Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 75)
Хто я? Що я?
Що далі Офелія поверталась у часі, то більше провалювалася в безодню, де неспокійні води складалися винятково з невдоволення. Почуття незакінченості немовби розчинялось у вічній нереалізованості, наче вона була приречена ніколи не стати ні нічим, ні чимось. Так, Офелія тепер сповна це відчувала, у плоті, у животі, у жилах: Фаруковій складанці бракувало центрального елемента, і ця пустка відчайдушно прагнула заповнення.
Іноді, на коротку мить, погляд мінявся. Наукова цікавість, сподівання винагороди, глибокий подив — то були минущі відбитки всіх фахівців, що передували Офелії.
Хто я? Що я?
Офелія ніби цілісіньку вічність пливла рікою часу, аж поки без попередження в неї забило дух від нестерпного болю. Почуття було жахливе, мовби невидима рука занурилася їй у живіт і дістала звідти нутрощі. «Моя сторінка!» — шаснуло Офелії, і її сповнив жах, що належав не їй, а комусь. «Ота сторінка», — вмить здогадалась Офелія. Сторінка, якої бракує в Книзі, належить подіям, пов’язаним із Фаруком. Коли її вирвали, йому ніби щось ампутували. Даремно Офелія силкувалася відійти від тих подій, триматися в ролі глядачки, повторювати, що цей біль і жах, які колись, дуже давно, відчув Фарук, ледь не послабила хват. Згадала Торна. Побачила, як неосяжна рука Фарука висмоктує з нього родинні потуги, спустошує його пам’ять, забирає в нього тяму про самого себе й кидає його, беззахисного, мов дитину, до лап велетенського полярного ведмедя.
Зціпивши зуби, Офелія провадила читання.
Біль ущух так само несподівано, як почався, і в Офелії виникло враження, наче її внутрішній зір значно покращився. Розвіявся морок, що століттями оповивав існування Фарука — вирвана сторінка розділила його на «до» і «після». Офелія споглядала, як гарною білою рукою Фарук замріяно пестить блискучий уламок металу на спинці Книги. Офелію наповнили сильніші емоції, ясніші думки. Вона не бачила обличчя Фарука — дівчина переживала минуле крізь його сприйняття, але відчувала всім єством його юність, надії, сумніви, запитання, поки той пильно вдивлявся в Книгу.
Хто я? Що я?
Швидко промайнули яскраві образи. Безголовий солдат проти сонця. Вигуки в коридорах старої школи. І запах, запах, якого Офелія ніколи в житті не знала, а проте змогла напевно визначити його: запах золотистих мімоз.
Зненацька, після перебігу в часі, Офелія побачила Фарука. Чи радше Фарука-підлітка на півдорозі між дитинством і дорослістю. Він скоцюрбився на підлозі й здіймав до неї обличчя, де боролися суперечні почуття: виклик і острах, заколот й обожнювання, пиха й розгубленість. Вона бачила його, бо вже не була ним. Книга перейшла до інших рук, і цей новий власник розглядав то блиск металу, вибитий у шкірі, то Фарука біля ніг, що пожирав її очима. Офелія незчулась, як стала кимось іншим, немовби простісінько ковзнула в шкіру, старішу від неї самої, наче то вона, вона особисто в цьому минулому схилялася над юним Фаруком. Нічого подібного дівчина ще не переживала, і її це так ошелешило, що на мить цю сцену сповнили її власні відчуття.
— Чому? — запитав Фарук, виклично дивлячись на неї. — Чому я мушу чинити, як написано? Що я для тебе, Боже?
Боже? Це внутрішній голос Офелії перепитав мовлене Фаруком. Вона воліла б перекрути ти цю сцену, поставити на повтор, як то робить химерний проектор старого Еріка. Натомість її ще глибше віднесло в минуле, аж до тієї ночі, коли Фарук ударив власну Книгу кухонним ножем, залишивши там вістря металу. Цієї ночі, поки тіло пронизував біль, Фарук уповні усвідомив, що він такий, який є. А ще зрозумів, що ніколи, ніколи не погодиться із цим.
Нарешті Офелія помалу відібрала пальця від маленького металевого уламка, а тоді повільними рухами надягла читацькі рукавички на руки, які трохи тремтіли. Огляд закінчено. І її життя більше ніколи не буде таким, як колись.
Вона прочистила горло. Фарук повернув голову під прийнятним для людини кутом, так само держачи стилограф над записником.
— Слухаю вас.
Офелія, не повівши бровою, витримала духовний натиск його погляду. Вона не віддала йому Книгу, як звичайно після огляду, а залишила її лежати на столі. Тепер вона знала, із чим мала справу, і більше не могла доторкнутися до Книги, не відчувши, що профанує щось украй особисте.
— Я з’ясувала, що таке оте «щось», яке ви шукали в цій Книзі.
— Слухаю вас, — повторив Фарук.
Слова ті самі, але голос геть інакший: нижчий на кілька октав, майже нечутний.
Безперечно, Офелія мала б бути обережною, поступово підготувати Фарука до того, що повідомить йому, але вона не мала на те ні часу, ні здібностей. Вона ніби чула голос якоїсь незнайомки, який переказує, що викрило читання:
— Ця Книга — продовження вашого тіла. Її шкіра — то ваша шкіра, її історія — то ваша історія. У ній описано аж до найменших подробиць, який ви є і яким станете в майбутньому.
На обличчі у Фарука не ворухнувся жоден м’яз, він нічого не занотував у записнику.
— Інакше кажучи, — вела далі Офелія, маючи дивне відчуття, наче слухає саму себе здалеку, — вас породжено неприродним шляхом. Те саме стосується всіх Духів родин.
Затяте мовчання на другому кінці столу. Офелія й сама ледве вірила, що таки справді мовить те, що мовить.
— Постає запитання до вирваної сторінки. Певної миті в минулому вам ампутували якусь вашу частину. Маю всі підстави припустити, що ця сторінка містила... Е-е-е...
Могло здатися, що Фарук назавжди перетворився на статую. А Офелія обернулася на фонограф, і диск у ньому крутився сам собою:
— Я маю на увазі, пане, що вам навмисне заподіяли амнезію. Артеміді теж, бо в її Книзі бракує тієї самої сторінки, і думаю, що не надто перебільшуватиму, стверджуючи, що всі Духи родин стали жертвами цієї ампутації. Хтось у минулому поклав приректи всіх вас на вічне забуття.
Фарук сидів нерухомо.
— Не знаю, хто це, — говорила далі Офелія. — Либонь, той, хто породив Книги... Той, хто породив вас, Духів родин.
Дівчина проковтнула слину, перш ніж закінчила:
— Той, кого ви звете Богом.
Вона здригнулася, коли Фарук присунув своє обличчя до неї. Рукою він схопився за спинку крісла, нахиливши його назад. Разом із ним нахилилась і Офелія. Як такий млявий велет навдивовижу хутко опинився біля неї? Деревина сидіння зарипіла в нього під пальцями, і водночас міць його духу щосили натиснула на Офелію. Їй здавалося, що череп її лусне, мов горіхова шкаралупа.
— Назви бодай одну причину не вбивати тебе тут і тепер.
Голос Фарука перейшов на шепіт, а очі звузилися до хижих щілинок. Він стояв так близько до Офелії, що від його дихання, коли він говорив, у неї запотіли окуляри.
— Ти вкрав мою пам’ять, — шелеснув він. — Ти відібрав у мене самого мене. Що я для тебе?
— Ви мене з кимось плутаєте, — писнула Офелія.
Лячне світло, що ряхтіло в погляді Фарука, колихнулось, а тоді спалахнуло ще ясніше.
— Артемідине дитя, ви розповіли мені не те, що я хотів почути. Має бути щось іще.
— Ви прагнули дізнатися таємницю, замкнену в Книзі. Я вам її розкрила.
Деревина спинки під Офелією тріснула під Фаруковими пальцями. Близькість між ними аж надто гнітила, і дівчина розуміла, що довго вона так не витримає. У вухах у неї дзижчало, в очах двоїлося, здавалося, мовби невидиме лезо прорізує їй череп. Вона мало не впала зі сходів, її ледве не задушили, у неї стався сильний серцевий напад, але ж силам тіла є край.
— Мені боляче, — сказала вона твердо.
Фарук відпустив крісло — і воно рвучко впало на всі свої чотири ніжки. Офелія подумала, що тут уже настав їй кінець, що Фарук зараз щось скоїть із нею. Натомість він відвернувся від неї. Неквапливими рухами, аж ніяк не завченими, він перекинув одне за одним всі витвори мистецтва в кімнаті — вази, лампи, шафи, настінні годинники, кушетки, кальяни, цукорниці, роботи й коробки порозбивались об підлогу на тисячі друзок. Коли Фарук скінчив, на місці залишилися тільки Офеліїне крісло та стіл.
— Щось не так, володарю? — запитав тоненький ввічливий голосок.
То був пам’ятець. Його юний витончений обрис вималювався в прорізі дверей. На довколишній гармидер юнак дивився цілковито спокійно. Ніколи ще Офелія так не раділа появі павутинника.
— Проведіть Артемідине дитя, — промовив Фарук.
Він тримався осторонь, зціпивши кулаки, уперто стоячи обличчям до стіни, увішаної картинками, а довге біляве волосся приховувало обриси профілю. Офелія була певна: когось, хто цієї миті перетнув би цей погляд, уразило б на місці.
Дівчина, як змогла, обвила переляканого шалика навколо руки й вислизнула з крісла. Ноги ледве її тримали, але вона не могла піти, не переконавшись, що облагодила справу.
— Ви дотримаєте обіцянки? — запитала вона.
Волосся на обличчі Фарука трохи гойднулось, але він так і не повернувся до неї — продовжував стояти обличчям до стіни.
— Якої обіцянки?
— Угода, пане, — нагадала Офелія так терпляче, як лиш іще спромоглась. — Ви обіцяли поновити мій шлюб із Торном на сьогодні навзамін читання.
Шарудіння паперу. Фарук вийняв копію з хутряної шуби й ще раз перечитав. На це в нього пішло чимало часу.
— Одружуйтеся з паном Торном, — зрештою оголосив він.