Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 62)
Куніґунда розтягнула в посмішці великі червоні губи.
— Мої в’явуари збанкрутіли, братику, то я запропонувала послуги тому, хто вшанує їх по заслузі. Гільдеґарда не тільки моя конкурентка, а ще й пречудова ділова жінка. Звісно, я знала, що нашу співпрацю не схвалять, тому не видавала себе, але що ж, — зітхнула вона, — видається мені, що відтепер це не так і важить. Піскові годинники вже в минулому.
— Сам не знаючи, я стільки разів смакував ваші чари! — позадкував барон Мельхіор, неначе то був кровозмісний учинок.
— Отже, я не пропаща мисткиня, як ви вважали.
— Де Гільдеґарда? — втрутившись, рубонув Торн.
Куніґунда зняла три чорні годинники з в’язки й роздала кожному по одному. Офелії заважала рука в шалику, тож вона ледве впіймала свого годинника.
— Це жарт? — обурився барон Мельхіор, тримаючи чорного годинника кінчиками пальців. — Ви серйозно думаєте, що за теперішніх часів ми скористаємося такими сумнівними речами?
— Ми не торкнемося годинників, поки не отримаємо пояснень, — сказав Торн. — Почніть зі своєї особистої причетності до викрадень.
Куніґунда спародіювала доброчесність: пір’я на верхівці чалми грайливо заметлялось, а незліченні намиста забрязкотіли, поки вона врочисто прикладала руку до об’ємних грудей.
— Я не причетна жодним чи...
Кінець речення Офелія так і не почула. Куніґунда, Торн, барон Мельхіор, маяк, вітер, небо зникли, і цілісіньке море принишкло.
Офелія опинилась у темній кімнаті. Отетеріла від того, що сталося, вона таки вгледіла розколини в підлозі під ногами. Очі її піднялися до сволоків під стелею, а тоді прикипіли до чорного піскового годинника, який вона досі держала в руці. Попри слабке освітлення, Офелія помітила, що піщинки вже посипалися. Помітивши, що запобіжник учепився за петлю шалика, втямила, що ненавмисне запустила механізм. І напевно це сталось тоді, коли ніхто не звертав на неї уваги... Скільки мине часу, поки Торн укмітить, що вона кудись поділася?
Офелія кілька разів прокліпала, щоб призвичаїтися до темряви і щоб вималювались обриси кімнати. Збита вона була із самих дощок і сильно пахнула вологою сосною, мов стара покинута хатина. Хатина без дверей і вікон, як здалося Офелії. У глибині кімнати вона помітила нерухомо згорблену тінь, яка нависала над письмовим столом проти слабкого світла лампи.
Підлога враз гучно зарипіла, щойно Офелія намірилася ступити. Ніби вихоплена з дрімоти, тінь за столом заворушилася.
— Можеш підійти до мене, — промовила гортанним голосом Матінка Гільдеґарда. — Можеш підійти, але не заходь за лінію.
Офелія поклала годинник до кишені й зарипіла підлогою, поки не дійшла до кордону безпеки, що тримав її на поважній відстані від письмового столу. Матінка Гільдеґарда вже не була тінню. Тепер вона мала два маленькі чорні очки, посаджені в старій плямистій шкірі, і вони впиналися в Офелію. Упершись ліктями в стіл і сплівши пальці, Матінка Гільдеґарда сиділа в жаскій сукні із широкими кишенями й великими ґудзиками. Перед нею лежав запечатаний конверт, а ще стояла попільничка, завалена недопалками.
— Ласкаво прошу до мого небувалого місця. Ти сама?
— Ненадовго, — відповіла Офелія, чимдуж сподіваючись, що так воно й буде.
— Ти хвилюєшся, — вдоволено зауважила Матінка Гільдеґарда. — Але не пробуй розбити годинника, щоб скоротити цю зустріч. Він із небиткого скла й олива, і ти залишатимешся тут, поки не висиплеться весь пісок.
Офелія поклала не зволікати, тому спитала:
— Ви знаєте, де перебувають ті, що несподівано зникли? — Ні, мені це невідомо, але я знаю, чому вони зникли. Відповідь Матінки Гільдеґарди, вимовлена з притаманним їй акцентом, глибоко розчарувала Офелію.
— Це нас не надто просуне вперед. Ми теж знаємо...
— Ні, — урвала її Матінка Гільдеґарда. — Ви знаєте як. А я знаю чому.
Дерев’яна обшивка кімнати люто репнулась, а просто за Матінкою Гільдеґардою тріснула стіна. Утім Офелію надто поглинула розмова, щоб вона переймалася примхами небувалого місця.
— Чому ж, як ви гадаєте?
Матінка Гільдеґарда розплела пальці й засмикала ними, мов маріонетками.
— З одного боку, звільняємо двір від найбільших баламутів. З другого, — звалюємо все на Матінку Гільдеґарду — от уже й рибка в сітці, точніше, у пісковому годиннику.
— Отже, готують переворот? — нашорошено мовила Офелія.
— Ага. Ідеться майже про переворот.
У кімнаті щось гучно торохнуло. На мить Офелія подумала, що нарешті прибув Торн, але то всього-на-всього від стіни відкололася полиця.
— Ви ж знаєте простір, як свої старі чоботи, — зауважила Офелія, знов обертаючись до Матінки Гільдеґарди. — Чи не могли б ви принаймні допомогти нам знайти Арчибальда й міражників? То був би найліпший спосіб очиститися від підозр.
— А я чим займаюсь, як ти гадаєш? Я всюди його шукала, твого Авґустина. На жаль, як архітекторка я трохи перестаралася: Небоград — ще те звалище. Те саме, що шукати голку в копиці сіна.
— Чула, що прохід на Терайдугу заблоковано.
— Ага. Теж чула.
— То це не з вашої подачі? — здивувалась Офелія. — Власна родина покинула вас тут?
Матінка Гільдеґарда не вельми засмучено стенула плечима.
— Таке правило. За найменшої небезпеки митниця закриває Розу Вітрів. Я запевнила їх, що Місяцесяйво — найбезпечніше місце на Полюсі. Мене зрадили мої ж піскові годинники. Мушу сказати, що такого я від них не сподівалася.
— Але зниклі, — правила своєї Офелія. — Що, як хтось провів їх на Терайдугу, перш ніж прохід закрили? Що, як вони там, на іншому кінці світу, а ми шукаємо їх тут?
— Тоді вам не пощастило.
Офелія мало не переступила була кордон безпеки. Дошки в підлозі загойдалися в неї під ногами, і вся дерев’яна обшивка кімнати разом заревла. Землетрус припинився так само швидко, як почався. Здавалося, що на небувале місце щось тисне ззовні, намагаючись розчавити його, мов горіх.
— Ви говорили, що проти вас готують переворот, — непевно проказала Офелія, потираючи руку в шалику. — Не розумію, якому клану був би зиск із такої кривої махінації. До того ж хто вас аж так ненавидить?
— Не шукай тут почуттів, дівчино. Любов і ненависть у цій історії ні до чого. — Матінка Гільдеґарда відламала голівку сигари, тоді підпалила її сірником, що освітив усі зморшки в неї на обличчі. — То радше гра в піжмурки. І я цю гру програю, бо не знаю, хто другий гравець. Я старію. Досить лиш глянути на це місце, — мовила вона, огортаючи себе зусібіч тютюновою хмарою. — Це останнє моє творіння, і воно чимраз меншає. Я порушила забагато природних законів, довго вже не зможу тут ховатися. З усіма тими жандармами й перевірками мене арештують, щойно я поткну носа надвір. Мене загнали в пастку, дівчинко. Це лиш питання часу. Другий гравець зрештою мене знайде й захоче доставити самому-одному хазяїну, якому служить.
— Про якого хазяїна ви говорите? — пролопотіла Офелія.
Матінка Гільдеґарда помахом сигари вказала їй на кордон безпеки між ними.
— Що от-от переступить цю лінію.
— Бог із листів?
— Цьому хлопу, крихітко, ліпше стежку не заступати, — реготнула Матінка Гільдеґарда замість відповіді. — А втім, оце й трапляється з кожним, хто аж надто цікавиться Книгами.
— Книгами? — повторила Офелія. — То ви теж...
Маленькі чорні очиці Матінки Гільдеґарди креснули, мов вуглинки, і від посмішки всім її обличчям покотилися хвилі зморщок.
— Ні, у цій історії з Книгами я ні до чого. Я потрібна їм зовсім з іншої причини, але я не можу розповісти тобі про неї. Це, скажімо так, справа
Офелії морозом сипонуло за шкірою. Вона позирнула на Матінку Гільдеґарду, потім на конверт на столі, тривожачись дедалі більше.
— Навіщо призначили нам цю зустріч?
— Я тобі вже сказала, дівчинко. Я стара і втомилася.
Підлога шалено заскреготіла. Цього разу посеред кімнати з’явився-таки Торн із годинником у руці. Його висока постать торкнулася сволока, а очі, примружені через зміну освітлення, металися навсібіч, поки знайшли Офелію.
— Скільки ви тут уже пробули? Не могли мене почекати?
З порожнечі й собі випірнув барон Мельхіор і закрутився по колу, мов розгублена дзиґа. Коли під його красивими білими черевиками луснула підлога, він усім тілом здригнувся.
— Де ми? А, пані Гільдеґардо! — зітхнув він, уздрівши її за столом. — Нарешті!
Не ворухнувшись у кріслі, Матінка Гільдеґарда загасила сигару в попільничці й миттю закурила нову.
— Панове, не заходьте за лінію, будь ласка.
— Пані Гільдеґарда повідомила мені неабияк тривожні речі, — сказала їм Офелія. — Вислухайте її.
— Дівчина говорить слушні речі, не марнуймо більше часу. Оце, — оголосила Матінка Гільдеґарда, постукуючи по запечатаному конверту на столі, — моє письмове зізнання. Я цілковито каюсь у всіх своїх злочинах. Скористалася мануфактурою, щоб викрасти міражників, і втекла, щойно це вийшло всім боком.
— Що? — пробелькотіла Офелія. — Але...
— Я діяла самостійно від початку й до кінця, — уточнила Матінка Гільдеґарда, кидаючи конверт Торну, мов дискобол. — Там усе написано. Тому заздалегідь буду вдячна, якщо ви звільните мого цехмайстра, дасте спокій ремісникам і не завдасте шкоди Куніґунді.
Для Офелії це пролунало, мов грім з ясного неба. Вона знала, що Матінка Гільдеґарда може розіграти комедію, щоб захистити своїх, але такого повороту подій не сподівалась.