Кристель Дабо – Викрадені з Місяцесяйва (страница 76)
Офелія зробила великий ковток повітря. Чекала присуду так боязко, що забула дихати.
— Дякую.
— Одружуйтеся з паном Торном, — повторив Фарук, не відвертаючись ні від копії, ні від стіни. — Передайте йому свою потугу. Даю йому часу до завтра навчитися нею користуватися.
— Навчитися нею користуватися? — отетеріло повторила Офелія.
— Ви розповіли мені, — процідив Фарук, карбуючи кожен склад, — не те, що я хотів почути. Є ще щось. Отже, ви не вповні виконали угоду. Доручаю вашому чоловікові закінчити роботу замість вас завтра вранці. Якщо він у змозі це зробити, я його помилую. Якщо не в змозі, ампутую. Пам’ятцю?
— Так, володарю?
— Простежте за тим, щоб моє рішення неухильно виконали. А тепер ідіть.
Офелія закам’яніла від страху.
— Ви просите про неможливе! Мій огляд вельми повний. Торн ну ніяк не може стати фаховим читцем за одну ніч. Ви не можете...
— Я все можу, — відрубав Фарук.
Він поклав копію угоди назад у шубу, і тон його голосу не терпів жодних заперечень.
Офелія, проте, заперечила:
— З усіх на світі вам найліпше відомо, як це — позбутися пам’яті. Як ви можете прирікати Торна на ту саму долю?
— Ще одне слово, Артемідине дитя, і я зовсім не дам йому часу. До завтра.
Офелія зміряла довгим поглядом Фарукову спину, а потім Книгу на столі. Має зважитися й піти слідом за пам’ятцем, що проведе її до ліфта. Пам’ятець переказав ліфтеру, що сталося, доручивши йому передати новину на всі поверхи, а тоді, граційно ковзнувши підборами, повернувся до Офелії.
— Рушайте до поліційного відділка, панно. Формальності я візьму на себе.
Офелія була так збурена, що не зважила ні на золочені ґрати, що зачинялися перед нею, ні на кришталеве дрижання кабіни. Не помічала вона й уриваних струсів ліфта через незвичну невправність ліфтера, що орудував важелем, мов новачок. Протягом нескінченного спуску до нижніх поверхів Офелія витріщала в простір очі, не в змозі опанувати себе, пойнята невимовним жахом.
Коли ліфтер відчинив їй ґрати, щоб пропустити, вона вийшла з ліфта механічним кроком.
— Запечатай чари.
Повагавшись, Офелія повернулась до ліфтера. Ніби той самий чоловік, що відвіз їх із тіткою Розеліною на сьомий поверх, а втім, його не впізнати. Недоладно тримав важеля так, що той викручував йому руку, а губи розтягнулись у чудернацькій посмішці, наче геть відкинув фахову поставу.
— Прошу?
— Запечатай чари, — повторив ліфтер. — Тобто зачаруй печалі. Що зроблено, зроблено, а що має статися, станеться.
Ліфтер зачинив ґрати й піднявся разом із ліфтом.
Офелія анічогісінько не второпала.
УРИВОК: П’ЯТА СПРОБА
Грюкають двері. Спогад починається таким чином. Він кілька разів ставить цю сцену на повтор, знов і знов переглядає це грюкання дверима, сподіваючись уловити подробицю, що дасть новий поштовх пам’яті. Хто грюкає цими дверима? То він? Ні. Він спостерігає, як дверима грюкають. Отже, це хтось інший.
Гаразд.
Дверима грюкають сильно. З гніву? Так, спогад уточнюється. Бог розгніваний. То Він грюкає дверима. Що Бога розгнівало? Він не пам’ятає.
Гаразд.
Дотримуватися методи: одне запитання, потім друге. Бог грюкає дверима, бо прийшов чи пішов? Цього разу відповідь приходить сама: пішов. Так, тепер ось пригадує. День грюкання дверей був днем розлуки. Опісля життя більше ніколи не було, як колись.
Гаразд.
Куди пішов Бог? Він вийшов надвір чи кудись зайшов? Годі пригадати це. Однак він відчуває, що воно суттєве. Йому вкрай необхідно знати, що по той бік дверей.
Гаразд.
Узятися до спогаду під іншим кутом. Він, Одін, де цієї самої миті перебуває він? І тут напрошується відповідь: удома. Досить цій думці оформитися, як він бачить відповідну до неї картинку. Друзки скла на підлозі. Розбиті дзеркала. Розчахнуті вікна. Усі ложки розкидані. Навіть воду перекрито. Чому? Що трапилось?
Він мусить відчинити двері. Він відчинить двері. Він відчиняє двері.
Провалля.
По той бік дверей, куди пішов Бог, — лиш небо, куди сягає око. Небо без землі. Розколений світ.
На цьому спогад закінчується.
ПАМ’ЯТЬ
Поліційний відділок являв собою великий заклад і мав фронтиспіс, гідний античних греків. Розташовувався в самому серці Небограда, і обслуговували його вісім ліфтів, досить широких, щоб перевозити по кілька бригад за раз. У супроводі однієї з них Офелія підіймалася великими головними сходами й розгубленими кроками перейшла залу. Фаруків пам’ятець постарався на славу: перед Офелією відчинялися всі двері, а вона навіть слова не вимовляла. Коли Офелія вийшла від Фарука, її миттю передали жандармам. Вони не дозволяли їй ні зателефонувати, ні надіслати телеграму, ні прилюдно висловитись. У цікавому натовпі, що утворився навколо неї, Офелія розпачливо шукала тітку Розеліну, але бачила лише придворних, що роздивлялись її в золоті лорнети. Ось-ось мала вийти заміж у в’язниці за спиною родичів. Офелію привели в підземелля, де утримували політичних в’язнів. Після того як її обшукала літня пані, її запросили до залу очікування під наглядом чотирьох жандармів. Вона присіла на холодну мов лід мармурову лаву й прикипіла очима до великого настінного годинника з маятником, що був одним-єдиним предметом меблів. За триста сімнадцять хвилин голова бригади повернувся в компанії молодого судді в чорній мантії й білій перуці.
— А ось і щаслива обраниця! — вигукнув він, угледівши примерзлу до лави Офелію. — Прошу за мною, дорога панно, буду вам за дружбу. Ой, здається, ви травмовані. То ж не та рука, що нею ви пишете, сподіваюся?
У мене для вас на підпис ціла купа паперів. — Він постукав по портфелю із червоної шкіри, що держав під пахвою. — Прошу вибачити нам цю невелику затримку: мусили підготувати ув’язненого, запросити церемоніара й свідків, усе таке. Шлюб — то шлюб, а закон — це закон! — весело проспівав він.
Перш ніж дістатися камери, де перебував Торн, Офелія минула чимало коридорів підвищеної охорони й цілу низку броньованих дверей. Остання з них вразила дівчину найбільше — такої вона ще за все життя не бачила. То були круглі двері, не менше трьох метрів у поперечнику й ніби вилиті з такого щирого золота, що можна було побачити власне відбиття. Двері прицвяхували складним механізмом з дрючків і коліщаток, немовби тут замкнено державного ворога номер один.
Охоронці, що стояли на варті, заклякли при вході, мов роботи. Офелія здивувалась, помітивши серед них Арчибальда: руки в кишенях, розслаблений на вигляд, мов турист. Мабуть, його завели іншим шляхом, не таким, як її.
Йому шанобливо вклонився суддя.
— Дякую, що зголосилися, пане посланцю! Ви говорили з ув’язненим лише кілька годин до цього. А що ви вдруге прибули сюди, щоб відсвяткувати це імпровізоване весілля, робить вам честь. Таке життя у дворі! Театр — наш хліб насущний. Полковнику, — провадив він урочисто, цього разу звертаючись до голови бригади, — можете видати наказ відчинити.
Щоб розкрутити двері броньованої камери, знадобилося троє чоловіків: кожен орудував ключем і колесом. Металеве клацання відлунилося всіма мармуровими поверхнями зали.
— Що ви тут робите, пане посланцю? — пробурмотіла Офелія, поки відмикали двері.
Арчибальд приклав старого циліндра до грудей.
— Я ваш церемоніар і ваші свідки.
— Сам-один?
— Сам-один. Якщо ви мріяли про пишне весілля, боюся, що розчаруєтеся.
— Мене тішить, що ви тут, — так поривчасто виголосила Офелія, що Арчибальд аж скинув догори бровами. — Але... Церемонія Дару? Ви зможете?
Усмішка Арчибальда устала ширшою, а погляд, навпаки, ще дужче спорожнів.
«Мій зв’язок із Павутиною розірвано, — відповів він подумки, — але родинну потугу я не втратив. Вас із Торном скоро поєднають пута значно цікавіші, ніж пута Гіменея».
Двері камери завтовшки в кілька десятків сантиметрів нарешті прочинили. Далі стояли золочені ґрати — їх голова бригади відімкнув ключем.
Усередині камеру збудували з того самого мармуру й позолоти, як і всі підземелля. Усі нутрощі Офелії зав’язалися клубком, коли вона побачила посеред кімнати Торна. Він сидів за надто низьким столом, а шкіряні мотузки, що обплітали йому зап’ястки, примушували гнутися. На обличчі в нього було видно сліди ударів, які спробували приховати під кількома шарами пудри. Навіть натягнута на нього красива біла сорочка була не його розміру, і незастебнуті рукава закінчувалися на середині передпліччя, виказуючи старі шрами.
Оце так «готують ув’язненого»?
— Прошу сідати, панно, — сказав суддя, пропонуючи Офелії стільця. — Можемо починати.
Він тримався на добрій відстані від Торна, неначе побоювався лишитися без голови від удару пазурів. Навколо кишіли жандарми й охоронці, тримаючи в руках кийки, готові втрутитися за першого знаку. Арчибальд глипав на палець ноги, що випинався з дірки в черевику, і як для того, хто мав би свідчити, був не вельми уважний.
Офелія сіла по другий бік столу. Стріла Торнів погляд навпроти — він був так само незбагненний, як погляд хижого птаха. За єдине джерело світла в кімнаті правила лампа розжарення на столі, що кидала бентежні тіні на риси Торнового обличчя.
Суддя повів мову:
— Усі ми зібралися сьогодні, щоб відсвяткувати шлюб пана Торна — хоч і в малопоширений спосіб споріднення, але нащадка володаря Фарука — та панни Офелії, нащадниці пані Артеміди. Шлюб — це більше, ніж свято всієї родини. Це водночас її підвалина й вінець, це і є родина у своїй суті та безперервності!