Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 64)

Філібер пручався, щоб вислизнути з Ренарового хвату, але, втративши невидимий камуфляж, утратив і перевагу. Тепер Офелія розуміла, чому їй завжди здавалося, ніби цей чоловік розчиняється в просторі. Зараз його годі було впізнати. Перука геть розкудлалася, а очі, звичайно мало виразисті, оскаженіло виблискували.

— Ти мене зрадила, — просичав він крізь зуби. — Заради чужинки й немічного!

Офелія второпала сенс цих слів лиш тоді, коли підійшла Ґаель. Вітер зірвав та кудись відніс її робочого кашкета й роздмухав чорні кучері, немов прагнув розкрити її обличчя, яке вона так довго намагалася приховувати.

Однак тієї миті Ґаель уже не ховалася.

Вона зняла монокль, показавши справжню природу свого погляду: нігілістське око — чорне й непроникне такою ж мірою, як друге світле. Ґаель не моргаючи дивилася на Філібера. Допоки тримала його під прицілом свого погляду, її потуга скасовувала Філіберову.

— Це ти нас зрадив, — суворо проголосила вона. — Відколи це чужинці й немічні стали нам за ворогів? Якби я знала, що в тебе на думці, коли побачила, як ти шпигуєш за малою, я б раніше тебе викрила.

— Стривайте, — зажебонів Ренар. — Щось пройшло повз мене?

Він уп’явся очима в Ґаель, зиркаючи то на її різнокольорові очі, то на монокль, який вона тримала двома пальцями. Ренар заходився трясти Філібера, глипаючи на нього, неначе хотів змусити того знову стати невидимим.

А тоді несподівано видихнув, розвернувшись до Ґаелі:

— Ото не таланить! Скільки років я впадаю за цією жінкою, і треба ж — вона виявилась аристократкою!

Щоки Ґаелі зашарілись: їй стало ніяково.

— Не обзивай мене, Ренольде! — спересердя мовила вона. — І не пхай сюди свого носа. Це справа цього зрадника, малої чтиці і моя. Матінка не для того взяла нас під свій захист, щоб ми її зганьбили, — мовила Ґаель, знов обертаючись до Філібера. — Багато років тому ти поклав зректися клану, і це твоє право. Ти прагнув нового життя, то Матінка тобі його дала. Минуле в каталажці — пригадуєш? А оце тепер повернути собі родинну потугу, щоб звести рахунки, — це неприпустимо.

Філібер припинив пручатися. Тепер він лантухом повиснув на кремезних Ренарових руках, опустивши очі, щоб не стрітися ні з чиїм поглядом. Його обличчям перебігали такі суперечливі емоції — злість, мука, провина, гіркота, — що він наче й направду став паперовим.

— Захист Матінки нічого не вартий, — сказав він понуро. — Вона не змогла врятувати мого юного господаря, а він і є моїм новим життям. Що означає та зустріч із чорними пісковими годинниками, ти знаєш так само добре, як і я.

На обличчя Ґаелі найшла тінь, і її сіро-блакитне око стало майже таке ж темне, як і друге.

— То був її вибір, — процідила вона. — Матінка померла, як жила, до останньої миті захищаючи нас.

— Вона нас покинула, — похмуро заперечив їй Філібер. — Я мусив давати всьому раду сам. Учора я одержав листа. Пана Арчибальда звільнять, якщо я позбудуся цієї чтиці.

— Листа?! — вибухнула Ґаель. — Ти був ладний убити через якогось листа?

Офелії так паморочилося в голові, що неабияк складно було стежити за розмовою, але вона все ж відчула, що мусить утрутитись. Лікоть стрельнув їй електричним розрядом, коли вона спробувала підвестися. Зі свистом дихаючи, дівчина спромоглася лиш повалитися на парапет.

— Цей шантажист... його справа... моя теж.

Офелія кілька разів вдихнула, щоб віднайти якусь подобу голосу. З носа потекло, але цього разу не через нежить — то юшила кров. Навіть бідний шалик, мов поранений звір, волочився біля її ніг. Філібер таки не пошкодував сил.

— Авдор цього лисда, — знов озвалась Офелія, прикладаючи рукава до носа. — Якщо ви щось знаєде про дього, розкажідь.

— Що тут коїться?

Ляснувши чорною шубою, Торн виринув біля підніжжя маяка. Одна секунда в нього пішла на те, щоб усе сфотографувати поглядом, а друга — щоб дістати пістолета. Торн почергово націлявся то на Ґаель, то на Ренара, то на Філібера.

— Хто з них це зробив? — запитав він Офелію. У нього в голосі пролунало щось погрозливо методичне, що спонукало Офелію не відповідати надто швидко.

— Бриберідь сбочадку бісдолед, — запропонувала вона, притуляючи носа до рукава. — Борозубієбося всі сбокійно.

Цієї миті третій пісковий годинник повернув барона Мельхіора на висхідний пункт. Міністр матеріалізувався самісінько посередині, і зоровий контакт між Ґаеллю і Філібером умить урвався. Останній скористався з ефекту несподіванки й знову став невидимим між Ренарових рук.

— Що за манери, юна пані! — обурився барон Мельхіор.

Ґаель саме відштовхнула його без церемоній, але було запізно. У Ренарових руках залишився тільки його сірий редингот. Щойно власник покинув одежину, як редингот заново набув кольору. Лаючись у душу й матір, Ґаель навсібіч повертала чорне око, але дарма: Філібер зник.

— Марна праця, — сказав їй Ренар, осатаніло кинувши на землю редингот. — Він або сховався, або вже далеко.

— Про кого ви говорите? — запитав барон Мельхіор, дедалі більше дивуючись. — Заради моїх вусів!

Він саме помітив Офелію, схилену над парапетом: волосся жужмом, окуляри скособочились, а підборіддя в крові.

— Пан Філібер, — відповіла вона захриплим голосом. — Управитель Арчибальда.

— Варварство! — скривив гримасу барон Мельхіор.

Низькопробну химеру він прокоментував би тим самим тоном. Офелія, звісно, підвелася б, щоб мати більш презентабельний вигляд, але вона почувалася так, ніби весь причал двигтить навколо неї. Дівчина заново огорнулася шаликом — він, видимо, порозпускався, — і майнуло в неї, що вони обоє, мабуть, мають злиденний вигляд.

— То він є тим невидимим, який штовхнув мене на сходах, — сказала вона в той бік, де стояв Торн. — Проте вчинив так не заради клану. Він теж жертва шантажу. — Голос у неї став пропадати, і вона закашлялася, прикрившись рукавом. — Це не вибачає його вчинки, але й не означає, що винен він тільки сам-один.

Офелія сподівалася, що пояснення змусять Торна прибрати пістолет. Той же зволив опустити дуло додолу, але й далі тримав його обіруч, готовий із першого-ліпшого сигналу скористатися ним. Його яструбині очі без угаву снували від одного куточка простору до другого, неначе ворог був усюди водночас. Шуба й волосся тріпотіли від вітру, і від того в Торна був іще більш несамовитий вигляд. Офелія подумала, що небувале місце далося Торну взнаки.

— Ґаель і Ренольд урятували мені життя, — сказала вона Торну. — Можете їм довіряти.

Ця заява справила б ліпше враження, якби Ґаель миттю не відвернула погляд, щоб уникнути запитань, а Ренар не опустив очі й не заглибився в понуру мовчанку. Навіть Ковбаска була не в гуморі: затято гострила кігті на білих штанях барона Мельхіора.

Той не зважав. Витягнув ланцюжок годинника, позирнув на дирижабль, що стягував зокола чимраз більше перехожих. Чоло зморщене, вуса обвисли — мав вигляд чоловіка, що вдався в глибокий розпач. Офелія помітила, як у нього тремтіли пальці, коли він закривав кришечку годинника. Отже, його теж уразило несподіване самогубство Матінки Гільдеґарди.

— Я вважаю, що нам більше нічого не залишається, як умити руки, — зітхнув він, приречено ховаючи годинника. — Маємо письмове зізнання, а в іншому нічого не вдієш. Хіба що у вас є якісь пропозиції, пане інтенданте?

Торн не відповів. Він весь застиг навколо руків’я пістолета й, широко розплющивши очі, напружено вів внутрішню розмову. Офелія насупилася. Торн, якого вона знала, вже опанував би ситуацію, виробив новий план дій, роздав накази й зробив телефонні дзвінки.

— Панно верховна родинна чтице? — запитав барон Мельхіор. — Пропозиції?

Офелія відчувала, що має майже всі частини складанки. Аби ж тільки на мить в голові не туманило, то, може, вона змогла б зібрати їх докупи...

— Знаю, — ні з того ні з сього проголосив Торн.

Натяк на усмішку — не гримасу й не облудний осміх — зринув на його губах, поки він старанно розглядав пістолет.

— Забарився я, — спокійно мовив він, — але нарешті знаю, що треба робити.

До Торна повернувся спокій, і ба більше — новий намір наче заполонив усе його тіло. Офелія заприсяглася б, що Торн повищав на кілька сантиметрів, аж коли зрозуміла, що то він просто перестав сутулитися.

— Ви справді знаєте, що робити? — перепитала вона, сповнена надії.

Коли Торн обернувся до неї, а його брови скинулися догори від утіхи, Офелія переконалася, що то не плід її уяви: він усміхався. Звісно, усмішка була майже непомітна, але вона таки була.

— Для цього досить лише виключити вас із рівняння, — відповів він їй.

Офелія схвильовано зіпнулася на ноги. За мить земля загойдалася і все обійняла пітьма.

ЗАЯВА

Офелія простягнула Арчибальдові чашку, щоб він налив туди чаю, а потім дивилась, як він сідає по той бік стола. Він усміхався весело й безтурботно, і їй здавалося, хоч вона й не знала чому, що це трохи недоречно.

— Як ваш телефон? — запитала вона, підсолоджуючи чай.

Арчибальд запхав руку в розвернену пащу циліндра й дістав звідти телефонну слухавку. Дріт на ній був обрізаний.

— Таке враження, що отут пройшлися ножицями! — розреготався він.

Офелія не поділяла його захвату: поламаний телефон — то завжди морока. Нерозчинний цукор теж. Даремно вона перемішувала його чайною ложкою — він не танув. Може, тому, що в чашці був пісок.

— Сподіваюся, ви подбали про монокль, — сказав Арчибальд, любісінько спершись ліктями на стіл. — Збирається на дощ.