Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 65)

Офелія й собі подивилась — і справді, всюди, мов метеорити, падали матраци. Вона вмочила губи в чашку з піском. Відчувала, що там щось дивне, але була не ладна збагнути, що саме.

— Ви поміняли обставу?

Направду Офелія лиш оце тепер зауважила, що в кімнаті не було ні підлоги, ні стін. Стіл плив серед неба, облітаючи ген високо місто старого світу. Офелія сподівалася, що матрацний дощ нікому внизу не нашкодить.

— До цього стара добра Гільдеґарда додумалась, — пояснив Арчибальд, насипаючи Офелії ще одну чашку піску. — Вона геть усе цілковито переробила в пам’яті.

— Ви маєте на увазі, по пам’яті?

— Ні, в пам’яті. Пам’ять — значно надійніший матеріал, ніж здається.

— Залежить від того, чия пам’ять, — по-знавецькому зауважила Офелія. — Торнова чи Фарукова.

Арчибальд нахилився над столом і сповненим лукавства жестом накинув Офелії на голову капелюха.

— Ваша, мала роззяво.

Не втримавши рівновагу, Офелія впала навзнак. Арчибальд, стіл, пісок, матраци, старий світ зникли. Вона стояла в нічній сорочці перед дзеркалом у своїй дитячій кімнаті на Анімі. Її відбиття ворушило губами. «Звільни мене».

Офелія розплющила очі, серце їй нестямно калатало.

Якось вона вже падала з трамвая на ходу — тоді прокинулась у лікарні, у несказанній суміші болю і паморочення. Годі було порівнювати це з тим, як вона почувалася тепер. Боліли голова, горло, спина, живіт, руки, коліна — і вона не пам’ятала нічого, що вкинуло її в такий стан.

Лежачи на подушці, Офелія перебігла короткозорими очима довкола себе. Кімната купалась у помаранчевому світлі, що проникало крізь шпарки між віконницями. Море ревло, мов вулкан, і в повітрі плавав запах сірчаної води. Офелія зрозуміла, що вона в себе в кімнаті в готелі з лазнями.

Не підіймаючи голови, Офелія зиркнула на двері. Попри поганий зір вона вгадала, що двері напіввідчинені, і здалося, що з нижніх поверхів долітає голос Торна — так само далекий і лункий, як шум моря.

— Прокинулася?

Офелія скосила очі в протилежний бік і розрізнила худорлявий пливкий обрис. Він сидів на краєчку стільця, близенько до великого ліжка. Вона всміхнулася, упізнавши батька. Цього чоловічка не можна було назвати причепливим родителем: він ніколи не ставив безтактних запитань і нічого так не соромився, як утручатися в особистий простір доньок. Однак за найменшої температури, найменшої ґулі в дитини не відходив від її ліжка.

Офелія кілька разів починала, поки змогла чутно вимовити речення:

— Ви теж проходили крізь дзеркала, тату.

Розгубившись, батько почухав лисого черепа.

— Е-е-е... В юності пройшов крізь парочку холодильників, так, але я був не такий обдарований, як ти.

— Чому перестали? Ви ніколи мені про це не розповідали.

— Ой, та то був не так-таки вибір, — дещо скромно прошепотів він. — Радше... Як пояснити... Зміна погляду. Дорослішаєш, потім старієш — і все, раптом сам собі в дзеркалі геть не подобаєшся.

Офелія підвела очі на стелю і погладила шалика, що мляво прокидався під пальцями. Протягом тривалої мовчанки вона чула далекий голос Торна, його низький та одноманітний тембр, не в змозі розрізнити ані слова з того, що він каже. Цікаво, з ким він міг так говорити.

— Недавно я застрягла в кількох дзеркалах, — повідомила Офелія. — Вас, може, здивує, але мені це нагадало перший мій прохід. Чи, радше, те, що тоді відбулося. Нібито... Нібито, заходячи в дзеркало, я дозволила комусь іншому звідти вийти. Однак це неможливо, еге ж? Дзеркалопроходець не може дозволити ніякій живій істоті пройти разом із собою. Але навіть якби й хотів, то не зможе.

Офелія побачила, як пливкий батьків обрис хитає головою.

— Тієї ночі ми знайшли тільки тебе. Точніше, дві частини тебе, кожна застрягла в різному дзеркалі, і нам цього вже було досить. — Він іще раз почухав голого черепа, ніяково повагався, а тоді нахилився над ліжком. — Донечко, а що, суворий до тебе пан Торн?

— Торн? — здивувалася Офелія.

— Коли він привів тебе в готель, тобі було наче не по собі. Він нічого нам не пояснив. Знаєш... Цей шлюб... Якщо попросиш, ми з матір’ю підемо на все, щоб його скасувати. Звісно, Настоятельки будуть незадоволені, — боязко визнав батько Офелії, — але ми... Що ж... Ми не задовольнимо їх.

Офелія болісно підвела голову з подушки. Раптом помітила, що обабіч неї, у надзвичайному сплетінні рук, ніг та нічних сорочок глибоко сплять Гектор, Домісіль, Беатріса й Леонора. Офелії у вухах досі наче млин скреготів, але сили потроху поверталися. Якщо всі її сестри й брат відчули, що мусять облягти її на ліжку, це означає, що вона не на жарт їх стривожила. Стара історія із дзеркалом зненацька здалася вельми другорядною.

— Чому я тут, тату? З ким оце розмовляє Торн?

— Ти нічого не пам’ятаєш?

Батько простягнув Офелії окуляри, ніби вони могли повернути їй спогади. І це спрацювало. Досить було побачити шалик у найменших подробицях — розтріпані петлі, розплетена вовна, брудні торочки — усе зринуло в пам’яті.

Попри те що все її тіло опиралось, Офелія вилізла з ліжка, намагаючись не розбудити брата й сестер, а тоді застібнула сукню простісінько поверх нічної сорочки.

— Тобі ще відпочити б, — обережно запропонував батько. — Уже пізно, поговоримо про все це завтра вранці.

Тепер, ясно побачивши батька в сутінковому світлі з вікна, Офелія оцінила, який стривожений у нього вигляд. Вона б поквапилася втішити його, якби сама не була у відчаї. Щойно глянула на камінний годинник: не може бути, що вже третя ранку. Фарук дав їй часу до півночі, щоб знайти зниклих... Щоб знайти Арчибальда. Яке право мав Торн дозволити їй стільки спати?

Вона накинула шалик і взула черевики.

— Я аж надто вже відпочила, — сказала вона й вибігла з кімнати, відразу здибавши Ренара. Він саме стояв під дверима, нашорошений, мов вартовий, а на око натягнув чорний монокль. Ренар її стереже?

Хотілося чимало всього йому сказати, але Ренар приклав палець до рота. Голос Торна відлунював на сходах готелю, мов гуркіт грому:

— ...оскільки відпоручництво всередині ради міністрів мусить бути пропорційне демографічній вазі кожної родинної гілки. Натепер рада налічує п’ять депутатів від клану Міражників, три депутати від клану Павутини й одного депутата від народу немічних. Зі смертю пана Володимира торік у березні клан Драконів втратив єдиного відпоручника. Озвучені цифри ніяким чином не відбивають суспільну дійсність на ковчегу й сприяють ситуації монополізації...

Офелія приголомшено сходи за сходами, коридор за коридором ішла на ту луну від голосу. Батько весь час пропонував їй руку, страхаючись думки, що вона знову зомліє.

— Не відходьте далеко від вірного слуги, — пробурчав Ренар за ними. — Пап’є-Маше може спробувати закінчити свою брудну справу. А в мене лиш один монокль, щоб стежити за вами ззаду.

— Його вам Ґаель дала? — запитала Офелія. — Де вона?

— Полетіла назад на дирижаблі. Має десь важливіші справи.

Офелія позирнула на Ренара з-над поруччя на повороті сходового майданчика. Ренар був у дуже лихому гуморі й навіть не помічав, що Ковбаска спускається зі сходів у ногу з ним і що кожним кроком він мало не наступає на неї.

— Ви розсердилися на Ґаель за те, що вона ніколи не розповідала вам про своє походження?

— Ні, — буркнув Ренар. — Я серджуся тому, що не розповідала вона мені цього через те, що пані з вершків — то не мій рівень, розумієте?

Батько Офелії безперестанку чухав черепа: оці оповідки про монокль, пап’є-маше й вершки були йому незрозумілі.

Вони спустилися на перший поверх і попрямували великим готельним вестибюлем, де все мідяне столове приладдя поблискувало в призахідному світлі. Попри пізню годину зала повнилася людьми. Усі дорослі родичі Офелії й частина готельних працівників прикипіли до дебелого радіоприймача, стишено перешіптуючись. Схвильованість анімістів давалася взнаки тим більш, що передавалася предметам у вестибюлі: килими здригалися, сидіння підскакували, лампи блимали, а зі стендів виплескувалися додолу брошури.

Офелія не вельми здивувалася, побачивши там Беренільду. Та сиділа в оксамитовому кріслі з дитиною на руках, свіжа, немов троянда, — годі й уявити, що лиш уранці в неї були пологи.

Офелія пошукала очима Торна, а тоді зрозуміла, що його голос розкочується з огрядних гучномовців радіоприймача:

— ...а це приводить нас до поточного стану комор. Ситуація ось яка. Міжродинна Роза Вітрів більше не відчинить нам двері, отже, повітряний імпорт харчів виллється в захмарну вартість. Роздайте, будь ласка, оце, по примірнику на кожного. — Зашурхотів папір; і в радіоприймачі, і в готельному вестибюлі прокотився нетерплячий гамір, але Торн спокійно виголошував доповідь далі. — Як ви можете бачити з документа, що я вам щойно роздав, обмінний курс нашої родинної валюти грає не на нашу користь. Ми маємо розраховувати на власні ресурси. Інтенсивна риболовля за останні роки спустошила наші озера. Скоро почнеться сезон полювання, а посада великого ловця дотепер не зайнята. Оскільки серед розжалуваних здебільшого висококваліфіковані мисливці...

— Скільки він тягнутиме з тією клятою заявою! — сердився дідусь, плескаючи приймач долонею.

— Якою заявою? — запитала Офелія.

Усі враз обернулися до неї. Кілька секунд панувала незручна тиша, й Офелії навернулося на думку, а чи то не через її синці, скуйовджене волосся, дірявий шалик, черевики в руках і краєчки нічної сорочки, що виглядали з-під сукні?