи й катастроф. Зрозуміло?

— Я робитиму все, що вважатиму за потрібне для розслідування, — розсердилась Офелія.

Вона вже навсправжки стала багровіти від злості. Тобто окуляри побагровіли в неї на носі.

Барон Мельхіор тим часом скрупульозно витер ноги об дверний килимок, мугикаючи: «Міністр високої моди... Ні, справді... Ну, ти подумай».

— Чи можу я бодай поцікавитися причиною обшуку? — люб’язно запитав цехмайстер.

— Посланець зник після того, як відкоркував один із ваших піскових годинників.

— У цьому й полягає їхній принцип роботи, пане інтенданте.

— Посланець не повернувся, — буркнув Торн.

— А оце погано, — відказав цехмайстер, не полишаючи крадькома посміхатись. — Мабуть, це якесь дивне непорозуміння. Ви інспектуватимете пісковики? Звичайно ми нікого туди не пускаємо, та позаяк ви маєте ордер...

В Офелії було відчуття, ніби цей чоловік декламує, а втім, вкрай незугарно, заготовлений наперед текст. Мимохіть вона замислилася, що воно таке, той пісковик.

— Я маю намір проінспектувати все, — уточнив Торн.

Усередині мануфактура не мала нічого спільного зі зловісним фасадом, що його виставляла назовні. Вестибюль виходив у бездоганно чистий коридор. На стінах висіла безліч дерев’яних полиць. Кожна чарунка мала свою наліпку: «На щасливий випадок», «Потік чистого повітря», «У гостях у дам», «Червоний будуар», «Робіть ваші ставки», «Екзотика вечора» тощо. То все були види піскових годинників.

— Отут виготовляють наші піскові годинники, — оголосив цехмайстер, заходячи в залу. Її освітлювали красиві лампи, що звисали зі стелі. — На цьому етапі виробництва це всього лиш звичайні піскові годинники, і вас вони не зацікавлять. Транспортних властивостей Матінка Гільдеґарда надає їм на наступному етапі.

Перше, що вразило Офелію, — засклені полички. Скільки сягало око, у них розмістилися десятки, сотні, тисячі маленьких піскових годинників, і кожен із них являв собою зразок ювелірної роботи.

А ще Офелію вразило те, що робітники попри пізню нічну годину стояли за столами. Жоден не підняв носа від настільної лупи, викрутки чи дробарки для скла, поки між ними сновигали жандарми. Тут були самі лише літні чоловіки та жінки, і всі мали на фартухах позначку з помаранчем. Те, що зник посланець, те, що їхні годинники до цього причетні й що полчище жандармів оточило приміщення, — їх, здавалося, не бентежило.

Третє, що вразило Офелію, цього разу в саме серце, — око, що блискало з темного кутка в глибині цеху з-під пасма чорних кучерів. То на табуреті вмостилася Ґаель. Цигарка затиснута між зубами, бретелі комбінезона закріплені на поясі для інструментів. Вона лагодила щось схоже на радіоприймач. Її монокль, немов фара, відбивав світло ламп, але цей спалах і тінню не скидався на пломенисте сяйво її сіро-блакитного ока.

Офелія мусила прикликати всю витримку, щоб не кинутися до Ґаелі й не трясти її за плечі. Що вона тепер тут робить? Де, зрештою, Матінка Гільдеґарда? І чому, їй же богу, ніхто в цьому цеху ні з чого не дивується? Офелія насилу проковтнула всі ці запитання, які так пекли їй горло: привернувши увагу жандармів до Ґаелі, дівчина напитала б їй біди. Фальшовані документи за теперішніх часів могли вийти їй боком.

— Пісковики ось тут, — сказав цехмайстер, відчиняючи двері в самому кінці зали. — Прошу йти за мною, якщо на те ваша воля.

Ґаель стрельнула на нього очима поверх радіоприймача, і на мить здалося, наче вона зачудувалась. Однак її зачудування не стосувалося ні Офелії, ні Торна, ні барона Мельхіора, ні жандармів. Спричинила його лиш одна точка, що зависла в повітрі десь позаду них.

Офелія зіщулилася під шаликом. Вона ані разу не згадала про Владиславу! Невже невидима пройшла за ними? Ґаель була нігілістка, а отже, родинні потуги решти Фарукових нащадків не мали над нею ніякої сили. Чи викриє-таки вона охоронницю під прозорим серпанком? Чи розуміє, що не повинна бачити Владиславу? Чи взагалі здатна Ґаель розрізняти дійсність і химеру? Досить було й слова, щоб виказати себе, тож Офелія полегшено зітхнула, коли Ґаель знову заглибилась у радіоприймач, а жандарми вийшли з цеху, нічого не помітивши.

Фабрика переходила в адміністративний відділ — Торн обвів його допитливими очима. Офелія й собі пошукала чогось, що скидалося б на пісковики — піскові годинники без піску? — але тут не було нічого, крім бухгалтерських документів.

— Це я конфіскую, — оголосив Торн, хапаючи журнали.

— Сумніваюся, що ви знайдете там щось цікаве, але робіть, як вважаєте за потрібне, — запевнив цехмайстер, не облишаючи посмішки. — Пісковики отам, — додав він, відчиняючи ще одні дверцята з тьмяного скла.

Вийшовши з кабінету, Офелія здригнулась. Її чхання прокотилося в тиші, мов гуркіт грому, і відгукнулося нескінченною луною. Вони опинилися на металевому містку, що досить високо стримів над велетенським ангаром, де температура враз упала. Місцину освітлювали ліхтарі з блакитного скла, та в синюватому напівсвітлі ледь-ледь можна було розрізнити неймовірну кількість велетенських ящиків. Вони мали вишукані дашки з різьбленого дерева й фіранки з білого мусліну. Офелії знадобилося кілька секунд, щоб утямити, що ті ящики — насправді ліжка з балдахіном, і ще кілька секунд, щоб зауважити, що за мусліновими фіранками було видно чиїсь обриси. Що за дивовижа — люди тут сплять?

— Пісковики, — пояснив цехмайстер.

Від несподіванки Офелія остовпіла, і її вираз обличчя неабияк його розважив.

ПІСКОВИКИ

— Хмара-химера! — вигукнув барон Мельхіор. — Отож он куди ведуть ці ваші блакитні піскові годинники? Гігієнічні умови ж геть жалюгідні! — обурився він.

А Торн і вухом не повів: дебелим носом уже зарився в бухгалтерські журнали мануфактури.

— Он воно що, на пісковики ви ж дивитеся тільки зовні, — спокійно мовив цехмайстер. — Можу вас запевнити, що кожен із них цілковито відповідає санітарним нормам. Ми щодня змітаємо з них пилюку віником, — наголосив він і лукаво посміхнувся. Цехмайстер попрямував до металевих сходів поряд із містком. — До ангара — сюди, пані та панове. Маємо вантажний ліфт, але він потребує невеличкого техогляду.