Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 72)
— Скасуйте химеру! — наказав Торн.
Барон Мельхіор затрясся від скептичного сміху, мов усе це був лише невдалий жарт, — тоді як обидві його руки стікали кров’ю.
— Ну-бо, ну-бо, ви ж не вб’єте міністра елеганцій і божого відпоручника. Так би ви показали цілковиту відсутність грації в смерті.
У гамселивши ногою в самісіньке черево барона, Торн відкинув його до балюстради, що цього разу не витримала ваги міністра. Офелія заплющила очі, почувши гуркіт падіння, мішанку металевого брязкоту й ламаних кісток.
У мороці повік Офелія відчула, як її обсідає тиша. Кров відхлинула, мов вода в річці. Пожежа під шкірою — поволі вгасла. Біль помалу вщухав, аж поки остаточно не зник. Серцевий ритм уповільнився.
Коли дівчина знову розплющила очі, Торн стояв перед нею навколішки.
Він відсунув її волосся, зняв окуляри й, не кажучи ні слова, пильно оглянув її зіниці. Медичним, трохи рвучким порухом повернув її підборіддя в один бік, потім у другий, перевіряючи, чи тримається її погляд на ньому.
Офелія сподівалася, що Торн не помітить того, як набрякли її очі від сліз. Навіть без окулярів вона бачила, що його щоку там, де погуляла палиця барона Мельхіора, розтинає страшна рана — впоперек сліду від колишнього порізу. Офелія бачила, як він супить брови, як стискає щелепи, і подумала, що хай би Торн ліпше вибухнув справжньою люттю, ніж отак затято стримує її.
Його запитання було коротке:
— Серце?
— Добре, — пролепетала Офелія. — Химера минулася. Мені кр...
Офелія не договорила. Торн так сильно обвив її руками, що їй забило дух. Вона втупила очі кудись у темряву, з якої долинало пришвидшене серцебиття. Офелія не второпала. Торн мав би засипати її докорами, гнівно трясти за плечі, а натомість пригортає її до себе. Чому?
— Коли я сказав, що ви маєте надприродну схильність притягувати катастрофи, то не заохочував виправдати мої слова.
Офелія більше не змогла стримувати ридання. Руки Торна вклякли на ній із подиву, коли вона притулилася обличчям до його торсу й завила так, як іще ніколи в житті не вила. Той крик походив із глибин її нутрощів і знімався вздовж усього тіла, мов смерч. Торн дав їй посхлипувати, погикати, пошморгати на його однострої, поки дівчині не забракло повітря. Вони довго мовчки сиділи на паркеті в’явуару, оповиті червоним світлом ліхтарів.
— Я хотіла вам допомогти, — зрештою сказала Офелія хрипко. — Мої наміри не справдилися.
— Шкодуєте? Я ні.
Позбавлена зимового холоду, вимова Торна прозвучала геть інакше, ніж раніше.
— Ви налаштували обидві наші родини проти себе, а тепер убили людину, — проказала Офелія. — А все через мене.
Вона відчула, як Торн нерішуче торкається пальцями її волосся, шиї, лопаток, мовби не знаючи, куди і як їх покласти. Нечасто йому доводилося когось утішати.
— Нізащо не слід було вплутувати вас у свої справи. Я знав, що буде небезпечно. Переконав себе, що тримаю ситуацію під контролем, а ця помилка мало не коштувала вам життя. — Торн надовго замовкнув. З того, як він затримав дихання, Офелії здалося, що він хоче ще щось сказати, але вагається. — Багато разів я намагався... Словом, я не вмію долати всілякі формальності, тож покінчімо з ними й більше не говорімо про це. — Він прочистив горло, нібито слова позастрягали там, а тоді пробубонів: — Пробачте мені.
Офелія впиналася поглядом у гарячу темряву, яка до неї тулилася. Цієї секунди вона нарешті мала цілковиту певність, де її місце. Не на Полюсі, не на Анімі. Саме там, де вона тепер. Біля Торна.
Її голос теж змінився, коли вона запитала:
— Хто такий Бог?
Торн мовчав, але Офелія відчула, як напружилися м’язи в нього на руці.
— Пам’ять вашої матері, — відповіла вона замість нього. — Передавши вам свої спогади, вона зробила з вас свідка, чи не так? І це минуле ви таємно розслідуєте? Ви з’ясували, що є ще потужніша від Духів родин істота? І Книга володаря Фарука має містити якісь відомості про це?
— Що ви почули цієї ночі, — перервав її Торн, — не переповідайте нікому й змусьте себе забути. Мельхіор — тільки одна ланка дуже довгого ланцюга. Я переконаний, що на кожному ковчегу, у кожній родині є інші ланки.
Здригнувшись, Офелія раптом пригадала «чужинського чужинця», що про нього їй якось обмовилася доповідачка, — чоловіка, спроможного впливати на рішення Настоятельок. Отже, інтуїція їй не зрадила: таки існував спільний знаменник між подіями на Полюсі та Анімі.
— Ви обіцяли мені, — мовила Офелія. — Обіцяли не приховувати нічого, що безпосередньо стосується мене. Тепер я маю ой який стосунок до цього. Ви мусите сказати мені правду.
— Я порушу цю обіцянку, — постановив Торн, ніскілечки не вагаючись. — Це значно більше від дворової інтриги, — ваговито наголосив він. — Це такий механізм, куди досить лише підкласти палець — і більше не знати спокою. Кажу я це, знаючись на справі. Ви ще встигнете дати задній хід.
Офелія аж ніяк того не хотіла. Однак, почувши, як шалик, досі прив’язаний до паравана, нетерпляче ляскає об підлогу, повернулася до дійсності.
Рукою прокотився гострий біль, і Офелія відхилилася від Торна й посадовила окуляри на місце. Від плачу в очах відчувалося помутніння, а от думки в неї були вельми ясні.
— Нам не можна тут залишатись. У цьому в’явуарі три трупи, тобто разом із бароном — чотири. Мені пощастило вчасно звільнити Арчибальда, але він зазнав впливу «Кульки сум’яття» — не варто сподіватися на те, що він дасть свідчення. Нам треба тікати.
— Ні, — відказав Торн.
— Ні? Ви іншої думки?
Крізь плями крові на окулярах Офелія зустрілася з непоступливим поглядом Торна.
— Немає більше «нас». Шлюб скасовано. Ви повертаєтеся до батьків і живете тим життям, у яке мені не слід було втручатись. А я віддам себе правосуддю Полюса й нестиму відповідальність за вчинки. Хай там як, але я був готовий до цього, одержавши телеграму від вашого помічника. А щодо цієї особи, — додав Торн, зиркнувши туди, де просіла балюстрада, — я вчинив так, як мав учинити. Не вперше мені доводиться звертатися до таких дій заради вимушеної оборони, та це ніколи не заважало мені виконувати свої обов’язки.
— Це інше, про що ви знаєте, — заперечила Офелія. — Це міражник, а для всіх тих людей ви лише... Лише...
У Торна знайомо смикнулися губи — годі тлумачити, що це означає.
— Байстрюк, так. Я не маю жодних ілюзій — не матиму права на неупереджене судове слідство. Я боровся за те, щоб не дати шляхті стояти вище від закону, — урвав він Офелію категорично, бо та вже розтулила була рота. — Сьогодні я не уникатиму правосуддя. — Він узяв її за плечі й пильно глянув їй в очі. — Ви послухаєтеся мого рішення?
Після довгої затятої мовчанки Офелія кивнула.
— Послухаюся.
ЗЛАДА
Сум’яття у дворі сягнуло точки кипіння. Ні у висячих садах, ні в лазнях, ні на родинних балконах в опері чи в гральних залах Пірса-Набережної шляхтичі вже не могли спокійно всидіти. Вони часто юрмилися біля газетних кіосків, щоб не пропустити нових відомостей про гучну «справу в’явуару», де Торн почергово грав роль то зрадника, то вбивці, то брехуна. Особливо були приголомшені міражники, які жадали подробиць, але за втратами не побивалися. Світ змінювався, і дуже швидко.
На арені блискавично з’явилася нова людність. Невидимі, нарколептики й переконавці, раніше розжалувані, всюди показувалися, гордо задерши голову. Три нові клани, три нові суперники в гонитві за Фаруковою ласкою. Це шляхетство було зовсім іншого ґатунку: кілька його поколінь пізнали муки холоду й голоду. Ці люди не мали витонченості міражників чи дипломатичності павутинників і віддавали перевагу спису проти мережива, дії проти розмови, полюванню проти салонів. Вони мали таке гостре відчуття реальності, що, ледве повернувшись до двору, уже стали вимагати, щоб їм повернули старовинне родинне майно, віддавна розподілене між іншими аристократичними гілками.
Та, попри розжарену атмосферу, на Небоград висадилася трупа Карнавального каравану, і ніхто не знав, хто її запросив. У високих кварталах годі кроку було ступити, щоб не натрапити на розгніваного шляхтича, істеричного адвоката чи муштрувальника потвор.
Упадала у вічі лише відсутність на публіці Фарука. Після закінчення Станових зборів він замкнувся в приватних покоях, наказавши нікого не впускати.
Однак сьогодні саме його Офелія пішла шукати рішучою ходою.
Дівчина крокувала Пірсом-Набережною, де хибне сонце без кінця-краю заходило за хибне море. Штовханина була за муку для руки в шалику, але Офелія не спиняла бадьорої ходи, і, щойно котрийсь придворний обсідав її запитаннями, вона знов розчинялась у натовпі. Уже розповіла свою версію подій родичам, бригадирам, правосуддю і пресі, а тепер не могла гайнувати й секунди.
Тітка Розеліна виринула саме тоді, коли ліфтер лагодився зачинити ґрати приватного ліфта Фарука. Офелія вирішила, що та перебуває в готелі серед решти родичів.
— Хай ти й змогла вислизнути від усієї рідні, проте зі мною не втнеш удруге таких дзеркальних витівок. Тепер ти як ніколи потребуєш нагляду, дівчинко.
— Володар Фарук бажає побачитися зі мною сам на сам, — відказала їй Офелія.
— Це не завадить мені провести тебе до дверей.
Обставлена, як приймальня, ліфтова кабіна неквапно підіймалася під дзенькіт кришталевих люстр.