Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 67)
— Пообіцяю вам дві речі, пані. Я не покину Торна й доберу гідне ім’я вашій доньці.
— Можна дізнатися, що саме ти збираєшся робити? — здивувалася мати, узявши руки в боки. — Ти чула пана Торна. Ця невдала комедія скінчилася, їдемо додому.
— Я не поїду, мамо. Я повернуся туди.
Від заяви Офелії кожен довкола не пойняв віри на свій манір: хтось насупився, хтось гмикнув, хтось обурився, хтось навіть нервово засміявся, і здавалося, що ніхто не зрозумів: Офелія налаштована серйозно.
Ніхто, крім Ренара.
— Туди? — трохи налякано повторив він. — Тобто в Небоград? Через Станові збори й всю цю колотнечу не залишилося жодного вільного дирижабля, жодних саней. Навіть людям із Карнавального каравану, отам, в Асґарді, — сказав Ренар, показуючи на вікно палюхом, — поки що не вільно злітати. У всякому разі, ваш наречений... Ваш колишній наречений наказав мені не випускати вас за поріг готелю, — підсумував він, схрещуючи м’язисті руки. — Там, надворі, стало надто небезпечно.
— Вам не доведеться порушувати його наказ, — запевнила його Офелія. — Я не вийду в ці двері. Я піду отак.
І вказала на дзеркало у вестибюлі. Усім тілом відчувала, що зможе пройти. Брехала сама собі й нарешті зрозуміла чому, але тепер із цим покінчено.
— Ой, ні-ні-ні! — заперечив Ренар, хапаючи її за плечі. — Я ж так не зможу піти з тобою, хлопче!
Офелія попросила в рецепціоніста кишенькове дзеркало й дещо з письмового приладдя. Перше віддала Ренару, а друге залишила собі.
— Регулярно позирайте на дзеркало. Я посилатиму вам повідомлення, ви зможете йти за мною слід-у-слід.
Ренар насупив брови, мов ті буйні кущі, а тоді зняв монокля.
— А ви натомість візьміть оце. Постараєтеся, щоб більше вас не душили, гаразд? — пробубонів він. — Ви моя хазяйка, а мені не хочеться втрачати роботу.
— Спасибі, — сказала йому Офелія, не в змозі стримати усмішку. — За монокль і за те, що ви зробили там, на причалі.
Мати Офелії широко розтулила рота, мов коминну грубку, але тітка Розеліна запобігла вибухові:
— Думаю, висловлю загальну думку, якщо скажу, що твій план вельми нерозсудливий. Куди саме ти отак збираєшся йти? На засідання Станових зборів? Сумніваюся, що тебе впустять. Заради безпеки у двір скликано всіх жандармів.
— То й на краще, — відказала Офелія. — У двір я не піду, ще й менше перевірок буде.
Тітка Розеліна розгубилася.
— Тоді геть тебе не розумію. Куди ти підеш?
— Матраци, — пояснила Офелія. — Пам’ятаєте ту статтю в «Нібелунгах»? Де говорилося, що в ліфті застрягли матраци? Тоді мені здалося, що це якась дурниця, але тепер нарешті я додумалася. З мануфактури Матінки Гільдеґарди поцупили чотири ліжка, поєднані з годинниками. Ми знаємо, що ними скористалися для викрадень. Вони спричинили затор, уловлюєте? Якщо знайду матраци, знайду й зниклих. Якщо знайду зниклих, то ще можу врятувати Торна. Таке моє рішення, — постановила Офелія твердо, щоб дати берега запереченням усієї родини. — Я йду, згодні ви з тим чи ні.
У моєї доньки клепки розсохлися! — урвався терпець матері Офелії. — То ти не втямила, що він тебе привселюдно зрікся, твій любий пан Торн? Я забороняю тобі знову наражатися на небезпеку заради нього!
Офелія міцно зав’язала шалик навколо шиї, щоб більше не заважало волосся, а тоді подивилася матері простісінько в очі.
— Це ви не втямили, мамо. Торн не себелюбна потвора, як ви гадаєте... Як я теж думала, — мимохіть визнала Офелія. — Я переконала себе, що він хотів прочитати Книгу Фарука через особистий зиск, але є щось інше, завжди було. Торн оце щойно зрікся цього, щоб уберегти нас, тож ми не можемо тепер його покинути.
— Та про що ви? — збентежилася Беренільда, тремтячи на кріслі. — Що за інше таке?
— Не знаю, — зізналась Офелія, — але так чи інак дізнаюся.
Дівчина вже відчувала: те, що оповіла їй Матінка Гільдеґарда в небувалому місці, і Бог із листів пов’язані. «Цьому хлопу, крихітко, ліпше стежку не заступати. А втім, оце й трапляється з кожним, хто аж надто цікавиться Книгами». Що більше Офелія міркувала, то очевидніше ставало, що Торн від самого початку розслідував це. Коли він збирався взяти Матінку Гільдеґарду до арешту, то в такий спосіб запропонував їй оборону.
Коли Офелія рішуче закрокувала до дзеркала у вестибюлі, мати можновладно махнула рукою, щоб утримати дочку. Та батько одрадив її:
— Гадаю, люба, що нам слід бодай раз дозволити доньці ухвалити власне рішення. Ми вже забагато своїх їй накинули.
Доповідачка, що дотепер сумирно спостерігала сцену, більше не витримала. Заступила Офелії дорогу, колихнувши чорною сукнею. Флюгер на капелюсі наставився на Офелію, а вирячені очі доповідачки холодно глипали на дівчину з-під золотого пенсне.
— Позаяк твої батьки, очевидно, не мають над тобою жодної влади, бачу, що змушена втрутитись. Ти більше не вплутуватимешся в справи цього індивідуума. Якби я дізналася раніше, що він облагоджує брудні оборудки, то послала б нашим шановним матерям несхвальний звіт. Він обманув Настоятельок і образив усю нашу родину. Ти не пройдеш крізь дзеркало заради нього, добре чуєш мене, ясочко?
Офелія запекло тримала погляд доповідачки, ладна не слухатися її ще більше, ніж будь-кого. Однак утрутився дідусь.
— Доведеться мені переступити через труп, якщо ви перешкоджатимете їй. Іди-но, доню, — буркнув він у вуса. — Той твій чудило, здається, теж по-своєму знаний
— Спасибі, дідусю.
Попри посатанілий вираз обличчя доповідачки й отетерілі погляди решти родичів Офелія підходила до дзеркала в готельному вестибюлі, поки не побачила відбиття. Дивилася просто на своє затяте обличчя з подряпинами й синцями, нарешті готова подивитись у вічі правді, яку не воліла визнавати.
То не вона потрібна Торнові. То їй потрібен Торн.
Тілом і душею Офелія занурилась у дзеркало.
МАТРАЦИ
Офелія виринула в адміністративному відділі Сімейної мануфактури «Гільдеґарда і Ко». Світло вимкнене, довкола тиша.
У темряві дівчина пройшла до торшерної лампи й стала порпатися в надзвичайно глибоких шухлядках Матінки Гільдеґарди. За кілька хвилин пошуків знайшла, по що прийшла: схеми руху громадського транспорту — лиш оце вранці Торн тримав їх у руках!
Умостившись під світлом лампи, Офелія відклала вбік мережу Роз Вітрів на метрополії: ці короткі дороги проходили тільки найвищими поверхами Небограда, а Офелія знала, що вони надто вузькі для матраців.
Офелія розгорнула карту ліфтових ліній у Небограді. Мануфактура лежала в міських підвалинах, між каналізацією та незліченними машинними відділеннями. Щоб підземелля було зручно обслуговувати, їх пов’язали багатьма ліфтами, та оглядати всі Офелії не було коли. Мусила якомога більше звузити поле розслідування. На мануфактурі зупинявся лиш один ліфт, а дві лінії спускались і піднімались без зупинок на цьому поверсі. З мануфактури ліфтом можна було тільки піднятися.
Отже, крадії матраців могли тільки підніматися.
Офелія знайшла початок ниточки, але ще бракувало вказівки, сліду, за яким можна було б іти крок у крок.
Дівчина відчинила двері, що вели в ангар, і попрямувала містком до сходів, на яких минулої ночі її штовхнув Філібер. Згори побачивши пісковики, що стояли рядком під ліхтарями, Офелія зауважила, що за фіранками ліжок більше немає тіней: усі блакитні годинники вже вилучили з обігу. Дівчина нахилилася над поруччям і пошукала вантажний ліфт, що про нього їм казав цехмайстер. Ліфт опинився далеченько праворуч, та до нього годі було підійти: заблокований на півдорозі між підлогою ангара та великими опускними ґратами. Потребує техогляду, сказав цехмайстер. Але техогляд навряд проводили б у травні, і Офелія мала певність, що чотири вкрадені ліжка винесли з фабрики через цей ліфт. Залишалося тільки дізнатися, куди він виходить.
Минувши кабінет, цех і вестибюль, дівчина спустилась у великий зовнішній двір. На щастя, охоронець печаток не заколотив і не запечатав дверей. Громаддя старих матраців роками тут збирали вологу: звісно ж, вона шукала не їх. Пройшлась уздовж сірих фасадів мануфактури. Адміністративний відділ і цех розташовувалися біля величезної промислової споруди. Її високу браму сковував ланцюг, але Офелія все ж зазирнула в шпаринку між ними. У глибині зали дівчина розрізнила великі опускні ґрати, що помітила зі сходів в ангарі. То ось яке місце обслуговує вантажний ліфт — крадені ліжка проносили тут.
Затору в ліфті спричинили матраци, а не цілі ліжка. Крадії, либонь, викинули каркас, пружини, балдахіни тут, а не під вікнами цеху. Офелія понишпорила в старих матрацах, що пліснявіли на плитах, і зрештою знайшла клапоть мусліну. Фіранка на ліжку. Невдовзі витягнула на світ божий і шматки коштовного дерева тієї самої роботи, що й пісковики в ангарі.
Дівчина розстебнула рукавички. Звичайно вона не читала без дозволу власника, але перед нею лежали кинуті уламки, та й на посаді верховної родинної чтиці Офелія мала право читати предмети громадської власності.
Один за одним вона прозондувала уламки ліжка. Як вона й думала, востаннє за них бралися крадії.
Поки Офелія занурювалася в їхні чуття, в уяві промайнули образи. Шкіряні рукавички. Бородаті обличчя. Швидке дихання. Часті озирання на цех на другому кінці двору. Їх було троє, може, четверо. Вона не могла проникнути в їхні думки, але від уламків ліжка ширився вельми конкретний душевний стан: крайня сторожкість, певна методичність і велике нервове напруження. Ось і вказівка.