Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 74)

Офелія мусила визнати, що такого не сподівалася.

— Пане, я прийшла...

— Я хотів би забути це маля, — удруге урвав її Фарук, знову заглиблюючись у медитативне споглядання світлини. — Діти такі галасливі, обридливі, такі плаксиві, — перелічив він мляво. — Я загалом терпіти не можу їхнього товариства, але це маля хотів би забути ще дужче, ніж усіх решту. Воно посіло моє місце в житті Беренільди, і я передчуваю, що ще завдасть мені купу прикрощів. Дуже хочеться забути, але чому я ніяк не можу викинути його з голови?

Фарук згорнув записник і поклав на полицю перед собою. Офелія зрозуміла, що бібліотека складається винятково із записників: сотень, тисяч записників. Це місце являло собою писану пам’ять Фарука.

— Пане, — напосідала Офелія, — я прийшла запропонувати вам...

Кінець речення вмер у неї на губах. Безмежним порухом шкіри, хутра й білявого волосся Фарук нахилився до неї. Тої миті дівчині здалося, що на неї суне сніговина. Пальцем він зняв її окуляри й подивився на неї здивованим поглядом, що межував із захватом. Близькість його духу була така потужна, що в Офелії заклало вуха, так, як буває, коли проїжджаєш залізничним тунелем.

— Те саме стосується вас, Артемідине дитя, — промурмотів Фарук, повільно карбуючи кожен склад. — Ніяк не можу викинути вас із голови. У вас сердите обличчя, — несподівано зауважив він.

Офелія вивільнила подих, що вже надто довго стримувала.

— Чоловіка, що з ним я мала одружитися, за тиждень ампуптують і кинуть Звірам. Торн завжди винятково чесно служив вам, а ви не подбали про те, щоб гарантувати йому неупереджений суд.

Фарук відпустив окуляри, що одразу впали на носа Офелії. Його янгольське обличчя — без зморшки, без складки, без недосконалості — закрижаніло.

— Я не лихопомний із тієї простої причини, що маю нікудишню пам’ять. А цей невдячний порушив обіцянку, яку дав мені, — пробурчав він, і лють клекотіла в нього в горлі, — тож я не готовий пробачати йому це. У ваших інтересах маю надію, Артемідине дитя, що ви прийшли не за тим, щоб просити мене помилувати його. Ви подобаєтеся мені не так сильно, щоб я принижувався заради вас.

Останні свої погрозливі слова, які він мовив дуже тихо, майже прошепотів, супроводила така сильна духовна хвиля, що від неї зсудомило все тіло Офелії. Вона знала: пояснювати Фаруку, що Торн розірвав угоду, щоб боронити її, а не роздражнити його, Фарука, було даремно.

— Ні, — відказала вона гоноровито. — Я попросила вас про зустріч, щоб запропонувати вам свою угоду. — Незграбними рухами, бо одна рука була поламана, Офелія розгорнула аркуш, що його пильнувала мов ока в лобі й всюди носила із собою. — Це копія угоди Торна, — пояснила вона, — та, де він зобов’язався взяти зі мною шлюб, набути моєї родинної потуги й дешифрувати вашу Книгу. Я виконаю цю угоду замість нього.

Фарук мляво зморщив брови, буцім ураз докладаючи виняткового зусилля, щоб зосередитися. Незмірно довго проглядав копію, шукаючи похибку у формі чи прихований пункт. Коли він знову звів очі на Офелію, у них зайнявся небезпечний вогник.

— Ви бажаєте прочитати мою Книгу?

— Я бажаю виконати те, про що домовлено в цій угоді, — уточнила Офелія. — Навзамін моєї читацької праці ви поновите дату весілля на сьогодні.

— Нічого більше ви не вимагаєте?

— Ні, пане.

Помалу обличчя Фарука розтягнулось у посмішці. Від неї риси аж ніяк не пом’якшилися, навпаки — зробилися ще більш цупкими й крижаними.

— Угоду залагоджено.

ЧИТАННЯ

Спроквола, мов носоріг, Фарук запросив Офелію ступити на поріг величезних дверей, що вели до іншої ділянки покоїв.

Упорядкований і прямокутний всесвіт бібліотеки поступився місцем апокаліпсису. Барвисті килими були завалені громаддям різноманітних речей: меблями велетенських розмірів, роботами в людський зріст, пірамідами коробок, високими, мов дерева, кальянами й широчезним ліжком завбільшки з будинок. Стін було геть не видно під прибитими до них, нерівно вирваними аркушами з картинками.

Офелія кілька разів спіткнулась об здоровенні елементи складанки, а підошвою приклеїлася до чогось, що, очевидно, колись було карамельними цукерками. Потроху стала розуміти, чому Фарук переживав народження доньки як появу суперника.

— Сідайте отут, — сказав він. — Вам тут буде зручніше.

Фарук поставив на ніжки перекинуте крісло й дужим помахом руки звільнив стіл від усього, що там стояло, — заварник, цукорниця, молочник, блюдечка й брудні чашки полетіли на килим під порцелянове дзвякання.

Офелія якось умостилась у надто великому для неї кріслі, а Фарук тим часом поклав Книгу на стіл. Пройшовся по ній рукою, наче щоб змести пил, — інкрустована коштовним камінням обкладинка, що насправді була лиш химерою, випарувалась у димовій хмарці, лишивши шкіру Книги голісінькою.

Зосередившись, Офелія насунула окуляри на ніс, потім стисла-розтиснула пальці, щоб розім’яти читацькі рукавички, — з такої нагоди вдягла нову пару. Від хвилювання крутило в животі, і вона знала: це буде доти, доки вона не виконає своєї частини угоди й не винесе його за дужки. Від того, як вона себе покаже, залежала доля Торна.

Фаховим жестом Офелія підняла першу сторінку. Стало моторошно, бо Книга Фарука скидалася на ту, яку Артеміда здала до Сімейних архівів Аніми. Видавалося, що книжку зроблено із самої шкіри, м’якої і гладенької на дотик, без жодного сліду плісняви, навіть без найменшого запаху — попри те, що її створено кілька століть тому. У світлі настільної лампи Книга Фарука була світліша за Артемідину, хоч направду відмінність була ледь помітна.

Офелія нахилилася, щоб оглянути текст. Та чи це взагалі текст? Абетка із самих мудрованих арабесок та діакритичних знаків, геть не схожа на якусь із відомих. Текст нерозбірливо віддруковано на шкірі Книги, подібно до татуювальної техніки. Декотрі символи подекуди з’являлися на початку рядка — ото й уся ознака логіки серед цього літературного безладдя.

Перегортаючи сторінку, Офелія насупила брови.

— Ну що? — запитав Фарук.

Він усівся за столом, поклав перед собою новісінький записник, у руці тримав стилограф — налаштувався нотувати все, що не запам’ятає самотужки. Дивовижне то було видовище — бачити велета-можновладця в школярській поставі. Крізь його довге біляве волосся, що молочною рікою огортало його всюди, ледь-ледь проглядав пильний промінь погляду.

— Цю Книгу було ушкоджено після того, як ви перейняли її у володіння? — запитала вона.

Фарук не відповів. Офелія ковзнула пальцем у рукавичці довгим, ледь помітним відривом між двома сторінками вздовж корінця. Краєчки шкіри, що там залишилися, нагадували кепсько загоєну рану.

— Тут бракує сторінки. Мені вже не раз випадало оглядати Артемідину Книгу, і вона має той самий ґандж у тому самому місці. Погодьтеся — дивний збіг.

Фарук довгу хвилину сидів не ворухнувшись, а тоді поволі зарипів стилографом на папері записника.

— Це все, що ви можете мені повідомити? — сказав він голосом так само неквапливим, як його письмо. — Якщо так, ви неабияк мене розчаруєте.

— Це лише заувага. Я ще не почала.

Офелія розстебнула рукавичку й притиснула долоню до Книги, шкіра до шкіри.

Нічого.

Фарукова Книга була так само непридатна до читання, як і живий організм. Офелію це аж ніяк не здивувало, адже Книга Артеміди мала таку саму особливість. Але як же їй виконати завдання? Офелія, відчуваючи загострену увагу Фарука, щосили намагалася не виявити свого розчарування перед ним. Вона гортала сторінку за сторінкою, обмацуючи кожен сантиметр шкіри, і нічого, крім власного хвилювання, не відчувала. Торн нізащо не пропонував би читати, якби це було неможливо. Мусила бути якась зачіпка.

Перегорнувши останню сторінку, Офелія зрештою таки знайшла ту зачіпку — вибитий на задньому боці Книги невеличкий металевий шпинь, такий старезний, що весь проржавів.

— Звідки це вибивання? — зачудувалась Офелія.

Фарук впинався в неї очима з проміжку між волоссям, а стилограф застиг над записником.

— Здається, то ви мали б мені розказати.

— Гаразд. Гарантувати, що виконаю переклад текстового змісту цього твору, я не можу, але повернуся в часі так далеко, як тільки мені дасть змогу цей уламок металу.

Фарук надовго замовкнув, а його аура так напружилася, що Офелія стала побоюватися, коли б він не відмовився від свого бажання дізнатися про зміст Книги. Тож, почувши відповідь, розгубилася.

— Щодо цієї Книги є щось, про що я забув, але чого не мусив забути. Передчуваю, що воно суттєво важливе. Якщо ви допоможете мені виявити, що це, Артемідине дитя, я вважатиму, що ви виконали свої зобов’язання за угодою.

Офелія розв’язала шалика, що міг відвернути її увагу. Поклала зламану руку, як лиш змогла зручно — до кінця читання треба було не зважати на біль.

— Чи могли б ви відвернутися, пане?

Безкрайнім рухом Фарук скинув догори бровами.

— Навіщо?

— Ваша родинна потуга надто сильна. Щоразу, коли ви на мене дивитеся, мені... бентежно, — пояснила Офелія, ретельно добираючи слова. — Якщо бажаєте якісної експертизи, послабте трохи увагу.

Після незручної мовчанки Фарук відвернув голову під таким кутом, що від нього поламалися б хребці будь-якої звичайно складеної людини.

Досить було Офелії покласти палець на цей маленький уламок іржі, як вона враз збагнула, що це читання стане одним із найдовших і найбільш виснажливих у її кар’єрі. У більшості предметів траплялися періоди спокою: їх забували на полиці, у шухляді, у глибині валізи, і ці довгі проміжки затишшя давали читцям змогу передихнути протягом часової подорожі. Із цією Книгою такого не буде. Позаяк день за днем, місяць за місяцем, рік за роком, десятиліття за десятиліттям, століття за століттям Фарук носив її біля серця, він наситив металеве вибивання такими глибокими й густими завалами пережитого, як зріз шарів ґрунту.