Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 59)

Оце її і мучило. «Щоб проходити крізь дзеркала, — якось говорив їй дідусь, — треба стати лицем до лиця із самим собою. Хто затуляє собі обличчя, хто сам собі бреше, хто вважає себе кращим, ніж є насправді, той не зможе пройти крізь дзеркала».

Відколи ж Офелія розминулася зі своїми чеснотами?

Нарешті дирижабль став спускатись, і всі пасажири перевернулися, мов кісточки доміно. Виходити з кабіни довелося через задній місток, тож пасажири наступали на ноги одне одному, ліктями штовхали в боки.

Свіже повітря, насичене сіллю і смолою, збадьорило Офелію, коли вона ступила на посадковий майданчик, порослий травою. Пропелер навівав сильний вітер, від якого сукня в неї надималася, як вітрила. На якусь мить Офелії здалося, що пілот дирижабля помилився пунктом призначення.

Замість відпочивальників на шезлонгах, яких вона бачила під час останньої прогулянки в санаторному парку, тепер були лише міражники, котрі весело кружляли між лотками з кав’яром і горілкою під жваву оркестрову музику. Зливи квітів, піротехнічний балет, парфумовані фонтани — їх по всьому парку було зімпровізовано без ліку, так ніби святкували справжнісіньке весілля.

На помості, гідному театральної сцени, коментатор описував усе, що відбувалося за круглими вікнами санаторію.

— Бачу ще одну медсестру, — пролунав його масляний голос у вугільний мікрофон, — яка підходить до вікна на другому поверсі. Чи зробить вона нам офіційне оголошення? Марні сподівання, пані та панове слухачі, вона запнула фіранки. Саме в тій кімнаті перебуває пані Беренільда? Чи вживали б стільки запобіжних заходів, якби пологи відбувались як звичайно? Яка жагуча інтрига, яка інтрига! Залишайтеся біля радіоприймачів, пані та панове слухачі, — «Язиката Хвеська», як завжди, стане вам за очі та вуха!

— Що тут роблять всі ці придворні? — здивувалась Офелія. — Хіба вихід і вхід у Небограді не суворо контролюють? У нас година пішла на те, щоб дістати перепустку.

Барон Мельхіор показав їй на завислий у небі аеростат із золоченим корпусом, прив’язаний до даху годинника. Спершу засліплена сонячним відбиттям од цієї летючої коштовності, Офелія зрештою впізнала родинний герб. Тут був сам Фарук!

— А я ж думала, що йому байдуже до дитини...

— Батько є батько, — промовив барон Мельхіор. — А надто Дух родини.

Торн хмурним поглядом спостерігав за святковим видовищем.

— Негайно беріться до конфіскації піскових годинників в усіх тут присутніх, — наказав він жандармам. — Не давайте ніяких пояснень. Двоє з вас залишаться зі мною, щоб супроводжувати працівників пані Гільдеґарди. Хай би що трапилося, не розтуляйте рота — розслідування триває і повинно залишатися конфіденційним. Перший, хто не виконає наказу, сидітиме в камері разом із цехмайстром у поліційному відділку.

— Тобто відкриваємо й закриваємо клапани тільки тоді, як вам закортить, — резюмувала Ґаель. Вона стояла неподалік від Торна, запхавши руки в кишені комбінезона.

Торн пустив повз вуха її слова й рушив у тільки йому відомому напрямку, прорізаючи вихори танцівників і святкові химери, — подібний до тіні, що розчищала собі шлях у світі світла. Старих, що йшли за ним, не оминули увагою здивовані обличчя ремісників і веселе заворушення в парку. Проте коли жандарми заснували серед міражників, вилучаючи в них піскові годинники, веселощі невзабарі змінилися на протести.

— Звичайні заходи безпеки, пані та панове, — повторювали вони по-фаховому обхідливо.

Торн нікого не вшанував поглядом: ні міністрів, що сердито потупцяли йому назустріч, ні слуг, які запропонували йому смакові химери, ні фотографів, що поспішили до нього, клацаючи магнієвими спалахами.

Намагаючись стати якомога меншою під трьома шарами шалика, Офелія ступала назирці за Торном. Не без певної тривоги вона зауважила, що він іде, помітно зсутулившись. Дарма, що іноді бував нестерпний, але вона трохи шкодувала, що, розгнівавшись на нього, кинула йому в лице ті слова. Невчасно то було сказано.

Поміж пар у вальсі Офелія розрізнила кількох дипломатів Павутини з дружинами. Вони більше зашпортувалися, ніж танцювали, але їхня загальмованість означала, що Арчибальд іще десь, у якомусь потайному закапелку, чіпляється за життя.

Офелія скористалася із сум’яття, що панувало на санаторних газонах, і підійшла до Ґаелі.

— Чи відомо вам бодай щось про те, де могла б тепер бути пані Гільдеґарда? Я ні в чому її не звинувачую, але те, що вона знає, могло б стати нам у пригоді.

Ґаель висякалась у рукав. Дивлячись на неї в робітничому обладунку, спостерігаючи її манери, неможливо було повірити, що вона зі шляхетного роду.

— Я тобі вже казала, — шепнула вона, — чому Гільдеґарду називають Матінкою. Нагадаю: тому що вона ніколи не кидає своїх дітей.

Із цієї відповіді Офелія нічого не втнула. Щойно зібралася попросити, щоб Ґаель їй розтлумачила сказане, як її голос перекрила «Язиката Хвеська»:

— Закладайтеся, пані та панове слухачі! Які здатності матиме немовля? Чи успадкує воно материні пазури? Чи утворить воно новий різновид родинної потуги? Коли йдеться про прямих нащадків, усе можливо! О, стривайте! — раптом вигукнув коментатор, і мікрофон у нього захрипів. — Кого я бачу в тіні нашого пана інтенданта? Чи то не верховна родинна чтиця вшанувала нас присутністю?

За мить журналісти, які надокучали Торну, сипонули до Офелії й оточили її, обсідаючи запитаннями про справу зниклих. Офелії годі було б спекатися їх, коли б барон Мельхіор не відвернув їхню увагу на себе.

— Як асистент верховної родинної чтиці я охоче відповім на ваші запитання! — ваговито утрутився він, а палицею непомітно підштовхнув Офелію в бік санаторію. — Бодай на ті, що не зашкодять поточному розслідуванню. Слухаю вас, панове!

Офелія розчинилася серед людей Матінки Гільдеґарди й квапливо зайшла на ґанок разом із ними. Досить було Торну зачинити важкі стулки дверей, як танцювальна музика й плітки «Язикатої Хвеськи» стали так само далекі, як вітер, що шумів у соснах. Може, санаторій і являв собою світ плитки, вітражів і колонад, та його товсті стіни захищали пацієнтів від будь-яких зовнішніх загроз.

Працівниця на рецепції, що саме телеграфувала, зняла радіонавушники, почепила білий ковпак і випросталася за стійкою, суворо цокнувши сабо.

— Повторюю, що вам не вільно заходити, — прошепотіла вона. — Нашим пацієнтам потрібен спокій. Лише близьким родичам дозволено прові... А, це ви! — заспокоїлася вона, упізнавши Торна. — Ми не звикли, що пан інтендант навідується сюди в такому супроводі.

— Де моя тітка?

— У пані Беренільди йдуть пологи. А втім, — сказала співробітниця, розгублено зиркнувши на старих ремісників, що заполонили вестибюль, — це забагато відвідувачів для закладу охорони здоров’я. Чи не могли б ви...

— Ці люди — свідки важливої справи, — урвав їй мову Торн. — Я не хочу лишати їх абиде.

Під наглядом двох жандармів ремісники байдуже споглядали розкішні білі приміщення санаторію. Відколи арештували цехмайстра, вони стали геть безініціативні.

Сама лиш Ґаель не змогла стриматися:

— Називаймо болт болтом. Ми ваші заручники, а не свідки! — І спересердя вона сплюнула на білу плитку.

— Я забороняю вам кричати тут, — обурено мовила працівниця на рецепції. — І якщо ви ще раз плюнете, вимию вам рота з милом.

— Де моя тітка? — незворушно знову запитав Торн.

— Поки що вам не можна її побачити, пане інтенданте. Зачекайте в залі очікування, будь ласка... Е, ні, — зітхнувши, додала працівниця на рецепції. — Залу переобладнали для володаря Фарука. Бачте, ми не сподівалися, що він особисто провідає пані Беренільду.

— Як вона почувається? — урвала її Офелія.

— Не можу вам сказати, панно. Я ж не там, ви самі бачите.

— А мені можна до неї зайти? Я хрещена дитини.

Проказавши ці слова, Офелія усвідомила, що вирішила взяти на себе цю відповідальність. Якщо й існувала роль, яку дівчина була готова грати, то саме ця.

— Ви заміжня?

— Прошу? — здивувалась Офелія. — Ну... Ще ні.

— У такому разі не можете. За нашим внутрішнім розпорядком чоловіки й незаміжні не мають права бути при пологах. Володар Фарук тут, ви розумієте? — вела далі працівниця на рецепції. — Медсестри бігають мов опечені! Усіх пацієнтів замкнули в палатах до нового розпорядження. До речі... — стишено мовила вона. — Дозвольте висловити вам щире співчуття, пане інтенданте. Ваша бабуся згасла цієї ночі. Легені, розумієте? Знаю, що мить неслушна, та чи могли б ви допомогти нам виконати певні формальності? Зареєструвати смерть, організувати похорон, викликати вашого нотаріуса — усе таке. Навряд ми проситимемо про це пані Беренільду в її теперішньому стані, а позаяк ви онук...

— Де моя тітка?

Щось у голосі Торна цього разу спонукало медсестру відповісти:

— На першому поверсі, у східному крилі, палата дванадцять.

Ноги Офелії пішли самі собою. Піднімаючись сходами, вона почула за собою голос Торна.

— Пильнуйте ремісників у вестибюлі, — наказав він жандармам. — Щоб ніхто не заходив і не виходив із будівлі, не попередивши мене.

З гвинтових сходів так чи інак було видно ротонду залу очікування, тому Офелія з Торном скористалися з колонад перистилю[8], щоб непомітно її обійти. Великі панорамні вікна були позабивані й занурювали весь поверх у м’який сутінок. На широчезній оксамитовій софі ледачо простяглися фаворитки, цмулячи кальян.