Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 69)

— Пане графе? — обізвалася вона до нього.

Він не відповів, занурений у глибоку летаргію. Покрутивши монокль сюди-туди, Офелія завважила, що тут він міг скористатись усіма зручностями: на журнальних столиках лежали книжки, табакерки, цукерниці, карафи з водою й пляшечки з парфумами. У всій обставі було щось аж надто завбачливе, іронічно витончене.

Дівчина помітила якусь кушетку на рівні підлоги — либонь, один із чотирьох украдених матраців.

Підтвердження дістала, виявивши, що над ліжком, як той мобіль[10]над колискою, висить пісковий годинник блакитного кольору. Якщо знепритомнів, його годі було дістати й розбити. Що ж до дверей, Офелія тепер зрозуміла, чому перестала їх бачити, коли зайшла до зали. За допомогою монокля дівчина розрізнила примарну химеру стіни, що приховувала двері.

Вершина збочення.

— Пане графе? — повторила Офелія. — Ви мене чуєте?

У довгій білявій бороді міражника не ворухнувся і волосок. Цей чоловік, мабуть, недочуває, але її пойняла тривога від того, що він не відповідає. Стежачи, щоб, не дай боже, не відпустити монокль з-під окулярів, Офелія нахилила вухо до його рота.

Він не дихав.

Офелії й собі забило дух. Невже вона запізнилася? Граф Гарольд не мав жодних ознак поранення чи агонії. Може, він пережив шок від химери? Безладними рухами дівчина зняла рукавички й поміряла пульс на зап’ястку, тоді на шиї, але мусила змиритися: колишній опікун шевальє помер... І помер недавно — про це свідчила його тепла шкіра.

Офелія підвелася. Щось зробити для нього вона не могла, але була надія врятувати інших.

Вона попрямувала до другої темної зали, «КОНТРДАНС РУК». Тримаючи монокль між палюхом і вказівцем, цього разу Офелія вивчила місцину з дверного порога. Від колишньої кінозали нічого не залишилося. Кожен закуток вичищено від справжніх чи химерних решток розпусти. Декор був так само респектабельний, як і в графа Гарольда: видимо-невидимо квітів, табакерок, цукерок, подушок, книжок, флаконів і підвішений над матрацом, так що годі його дістати, блакитний пісковик з автоматичним поворотом. Попри монокль, що розвіював химеру, Офелія відчувала важкість в атмосфері, від чого в неї аж гуло в голові. Тут було вичаклувано ще одну «Кульку сум’яття». Потрапити в пастку до цього безбережного алкогольного делірію, посеред тисячі й однієї насолоди, — тортура, гірша за будь-яке тілесне покарання.

Офелія підбігла, побачивши чоловіка, що пластом лежав на журнальному столику. Вона не впізнала його, але на заплющених повіках було міражницьке татуювання. Мабуть, голова військової поліції, перша жертва викрадень.

Він теж не дихав. Не маючи на собі й краплі крові чи ознак боротьби, цей чоловік помер, мов маріонетка, якій простісінько обрізали нитку.

А втім, шкіра в нього була ще тепла.

Ледь пересуваючи ноги, дівчина відійшла, приклавши долоню до рота, щоб стримати панічний зойк. Вхідні двері внизу залишилися відчиненими не через недбальство. У в’явуарі цієї миті хтось був. Хтось, хто навмисне прийшов прикінчити бранців.

Офелія похапцем вийшла з «КОНТРДАНСУ РУК», прослизнула між параванами й побігла сходами, намагаючись якнайдалі втекти від цього місця. Усе тіло штовхало її до виходу, але дівчина не могла наважитися. Було ще доволі далеко до цілі. Відступитися означало покинути і Торна, і Арчибальда.

Остання зала. Остання зала — і вона піде.

Приглядаючись і прислухаючись, ладна накивати п’ятами за першого-ліпшого підозрілого шереху, Офелія штовхнула двері «ЧОРНІ ОКСАМИТОВІ ПАНЧОХИ». Оглянула місцину крізь призму монокля. Ця зала в усьому скидалася на дві попередні. Серце її тьохнуло, коли посеред журнальних столиків і подушок вона укмітила на одному з крісел безживне тіло зі звішеною набік головою.

Арчибальд!

Через поспіх дівчина ледве не перекинула електрофон. Мусила сісти навшпиньки перед кріслом, щоб розпізнати під плутаним світлим волоссям обличчя Арчибальда, схилене на плече. Вираз його був жаский. Офелія так сильно його затрясла, що трохи не випав з ока монокль.

— Будь ласка, — прошепотіла вона. — Будьте живі, благаю вас.

Рука зісковзнула від підлокітника і мляво впала в порожнечу. Арчибальд не прокинувся. Офелія гарячково пошукала пульс. Якщо вона й до нього спізнилася, то вже ніколи собі цього не пробачить.

Дівчина стримала гикавку, якою зреагував її організм на полегшення. Серце ще билося — слабко, але билося. Арчибальд пережив вбивцю з в’явуару й розрив зв’язку з Павутиною.

— Я витягну вас звідси, — пообіцяла йому Офелія.

У буртах подушок вона стала шукати матрац, на якому Арчибальд мав сюди прибути. Удержувати монокль на місці, не розплющуючи другого ока, ставало дедалі складніше. Матрац Офелія знайшла, але на пошуки розкупореного годинника пішов іще якийсь час. Годинник закотився на килим. На те, щоб підвісити його над кушеткою, як в інших, мабуть, забракло часу.

Офелія розбила годинник — і тіло Арчибальда зникло з крісла.

Лишалося сподіватися, що невдовзі його знайдуть у кімнаті в Місяцесяйві, щоб надати першу допомогу. Якщо пощастить, то його свідчення стане вирішальним, щоб установити особу шантажиста. Офелія кинула уламки годинника в кишеню сукні, щоб потім прочитати. Хтозна, може, вони допоможуть дійти й до головного замовника.

А тепер слід було якнайшвидше вимітатися звідси.

Офелія навшпиньки проминула темну залу, ковзнула в проміжок дверей, сховалася за параванами й, зіщулившись, рушила до сходів.

Усі остороги виявилися зайві: подібна до монгольф’єра постать заступила їй дорогу.

— Панно верховна родинна чтице, — зітхнув барон Мельхіор. — Як би мені хотілося уникнути цих прикрих обставин.

ГРАЦІЯ В СМЕРТІ

Барон Мельхіор пішов уперед, стукаючи об паркет палицею із золотим набалдашником. На ньому був широкий редингот із павиного пір’я. Його очі були сповнені великого жалю.

Офелії ж здавалося, що на неї повитріщалися десятки очей.

— Тримайте руки на видноті, — м’яко сказав він.

Офелія мусила відпустити нотатник — пробувала дотягнутися до нього в кишені. Слід було забити на сполох Ренарові, коли ще могла. Тепер уже пізно.

— Ви прийшли самі?

— Ні, — шепнула Офелія.

Тонкі вуса барона Мельхіора виструнчилися в посмішці. А втім, у позбавленій іронії, майже жалісливій посмішці.

— Ви прийшли самі. Не те щоб я хотів виявити до вас неповагу, але брешете ви кепсько.

Офелія відчула, як зі злості всі нутрощі зав’язуються вузлом. Вона ж вважала цього чоловіка за жертву, тоді як він був хижаком.

— Чого не скажеш про вас. Ви знаменитий актор.

— Не судіть мене надто суворо. Наміри мої завжди були якнайліпші.

— Ваша сестра знає, на що придався її в’явуар?

— Її колишній в’явуар, — наголосив барон Мельхіор — Ні, Куніґунда не знає нічого про те, що тут коїться. Сюди було соромно зайти, оті всі занепадницькі химери, — скривився він, показуючи на параван, де якась німфа визирала з-за лілей і на мигах запрошувала їх долучитися. — Переоблаштував тут усе, як зміг, щоб стало бодай дещицю цікавіше.

Барон Мельхіор підходив ближче, а Офелія відступала, доки не вперлася спиною в лабіринт параванів. Барон стояв між нею та сходами. Переплигнути поруччя сходового майданчика означало б убитися внизу, а другі сходи заблоковані неприступною барикадою з плит. Офелія завважила, що на поверху не було жодного дзеркала. Перспективи плохенькі.

Рукою в чорній рукавичці та із золотим перснем барон Мельхіор показав на підтримуваний статуями фронтон «ТРИ ПАНІ ЗІ СПИНИ».

— Я оце закінчував із шановним Чеховим, аж коли почув якийсь гамір у сусідній кімнаті. Аж ніяк не сподівався здибати вас тут. Що вас сюди привело? І як ви змогли пройти крізь мої «Кульки сум’яття»? Правду кажучи, панно верховна родинна чтице, ви заскочили мене зненацька.

Офелії мороз сипонув за спиною. Барон Мельхіор не випустить її із цього в’явуару живою.

— А я вважала, що вас верне від насильства.

— Ненавиджу його. До речі, якби я знав, що Філібер вас не пожаліє, ніколи не скористався б його послугами.

Офелія позирнула на барона Мельхіора в червоному світлі ліхтарів. На позір він говорив щиро. Її б це сколихнуло, якби не помітила, як він пересувається: повільно, але впевнено, відрізаючи найменший шлях до втечі, відсуваючи її подалі від сходів.

— Для мене багато важить грація в житті, панно, але грація в смерті — не менше. Поміж цивілізованих людей помирати слід як годиться, і саме цього я ждав від Філібера. Звісно, я б і сам це попорав, — ствердив барон Мельхіор, сумно пересмикнувши плечима, — але пан Торн завжди тримав вас на оці. Принаймні дотепер.

— Усе це, щоб він не зміг прочитати Книгу володаря Фарука? — здогадалася Офелія.

— Як на мене, незмірно шкода, що людина його здібностей воліє пхати носа куди не слід. Цей шлюб із вами — помилка, і цю помилку я взявся виправити. Звісно, я міг би вбити пана Торна, а не вас, — охоче визнав барон Мельхіор. — Не беріть близько до серця, але, на відміну від нього, без вас можна обійтись. Принаймні так здається мені.

— Із цього не випливає, чому ви — ви — боїтеся Книги.

Барон Мельхіор тужливо захитав головою.

— Боюсь? Годі, годі вам, не треба говорити того, чого не розумієте.

— Вам страшно, — правила своєї Офелія. — Страшно, що про вас подумає хтось. Страшно свого Бога. Страшно не справдити його сподівань. Ви безперервно говорите про людську гідність, але самі нагадуєте мені раба, який думає лише про те, як вдовольнити господаря.