Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 61)

Офелія дала щигля шалику, і той ледачо розкрутив кільця, ковзнув по плечі і, мов бандажем, підтримав їй руку. Мусила визнати, що так стало значно легше. Однак десь у глибині живота й далі мордувався шлунок.

— Торне, оте, що я щойно вам сказала...

Офелія затнулась. Торн не поворухнув ні бровою, ні м’язом, ні шрамом, але очей було досить, щоб урвати її на півслові.

— Я відповідаю за вас і показав себе не з найліпшого боку. Ви у всьому мали рацію, тож не говорімо більше про це.

— Мені урвався терпець. Та я хотіла б зрозуміти, що вас так розсердило.

— Ви хотіли б зрозуміти, що мене розсердило.

Торн спрокволу повторив ці слова, і від його акценту кожна «р» проскрипіла, як годинникова шестерня. Він хвильку поміркував, нібито добираючи влучне формулювання. Офелія неабияк здивувалася, коли він зрештою дістав із внутрішньої кишені шуби гральні кості. Вони були чудової роботи й дуже відрізнялися від тих, що їх вирізав зведенюк Торна ще малим, та Офелії все одно це спало на думку.

— Я не вірю ні в талан, ні в долю, — оголосив Торн. — Я покладаюся лише на теорію ймовірності. Я вивчав математичну статистику, комбінаторний аналіз, функцію ймовірностей, випадкові величини, і вони ніколи не готували мені несподіванок. Здається, що ви добре не розумієте, як виводите мене з рівноваги.

— Я геть вас не розумію, — цілком щиро пробелькотіла Офелія.

Торн поперекочував гральні кості в долоні, а тоді прибрав їх у кишеню.

— Я й на мить не можу відвернутися, щоб ви не потрапили туди, де вам бути не слід. Гадаю, ви маєте... так би мовити... надприродну схильність притягувати катастрофи.

— І все? — поцікавилася Офелія. — Більше нічого? І тому ви хочете, щоб я поїхала з Полюса? Тому так гарячкували?

Торн стенув плечима й замовк, заглибившись у думки. Запала тиша, і чутно було лиш приглушені вигуки медсестер у палаті Беренільди, а ще звіддаля долинала крізь вікна далека вальсова музика.

Офелія не витримала:

— Ви сердитеся на мене, що я вас відштовхнула?

— Ні, — відповів Торн, не дивлячись на неї. — Я серджуся на себе, що мав нахабність на хвильку подумати, що ви того не зробите. Ви дуже відверто заявили про свою позицію. Сигнал прийнято. І не варто повертатися до цього епізоду.

На цих словах він знову занурився в думки, як у глибоку воду.

Офелія вже не знала, що й казати. Раптом виникла певність, хоч дівчина й не розуміла, звідки вона взялася, що то радше Торн, а не вона є катастрофою. Чи, бува, не пов’язано це з викраденнями? З пам’яттю його матері? Книгою Фарука? З усім цим водночас? Насправді Офелію зненацька охопило передчуття, що Торна перемеле якась значно сильніша за нього машина. І що саме від цієї машини, істинне єство якої, здається, відоме лише йому, він і намагався від початку будь-що-будь віддалити Офелію.

— Торне... Проти кого ви боретеся?

— Я дав вам обіцянку, — проказав він так, наче відповідав сам собі. — Більше я не приховуватиму нічого, що стосується безпосередньо вас. Поки не матиму доконечної певності, що між тим, що вам загрожує, і тим, що я знаю, існує зв’язок, дотримуватимуся цієї обіцянки.

Якби Офелія знала, що Торн дослівно виконуватиме їхню домовленість, то вжила б іншого формулювання.

— Ви панна Офелія?

З коридору вигулькнула медсестра, несучи тацю. На таці стояв телефон, а його довгий дріт закручувався позаду.

— Е-е-е... Так.

— Для вас повідомлення, панно.

Офелія коротко ззирнулася з Торном, а тоді схопила блискучу слухавку — її вже підняли.

— З ким я розмовляю?

— Рада завважити, що бодай раз «Язиката Хвеська» не верзе дурниць. То ви таки направду в санаторії, голубонько.

— Пані Куніґундо? — здивувалась Офелія.

Торн узяв другу слухавку, щоб почути розмову, давши Офелії знак говорити далі.

— Можу чимось вам допомогти? — запитала Офелія.

— Ні-ні, голубонько. Навпаки, це я можу чимось вам допомогти. Зустріньмося за годину біля маяка на Опалових Пісках. Шановного пана Торна, звісно, теж запрошую, але уникаймо жандармів і журналістів, добре?

— Я... Прошу? — жебоніла Офелія, чимраз дужче дивуючись. — Річ у тім, що ми тепер не зможемо приїхати так далеко.

— За годину, голубонько. Певна, що ви нізащо не відмовитеся скористатися можливістю побачитися з пані Гільдеґардою.

Куніґунда повісила слухавку. Тієї ж миті по всьому санаторію розлігся лункий крик. Крик немовляти. Крик життя.

НЕБУВАЛЕ МІСЦЕ

У Фарука народилася донька! За кілька секунд новина перетнула поверхи, облетіла парк і посіла радіохвилі. Ще менше часу знадобилося, щоб околишня шляхта увірвалась у санаторій, попри відчайдушне заперечення медсестер. Кожен бажав першим привітати батька й похвалити матір; а найпаче квапилися ті, хто годину до того вже ховав Беренільду.

Беренільду? Ховав? Волосся гарно прибране, обличчя промениться, а на вустах усмішка — Беренільда сиділа біля колиски й уже була готова приймати відвідувачів. Принаймні так уривком її побачила Офелія, коли акушерки відчинили двері палати. Відтак придворні примчали так хутко і такою юрмою, що Офелію відіпхнули на другий кінець коридору, а вона ж іще навіть і немовляти не побачила. Затиснута між криноліновими сукнями та хутряними шубами, Офелія закашлялася від фотографічних парів і напевне задихнулася б, якби її не витягнув звідти Торн.

— Ходімо, — буркнув він. — Тепер тітка може подбати про себе сама, а нас чекають деінде.

Щоб іти проти течії в натовпі, а ще й у вузькому коридорі, знадобилося чимало витривалості. Так чи інак Офелія з Торном вийшли в залу очікування, чорну від людей. Шляхтичі стояли в черзі до софи Фарука — донька в нього ледве народилась, а вже нагромаджувалися пропозиції щодо заручин: той козиряв статками, другий хвалився чеснотами синів. Роззираючись довкола порожнім поглядом, Фарук вочевидь не розумів, що від нього хочуть усі ці батьки сімей.

Офелія спускалася сходами за Торном. Там вони здибали жандармів-бригадирів та старих ремісників із мануфактури — їх мимохіть несло натовпом. Ґаель примостилася на бильцях, наче моряк на бушприті[9] корабля. Піднесена над людською суєтою, вона тримала в зубах сигарету, сидячи якраз біля вивіски «КАТЕГОРИЧНО ЗАБОРОНЕНО КУРИТИ».

Торн з Офелією мусили ще добряче попрацювати ліктями, щоб вийти з будівлі. Барон Мельхіор, що через свою опасистість не зміг зайти, миттю побіг їм назустріч, стукаючи по циферблату прегарного годинника.

— Не хочу вас сердити, та вже полудень. Нам залишилося всього дванадцять...

— Телефонувала ваша сестра, — перервав його Торн. — Вона влаштувала зустріч із пані Гільдеґардою. Не питайте як, — докинув він, бо барон Мельхіор із подиву впустив годинника. — Де наш пілот?

Крім кількох слуг, що давали лад на яткових столах, більше в парку не було ні душі. Святкові химери блякли під першими краплями дощу.

— Я побуду вам за пілота!

Ґаель і собі йшла із санаторію, пальцем підіймаючи на ходу козирок кашкета. Не чекаючи дозволу, вона погасила сигарету, залізла на місток дирижабля й на мигах запросила їх зійти на борт.

— Хазяйка призначила вам зустріч — не примушуйте її вас ждати.

Кілька хвилин по тому під дзижчання пропелерів дирижабль відплив від санаторію. Офелія востаннє позирнула на розкішний фасад, на дванадцяте вікно першого поверху східного крила — там тріпотіло нове життя, за яке вона вже відчувала відповідальність.

— Я навіть не дібрала їй імені, — проказала вона.

Дощ, що лопотів був по корпусу дирижабля, ущух, щойно той полетів над Опаловими Пісками. Над ним, пливучи у вищих небесних сферах, Небоград розкинув велетенську парасольку для всього курортного містечка. Тінь, яка нависала над дахами, солеробними заводами й скелями, була така непроникна, мовби посеред літа надійшла зима. Ґаель скеровувала стерно так, щоб уникати парів від бань та дротів канатної дороги, а потім ввійшла в спуск у напрямку маяка. Притулившись до вікна, Офелія міркувала, де ж Ґаель посадить дирижабля, адже на Опалових Пісках не було ні степу, ні парку. Ґаель обрала видовжений скелястий пляж, десь за сотню метрів від Великого причалу, відтак розкрила місток. Вітер, напоєний сіллю і морським бризом, враз залетів до пілотської кабіни.

— Спускайтеся, я пришвартую апарат.

— Сподіваюся, це не пастка, — став сходити з дирижабля барон Мельхіор, притримуючи капелюха рукою. — Ви цілковито впевнені, що чули в телефоні саме голос сестри?

Офелія відкинула волосся, що чіплялося за окуляри, та кинула оком на вкритий рінню пляж край причалу, біля підніжжя білої вежі маяка — там, де море скипало піною.

Вона відразу помітила постать в екстравагантному вбранні.

— То вона, — відповів Торн, рушаючи.

Зокола море гуркотіло, мов громовиця. Що ближче вони підходили до причалу, то більш виразним ставав чудернацький обрис біля підніжжя маяка: чалма з пір’ям, низки намиста, чорна вуаль і сукня із золотої парчі — Куніґунда доречніше вписалася б у тропічний декор.

— Я знала, що можу покластися на вашу бездоганну пунктуальність, пане інтенданте! — обізвалася Куніґунда, щойно розгледівши їх. — Річ у тім, що в шановної Гільдеґарди обмаль часу.

Сказавши це, Куніґунда вийняла з вуалі чималеньку в’язку чорних піскових годинників.

— Шановна Куніґундо, чи не могли б ви нарешті пояснити мені, що все це означає? — Барон Мельхіор був збуджений, а вітер ворушив його вуса. — Відколи ви затоваришували з пані Гільде... Отже, то були ви! — вигукнув він раптом, широко розплющуючи очі. — Анонімний химерник, який зачаровує піскові годинники, — то ви!