Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 57)

— Торне, будь ласка.

Уже не витримуючи, Офелія потягнула Торна за рукав шуби, щоб показати йому цехмайстра: той їв очима протокол, коліна в нього дрижали, земля западала під ногами.

— Гей, не зомлівайте! — гарикнув Торн до цехмайстра. — Це розпорядження до взяття під варту, а не вирок. Вас звільнять, щойно заслухають пані Гільдеґарду й слідство визначить, що ви не становите загрози громадській безпеці. Якщо пані Гільдеґарда — така зразкова роботодавиця, як ви стверджуєте, то сама прийде в суд і посяде ваше місце.

— От тобі й маєш, — озвався цехмайстер, чухаючи сиве волосся під кашкетом. — Наскубе мені жінка вуха. А мої ремісники що робитимуть, поки мене не буде?

Очі в Торна сяйнули, мов блискавки.

— Хай наймуть грамотного бухгалтера й наведуть тут лад. Щоб ви знали: у вас чотирнадцять перегорілих лампочок, двадцять три ліжка вибиваються з ряду, і я не розумію, чому на кожному прогоні сходів різна кількість східців.

Офелія скинула догори бровами. Вона не знала, що відбувається за безкраїм Торновим чолом, але допевне він був не у звичайному своєму настрої. Самій їй було не до того, щоб лічити східці, коли вони всі разом підіймалися в цех. Притиснувши забиту руку до живота, вона воліла не полетіти з них удруге шкереберть. Їй неодмінно треба було з’ясувати, що тоді трапилося з Владиславою.

Якщо всі дні Торна скидалися на той, який вони саме прожили, то зрозуміло, чому в нього такі синці попід очима.

Однак Офелія надто тривожилася, щоб думати про перепочинок, і розсердилася на Торна, коли той, дійшовши до кабінету Матінки Гільдеґарди, владно, немов неслухняній дитині, вказав їй пальцем на стілець.

— Я мушу почати поглиблену інспекцію бухгалтерії. Поки я закінчу, ви звідси не виходьте й нічого не торкайтеся, — владно мовив він. — А ви, — звернувся до жандармів, — конфіскуйте із цеху всі піскові годинники, зокрема й ті, що не готові.

Жандарми ритмічно заклацали кованими підборами, попрямувавши до цеху, — мов ті солдати, що вирушають на поле бою. Барон Мельхіор пішов слідом, благаючи їх заради міністерства елеганцій у жодному разі нікого не образити.

Торн був у такому лихому гуморі, що Офелія не хотіла ще більше погіршувати йому настрій. Сіла собі розчаровано й бездіяльно. Зиркнувши на стінний годинник, зрозуміла, що залишається всього вісімнадцять годин, доки Павутина розірве зв’язок з Арчибальдом. Офелія досі не знала, де він, і більше не мала жодного сліду, жодної зачіпки.

Знову глухий кут.

Поки Торн нишпорив у бухгалтерії, Офелія роззирнулася довкіл. Якби кімната не належала Матінці Гільдеґарді, то скидалася б на будь-який інший бухгалтерський відділ із металевими шафками, касовим апаратом і трьома телефонами. Тут усі ящички були значно більші за свої фізичні параметри: Офелія кілька разів бачила, як Торн по лікоть засовує довгі руки в мініатюрні шухлядки письмового стола. Крім того, на кожній стіні висіли натюрморти — завжди, незмінно кошики помаранчів. Офелія ще ні в кого не бачила такої пристрасті до цього фрукта.

— А я, напе... Пена... Пане? — за хвильку пробелькотів зизоокий жандарм.

З кіпою журналів, що їх довірив йому Торн, жандарм залишився в кабінеті й совав закрученими догори вусами, наче стримував цим потребу почухати носа.

— А ви не відволікайте мене, — пробурчав Торн, кладучи на купу ще один оберемок зошитів.

Якщо спочатку Офелія почувала вдячність до цього жандарма, який допоміг їй у скрутну для неї хвилину, то тепер ніяковіла, поглядаючи на нього. Її бентежила не його зизоокість, а те, як він пильно, без приязні на неї дивиться, — так дивляться на чудернацьку істоту на полиці шафки із забавками.

Офелія підвелася зі стільця і притулилася носом до скляної перегородки, крізь яку з кабінету було видно цех. Виконуючи Торнів наказ, жандарми кидали всі піскові годинники на фабриці у великі рогожані мішки. Старі ремісники спостерігали за тим, не перешкоджаючи, хіба що отетеріло блимали очима. А цехмайстер слухняно сидів на табуреті з наручниками на зап’ястках.

Серед цієї незрушності металася лише рука Ґаелі, яка раз по раз ляскала долонею по столу. Офелія могла виразно прочитати по губах Ґаелі слово «невинність», коли та гукала до барона Мельхіора. Чи залишаться вони подругами після такого? Офелія мала неприємне відчуття, ніби перебуває по неправильний бік барикад, мовби винне насправді було правосуддя. Зрештою, хіба працівники Матінки Гільдеґарди не були в цій історії радше за жертв, а не за спільників?

Офелія рішуче обернулася до Торна, дорогою зачепившись коліном за стілець.

— Тепер журналами заволоділо Інтендантство, правильно я зрозуміла?

— Я не дозволяю...

— Прошу?

Офелія розгубилася від рвучкої відповіді Торна. Він стрімко гортав сторінки телефонної книги, миттю запам’ятовуючи список контактів Матінки Гільдеґарди.

— Ви мали намір просити мого дозволу, щоб виконати читання, — сказав він, не зводячи очей на Офелію. — Я не даю вам дозволу. Кінець розмови.

Офелія не йняла віри.

— Навіть якщо це читання може встановити особу крадія? Навіть якщо воно може врятувати життя і зберегти робочі місця?

Торн гнівно засунув шухлядку.

— Якщо ви прочитаєте підроблений журнал, то зможете однозначно встановити автора вищезгаданої підробки двадцять третього травня?

— Ні, — мусила визнати Офелія. — Коли я проникаю в душевний стан людини, вона нечасто робить мені таку люб’язність, щоб показати обличчя, повідомити своє ім’я та дату, коли востаннє взаємодіяла з предметом. Але я можу спробувати встановити особу за допомогою сукупності підказок.

Торн витягнув нову шухлядку й мав нахилити торшерну лампу на письмовому столі, щоб побачити її в глибині. Озброївшись хустинкою, він обережно вийняв із шухлядки чимало запліснявілих помаранчів, і від них ураз повіяло страшенним смородом.

— Ви маєте бодай найменше уявлення, скільки людей від травня могло побувати в цьому кабінеті й брати в руки цей журнал? Чи я маю вважати за винних усіх тих, чию особу начебто встановить панна верховна родинна чтиця? Ви пропонуєте мені юридично неприпустимі свідчення, — відповів він замість Офелії, не виявляючи ані йоти терпіння. — Тепер ми потребуємо об’єктивності й фактів, а не припущень, що марнуватимуть нам дорогоцінний час.

Офелія була не те щоб гордовита, але так її ще не принижували. Принизливо було й від того, що в глибині душі вона знала, що Торн має рацію. Що більше нашарувань пережитого мав предмет, то менш точна була експертиза. Запобіжник піскового годинника й журнал бухгалтерської звітності — то цілковито різні читання. І тепер на карті були людські життя.

— Я всього лиш хотіла бути корисною, — сказала вона.

— Ви аж надто вже були корисною, як на мене. Уже не можу дочекатися, коли мине весілля й ви поїдете з Полюса разом з усіма родичами.

У цеху хтось увімкнув радіоприймач, бо якийсь переривчастий голос заходився наспівувати: «Навіщо спати, як можна на балу танцювати? Навіщо лягати, як можна в карти грати? Яка яскрава, моя-моя-моя диво-кава!»

Офелія відчула, як усе її тіло проймає потужний гомін, природу якого вона не розуміла. У животі затремтіло, груди набрали повітря, у скронях запульсувало, а в очах потьмяніло. Попри закладений ніс вона примусила себе глибоко вдихнути, щоб пригнітити наростання цього припливу, але дамби не витримали й голос виплеснувся з неї бурхливим потоком:

— Я стільки всього натерпітися, відколи ви зробили з мене свою наречену. Я одержала неймовірну кількість погроз про розправу й майже стільки ж непристойних пропозицій. Мене кидали до в’язниці, перевдягали, з мене глузували, ображали, поневолювали, ставилися, мов до дитини, обсвистували, напускали на мене гіпноз, я бачила, як на моїх очах рідна тітка втрачає розум. Однак мені ніколи не було так страшно, як оце тепер. Страшно за рідних, за себе, за Беренільду й за Арчибальда. І всім цим, Торне, всім цим я завдячую вам. Тож чи могли б ви, будь ласка, припинити розмовляти зі мною так, ніби я є причиною всіх ваших нещасть?

Торнові брови, що виражали подив, умить вирівнялись, а шрам на обличчі розтягнувся від різкого поруху й ледь не взявся тріщинками.

Офелія була приголомшена не менше за Торна. Голос, губи, руки, ноги невпинно тремтіли, і їй здалося, що ось-ось у неї з очей викотиться сльоза. Дівчина не мала зеленого поняття, що з нею відбувається, але воліла зараз же опанувати себе. Не час влаштовувати сцени.

Торн вдивлявся в неї мовчки й дуже уважно, його кремезне тіло, зосереджене на ній, ніби завмерло. Лише щелепи, міцно стиснуті, то трохи відкривалися, то тихо закривалися, неначе він хотів щось сказати, але не знав, що то за «щось».

Зизоокого жандарма так причарувала ця сцена, аж він не помічав, що купа журналів дедалі більше хилиться в нього в руках і будь-якої миті може хряпнутися додолу.

Посеред цієї ніякової мовчанки розлігся голос ведучого із цехового радіотелеграфу:

— Цієї ночі в санаторії біля курорту Опалові Піски, що над ним тепер пролітає Небоград. Медсестри глухі до наших запитань, але ми почули, як вони тривожно перешіптуються. Результат цих пологів, імовірно, більш як непевний. Визнаймо, пані та панове слухачі, перша фаворитка Полюса не така молода, як примушувала всіх думати, а її втеча з двору нікого не оминула. Ну, то якщо ви не йдете до двору, двір прийде до вас! Річ у тім, що ця подія важлива, пані та панове слухачі. Ця дитина (якщо припустити, що вона з’явиться на світ ціла й неушкоджена) — перший прямий нащадок володаря Фарука за три століття. Однак чи очікує його безхмарне майбутнє? Немає нічого більш сумнівного з огляду на відразу володаря до дітей. Залишайтеся на зв’язку, пані та панове слухачі! «Язиката Хвеська», ваша улюблена програма, триматиме вас у курсі, щойно стане відомо більше подробиць.