Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 70)

На мить запала тиша, протягом якої Офелія чула тільки биття свого серця.

— Я оце дивлюся на вас, — нарешті мляво проказав барон Мельхіор, — і бачу, що вам набагато страшніше, ніж мені.

Він рухався навчено терпляче, мов той павич, ніби сподіваючись, що Офелія підтвердить його слова. А вона одного боялася — щоб він не вкинув у неї якоїсь химери. Дівчина терлася спиною об паравани, стискала пальці навколо монокля, готова щомиті ним скористатись. Їй будь-що треба виграти час, щоб знайти лазівку.

— Хто такий Бог?

— Про нього, люба панно, у мене немає наміру з вами говорити.

— Ви вбили рідних кузенів на догоду йому, — сказала Офелія.

Барон Мельхіор зробив скривджену міну.

— Я зробив це як годиться, — заперечив він. — Жодної краплі крові не пролито, жодного поранення не завдано. Обіцяю: якщо ви не ускладнюватимете мені завдання, матимете не менш естетичний кінець. Тс-тс, обережно із шаликом, — попередив він. — Йому сил не позичати як для клаптя погано сплетеної вовни.

Шалик і справді так дриґався, що Офелія ледве його втримувала.

— Він нервує через вас.

— А я — через нього. Зав’яжіть його, будь ласка.

Барон Мельхіор показав палицею на параван, помітивши, що Офелія торкнулася його рукою.

Дівчина тим часом утихомирювала свого шалика, водночас намагаючись утримати за окулярами монокль. Вона хотіла була перекинути на барона Мельхіора один із параванів, але збагнула, що вони прицвяховані до паркету.

— Не розумію, — пробурмотіла вона. — Як ви могли дійти до такого?

Барон Мельхіор здувся, мов кулька.

— Мені прикро, що ви оце ось так сформулювали. Я вам уже сказав: я виборюю інше майбуття. Убивця, що пролив невинну кров, і наклепник, що маніпулює громадською думкою, — перелічував він, почергово вказуючи на двері голови військової поліції й редактора «Нібелунгів». — А цей нерозважливий граф Гарольд — мало, що розбестив під своєю опікою дитину й цілу псарню, а ще й прилюдно промовляв обурливі речі. Усі троє надто довго затьмарювали міражницький герб. Станові збори відбуваються раз на п’ятнадцять років. Ви бодай це розумієте? Я скористався нагодою відкрити нарешті дворові нові обрії! Мої кузени вдалися б до інертної сили, тож я мав моральний обов’язок їх усунути.

— І Арчибальда? Тримати його тут, поки родичі розірвали з ним зв’язок, — теж моральний обов’язок? Ви мало не вбили його.

Барон Мельхіор повернув собі засмучене лице, аж випнулося його трійчасте підборіддя, неначе то він потерпілий.

— Пан посланець обох нас загнав на слизьке. Той пісковий годинник, що опинився в нього, спричинив непередбачувану для мене ситуацію. Пальці в мене вельми вправні. Поставив механізм власного винаходу, щоб повторно скористатися пісковим годинником, коли треба, не вдаючись до відкорковування запобіжника. Цей хлопчисько утнув казна-що! Звісно, я передбачав можливість, що якийсь зайда відкоркує мого піскового годинника навмисно чи випадково, тому й поставив тут «Кульку сум’яття». Та я й подумати не міг, що цим зайдою буде посланець. Через його зникнення впровадили максимальні заходи безпеки й поставили жандармів на кожному кутку коридору. Довелося мені побувати на Станових зборах, щоб нарешті провідати гостей і запобігти непотрібним перевіркам і запитанням! — Нараз барон Мельхіор урвав свою балачку й за мить люб’язно мовив: — Здається, ваш шалик уже досить міцно зав’язаний. — І зловтішно додав: — Ай-яй-яй, повірте, ці обставини подобаються мені не більше, ніж вам!

Зав’язаний на вузол шалик звивався вугром, іще більше роздираючи дірку в плетінні. Офелія ухилялася, робила непомітні рухи, удаючи, немов уникає його штурханів. Крок убік дав змогу змінити положення: вона тепер не стояла задом до параванів, і це відкривало простір зліва від барона Мельхіора. Він неповороткий товстун — якщо Офелії вдасться його обійти, то вона опиниться на сходах раніше за нього.

— Гадаю, що вам ці обставини, навпаки, подобаються.

Вуса барона Мельхіора обвисли.

— Що навернуло вас на таку думку?

— Ваші кімнати. Тон ваших листів. Те, як ви вжилися в роль бездоганного помічника. Вам стало лукавства говорити з нами — Торном і мною — простісінько перед цим в’явуаром, за кілька кроків від жертв.

Слово до слова, сантиметр до сантиметра Офелія крадькома пересувалася, щоб збільшити відстань між ними.

— Кажете, що засуджуєте наш шлюб? — вела вона далі. — Якось я чула, що ви пропонували пошити мені весільну сукню. Правду кажучи, ви граєтеся з нами, мовби дитина з лялькою. Вам, певне, здається, що від цього перестаєте бути за ляльку самі?

Барон Мельхіор слухав її нібито спокійно, але Офелія присяглась би, що в нього затремтіло пір’я на рединготі. Барон обіруч стиснув палицю так, що аж золото на ній зарипіло.

— А ви були більш доброзичлива, коли я зробив усе необхідне, щоб нейтралізувати нашого гарячковитого шевальє. Якщо вже бажаєте все знати, панно, то насправді в мене не було наміру когось убивати. Від початку я планував потримати тут кузенів тихо-мирно до кінця Станових зборів. Так само й з вами, люба: сподівався, що ви досить розважлива й поїдете з Полюса з власної ініціативи. Кожному з вас я надіслав листи, дружні листи, щоб позбавити всіх нас прикрої конфронтації. Ви й гадки не маєте, яких осторог я вживав місяцями, щоб не потрапити до ваших проникливих ручок. Визнаю, що пішов на ризик, дозволивши вам прочитати запобіжника мого піскового годинника, але я знав, що ризик мінімальний.

— Якщо вбивство було лиш одним із варіантів, — відказала Офелія, — чому ж обрали його?

Сумний відблиск, що бринів у погляді барона Мельхіора, згаснув, немов вогник свічки.

— Пам’ятаєте, що я вам учора сказав? Нагадаю: мусимо пройти обраний шлях до кінця. Зневаживши мої листи, усі ви погодилися з вибором на користь смерті. А я погодився вам її заподіяти.

Шалик рвучко шарпнувся і тим на коротку мить відвернув увагу барона Мельхіора. Навряд чи Офелія мала б іншу нагоду. Вона прожогом кинулася до сходів.

Дівчина покладалася на неповороткість товстуна. Однак в’юнким, майже байдужим рухом він ухопив її за зап’ясток, а тоді перевернув на паркет. Офелія закричала, коли барон спритно скрутив їй лікоть за спиною. Кістка, вже й так пошкоджена падінням зі сходів, жаско хруснула.

— Я зламав вам руку, — знуджено констатував барон Мельхіор. — Ви могли б оминути це, якби слухняно підкорилися.

Крізь сльози від болю, що навернулися на очі, Офелія побачила, як паркетом котиться чорний монокль і обертається, наче монета. Не послабляючи хвату, барон Мельхіор розбив монокль палицею.

— Нігілістський монокль, — мовив він захоплено. — Не знав, що вони ще існують. Ці речі незмінно добре протистоять химерам оптичної дії. То ось завдяки чому ви так спритно маневрували в моїх «Кульках сум’яття»! Ну що, панно верховна родинна чтице, — промурмотів він, усією вагою налягаючи на Офелію, — ви й досі вважаєте, що мені страшно? Мабуть, погоджуся з вами в одному. — Він нахилився ще нижче, залоскотавши вусами Офеліїне вухо. — Насправді ці обставини не так уже мені й не подобаються.

— Дозвольте мені, проте, вас урвати.

Розпластана на паркеті з поламаною рукою за спиною Офелія підвела очі до тіні, що піднімалася сходами.

СЕРЦЕ

Офелія розрізнила тільки відбиток червоного світла ліхтарів на ґудзиках однострою. Невже це справді Торн отам стоїть на сходах чи вона просто стала жертвою химери? Барон Мельхіор, очевидно, запитував себе про те саме, бо минуло чимало секунд, перш ніж він здобувся на відповідь:

— Як для такої недоладної пари, ви таки нерозлучні. Я думав, що ви перебуваєте за кілька десятків поверхів звідси, пане Торне. Як ви нас знайшли?

Спокійно, не кваплячись, Торн зійшов на останні сходинки, що відокремлювали його від майданчика. З паркету Офелії годі було підвести очі аж до обличчя Торна, натомість безперешкодно вона бачила його черевики.

— Завдяки цій дівчині, яку ви повалили на землю і на яку навалилися своєю тушею, — відчеканив Торн. — Вона повідомила своє розташування помічникові, а той повідомив мене про нього терміновою телеграмою. Мусив відірватися від юрмища службовців та бригадирів, щоб долучитися до вас. Не переймайтеся, я прийшов сам. Маю намір подискутувати з вами без зайвих свідків.

Офелія не вірила вухам. З отих усіх жандармів на Станових зборах Торн нікого не взяв із собою? Вона закусила язика, коли барон Мельхіор потягнув її за руку, змушуючи підвестися і не переймаючись тим, що завдає їй нестерпного болю. Барон притиснув Офелію до пір’я на животі, немов намірився танцювати з нею вальс.

— Отак дискутувати буде зручніше. Слухаю вас, пане Торне.

Волосся Офелії вибилося із зачіски й впало їй на обличчя, проте їй було добре видно, що Торн старанно уникає її погляду.

— Чому?

— Чому ви питаєте мене чому? — нашорошено перепитав барон Мельхіор.

— Я маю вашу підтримку від початку кар’єри. Мабуть, я ніколи не став би інтендантом, якби слушної миті ви не шепнули слушного слова в слушне вухо. Ви часто мені допомагали в процедурах і справах, де не мали ніякого особистого зиску. І ніколи, жодного разу, не зводили зі мною рахунки. Чому?

Барон Мельхіор пом’якшав, риси обличчя враз стали по-батьківськи ласкаві. А втім, це не завадило йому й далі міцно тримати Офелію за руку, завдаючи їй нестерпного болю.