Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 66)
Першою обізвалася тітка Розеліна. Вона змусила Офелію сісти на стілець і владно засунула їй до рота хлібець.
— Майже не їси, усю ніч не спиш, здибала нападника — і дивуєшся, що зомліла? Та тобі ж цілу армію наглядачок треба, дівчинко.
Одразу ж уся родина, що оточувала радіоприймач, обступила стілець, де сиділа Офелія. Кожна бабуся принесла їй по шубі, шваґер налив їй лікеру з кленового сиропу, а дядьки, тітки й кузени поставили їй стільки запитань водночас, що дівчина не втнула змісту жодного. Кінчиками пальців, немов беручись за клубок водоростей, Аґата підняла її густе сплутане волосся.
— Ох, сестричко! — простогнала вона. — Вигляд ти маєш жах-ли-вий.
Мати ж розштовхала всіх величезною червоною сукнею, щоб вийти наперед.
— Жуй як слід і розказуй нам, — наказала вона. — Чи повідомив тобі щось пан Торн?
Офелія ледве проковтнула хлібець і докірливо зиркнула на радіоприймач, що тепер виголошував нескінченний юридичний текст, ніби то був сам Торн.
— Ні, — відказала Офелія. — А що, власне, відбувається?
— Ми слухаємо публічну пряму трансляцію Станових зборів із Небограда, — врівноважено пояснила Беренільда з крісла. — Тепер у дворі триває пленарна сесія, ідеться про питання розжалуваних. На початку засідання Торн повідомив, що після доповіді на користь їхньої реабілітації зробить заяву.
Серце Офелії скакнуло вбік.
— Мабуть, щось про розжалуваних!
— Мені ті розжалувані — що моя перша спідниця, — роздратовано мовила мати, закочуючи очі до стелі. — Ти хоч бачила, у якому стані нам тебе повернули? Уся в синцях із голови до п’ят! Ренольд розповів, як на тебе напали через пана Торна.
Ренар знічено потарабанив пальцями по моноклю.
— З усією шаною, та я думаю, що не казав «через».
— Торн тут ні до чого, — підтвердила Офелія категорично.
Дідусь сердито чмихнув під вусами й, узявши за спинку стільця, на якому сиділа Офелія, надзвичайно сильно як на свій вік, рвучко розвернув його в бік доповідачки.
— Подивіться на її личко хоч разок! Ви тут, щоб свідчити, еге ж? Так засвідчіть це Настоятелькам!
Сидячи біля радіоприймача, доповідачка втрималася від коментарів. Вона стала незвично скромною під флюгерним капелюхом, і лелека обертався над нею, ніде не зупиняючись, що було ознакою певного її сум’яття.
— Моя донька була ціла й здорова, коли я довірила її панові Торну! — підпряглася мати, обвинувально наставляючи вказівця на радіоприймач. — Цей моторошний тип повернув її мені геть побиту й пішов собі у своїх дурних справах!
— Станові збори — то не дурні справи, пані Софіє, — заперечила Беренільда. — Вони відбуваються раз на п’ятнадцять років, і кожна порушена там тема вкрай важлива. Оце вперше мій племінник бере в них участь як інтендант. Це велика відповідальність, і я була б вдячна, якби ви зважили на це.
Торн невтомно провадив далі:
— ...Невидимих, Нарколептиків і Переконавців з-поміж інших визнано такими, що можуть бути корисними суспільству. Якщо звернутися до закону власне про реабілітацію, стаття шістнадцять, параграф чотири...
Офелія підсунула стільця ближче до радіоприймача й напружила весь слух. Яку ж то особисту заяву він мав зробити?
— Мабуть, він щось знайшов, — промурмотіла вона. — Павутина має новини від Арчибальда?
Беренільда побіжно ззирнулася з тіткою Розеліною. Та зціпила кінські зуби, а Беренільда обернулася до Офелії, граційно колихнувши білявими кучерями.
— Сьогодні ввечері валькірію, приставлену мені для охорони, викликала Павутина. Навіщо, я дізналася лише дві години тому, слухаючи радіоприймач. Арчибальдові сестри зробили оголошення з приводу брата. Вельми сумне оголошення, — зізналася Беренільда, впинаючись очима в окуляри Офелії. — Я не знаю всіх подробиць справи, але Арчибальда не знайшли. Стан його свідомості, здається, заважав усій родині. На приватній церемонії Павутина розірвала зв’язок із ним. Ох, так, люба дитино, — промурмотіла Беренільда, побачивши, як пополотніла Офелія, — боюся, що більше ми не побачимо нашого витівника-посланця.
Офелія обхопила себе руками; її температура тіла раптом різко впала. Вона бачила уві сні, як Арчибальд вимахував обрізаним дротом на телефонній слухавці.
«Це незворотна процедура, і для нього, ймовірно, стане смертельною», — попереджав дипломат у Рулетковій кімнаті.
Спочатку Матінка Гільдеґарда. Тепер Арчибальд. Офелії стало холодно, дуже холодно.
— Чому ви мене не розбудили?
Тітка Розеліна підлила їй трохи лікеру.
— Тобі нема чого себе картати, дівчинко. Мати нам усе розповіла. Володар Фарук у жодному разі не мав покладати це на твої плечі.
— А поки що моїй доньці знадобиться інший хрещений, — зітхнула Беренільда, цілуючи дитячий лобик. — А ще ім’я, Офеліє, щойно до вас повернуться сили. Ну-бо, ну-бо, опануйте себе, — мовила Беренільда, гірко всміхаючись. — Я от теж була дуже прихильна до цього пустуна, але нам треба думати про майбуття.
Захолонувши аж по нутрощі, Офелія притулилася до гучномовця радіоприймача. Мимохіть ждала від Торна якогось дива. Оце недавно на причалі він мав такий завзятий, упевнений у собі вигляд: неодмінно має якийсь план на думці. Офелія дослухалася до його низького голосу — Торн саме закінчував свій виступ і цитував міжродинну конституцію, нагадуючи батьківські обов’язки Духа родини щодо кожного нащадка.
— Інтендант закінчив промову! — вигукнула готельна телеграфістка.
Усі навколо радіоприймача затамували подих. Торнову оборонну доповідь заступили скрипіння стільців і невиразний гомін. Щойно з глибини залу кволо пролунав Фаруків голос, запала тиша.
— Ми дякуємо вам за цю дуже довгу промову. Ваше клопотання про... Е-е-е...
— Про реабілітацію, володарю.
Офелія впізнала знайомий шепіт юного пам’ятця. Розірвавши зв’язок з Арчибальдом, Павутина миттю повернулася на службу.
— Саме так, — сказав Фарук. — Ваше клопотання про реабілітацію розглянуто й записано в зошит су... Е-е-е...
— Суплік, володарю.
— Саме так. Його візьмуть на обміркування, а тоді на голосування де... Е-е-е...
— Депутатів, володарю.
— Саме так. А тепер можете бути вільні.
— Я ще маю зробити заяву, — нагадав Торн.
Довге гортання паперів. Офелія майже побачила, як Фарук проглядає записник.
— Вона фігурує в порядку денному?
— Ні, — відповів Торн. — Прошу вас надати мені ще три хвилини на додачу до промови. На оголошення мені більше не знадобиться.
— Кажіть коротко.
З радіоприймача почулися дзенькання скла й витікання рідини. Торн випив склянку води. Прочистивши горло, він повів далі:
— Отут у мене в руці угода, що я торік підписав із вами. Я зобов’язався одружитися із чтицею з Аніми, поєднати її родинну потугу зі своєю і провести для вас повну експертизу Книги навзамін шляхетського титулу.
— А це що за дурня?! — вигукнула мати Офелії. — Що це за історія з угодою?
Офелія на мигах показала їй замовкнути й щільніше притиснула вухо до радіоприймача. Навіть Беренільда застигла в кріслі, мов порцелянова статуя.
— Так, — промовив Фарук, мить повагавшись. — Пам’ятаю. До речі, як на мене, очікування затягнулося.
Зачувся звук порваного паперу, і всім засіданням прокотилися приголомшені зойки.
— Ось, — безжурно оголосив Торн. — Щойно я знищив угоду. Я скасовую шлюб, не читатиму вашу Книгу й виходжу у відставку. Хочу наголосити, що це рішення я ухвалив самостійно. А отже, самостійно відповідатиму за всі наслідки. Дякую за увагу.
У гучномовцях вигуки перетворилися на загальний ґвалт, але жоден крик не лякав так, як мовчання Фарука. Проліг стукіт молотка, бо хтось вимагав тиші, а відтак трансляцію замінила музична межигра.
Навколо радіоприймача все і вся заніміли.
— Чому?
Кожен повернувся до крісла, де сиділа Беренільда. Очі в неї розширилися, підборіддя тремтіло, чоло зморщилося, брови скривилися, а губи судомило — її годі було впізнати. Маска досконалої світської дами розбилася на друзки.
— Чому? — повторювала вона збляклим голосом. — Чому він так учинив? Він збожеволів!
Її тілом пробігли такі нестримні корчі, що Аґата підбігла забрати дитину з рук у Беренільди. Скрючившись у кріслі, немовби вдарена в живіт, Беренільда благально глянула на Офелію.
— Прошу вас. Не покидайте мого хлопчика.
На позір Офелія заклякла: не ворушилася, не кліпала, нічого не казала. Однак кожна молекула її тіла вже почала рух. Торнова заява відпустила в ній внутрішні гальма, і темна матерія, що вже кілька годин, кілька днів затуманювала їй голову, спотайня зійшла в паровій хмарці. Дівчина глибоко вдихнула.
Офелія підвелася зі стільця й підійшла до Беренільди, що розгублено лупала на неї.